Моделі політики зайнятості

Ухваленою Конституцією юридично закріплено перетворення України на демократичну правову державу із соціально-орієнтова­ною ринковою економікою.

Ринкова економіка формується і розвивається як органічне по­єднання багатьох ринків: землі, капіталу, товарів, послуг, робочої сили тощо. Ринок праці є частиною загальноекономічного ринкового механізму. Тому для створення механізмів регулювання вітчиз­няного ринку праці необхідне вивчення й узагальнення зарубіжно­го досвіду.

Політика ринку праці як комплексу цілеспрямованих заходів впливу на зайнятість населення виникла ще в І пол. XX ст. Світова економіка переживала в той час період глибокої економічної кризи та соціальних потрясінь, що спонукало до необхідності активного втручання держави в економічні процеси шляхом вироблення ме­ханізмів попередження негативних наслідків таких явищ.

Політику регулювання ринку праці було основано на принци­пах кейнсіанської теорії державного регулювання економіки. До неї входили розробка і здійснення законодавчих заходів із соціаль­ного захисту населення, підтримки повної зайнятості, державного контролю за розвитком трудових відносин і політики вирівнюван­ня доходів. Одним з головних принципів цих моделей стало стиму­лювання підвищення продуктивності праці як основи зростання до­ходів. Такий підхід дав найбільший ефект у 50—60-х роках у пері­од економічного піднесення. Етап економічного спаду, який настав після цього, змусив, з одного боку, створити концепцію політики гнучкого ринку, а з другого — систему командних заходів (приму­сової роботи). Політика гнучкого ринку праці базувалася на:

— розширенні пропозиції робочої сили шляхом стимулювання її професійно-кваліфікаційної і територіальної мобільності;

— розвитку гнучких форм трудових відносин;

— організації ефективної системи професійної підготовки та пе­репідготовки кадрів.

Унаслідок такого підходу відбулося:

— розшарування трудових колективів на три категорії: вища (еліта), середня (спеціалісти та висококваліфіковані працівники) і нижча (працівники низької кваліфікації);

— обвальне збільшення чисельності працівників з негарантованою зайнятістю і соціальним захистом;

— величезне майнове розшарування працівників.

Функціонування системи командних заходів призвело до послаб­лення ролі держави і професійних спілок у погодженні інтересів найманих працівників та роботодавців на ринку праці, до виник­нення диспропорції в підготовці кадрів, до послаблення мотивації праці тощо.

Наступним етапом розвитку форм регулювання зайнятості насе­лення стала теорія активної політики ринку праці, яка базувалася на політиці праці, що є складовою частиною загальної соціально-економічної політики. її головна мета — активізація трудової пове­дінки незайнятого населення. Такі форми в різних варіантах знай­шли практичне застосування в сучасних розвинутих країнах. Прикладом країни з ефективною соціальною політикою є Швеція. Ус­піхи цієї країни у сфері зайнятості пов'язані з реалізацією моделі Рена — Мейднера. Відповідно до цієї моделі політика на ринку праці зводиться не до сприяння заповненню робітниками вакант­них місць і виплати допомоги з безробіття, а до попередження остан­нього. Було визнано, що традиційні методи здійснення цілковитої зайнятості — підтримка високого попиту на робочу силу разом із контролем за заробітною платою та цінами — неминуче мають при­звести до високого рівня інфляції і виникнення диспропорцій у заробітній платі. Нова модель досягнення цілковитої зайнятості складається із чотирьох основних елементів:

1) обмежена фіскальна політика;

2) "солідарна" політика заробітної плати;

3) активна політика на ринку праці;

4) підтримка окремих галузей економіки, визначених держав­ною програмою престижного розвитку.

Мета обмеженої фіскальної політики полягає в запровадженні державою таких другорядних податків на товари і послуги, які б не дозволяли інфляції зростати швидкими темпами і змушували б менш прибуткові підприємства припиняти діяльність. Прибуток має ста­ти стримуючим фактором з метою недопущення конкуренції та під­вищення заробітної плати між фірмами, які отримують дуже вели­кий прибуток.

Принцип "солідарної" політики заробітної плати реалізується через умову, за якою всі працівники мають отримувати рівну плату за рівну працю незалежно від фінансового стану підприємства. Та­кий підхід має привести до рівномірнішого розподілу заробітної плати і водночас змусити менш прибуткові підприємства скоротити чисельність працівників або взагалі припинити діяльність.

Третій елемент моделі — активна політика на ринку праці — нівелює негативні сторони перших двох. Так, стало видно, що де­які категорії працівників не готові до конкурентної боротьби на ринку праці. Тому для них передбачається надання соціальної до­помоги.

Держава економічними методами стимулює роботодавців три­мати таких людей на підприємствах. У крайньому разі таким пра­цівникам пропонуються робочі місця на державних підприємствах, де діють фіксовані тарифні ставки.

Четвертий елемент моделі — державна підтримка галузей з низькими економічними показниками, які все-таки забезпечують соціально необхідні послуги, — полягає у вжитті соціальних захо­дів підтримки великих компаній, котрі успішно працюють, у ство­ренні нових робочих місць у тих регіонах, де традиційні галузі в занепаді.

В Україні регулювання процесів зайнятості здійснюється на трьох рівнях:

— державному;

— регіональному;

— на рівні підприємств, установ та організацій.

Головною метою політики регулювання процесів зайнятості є досягнення максимальної погодженості дій на всіх названих рів­нях. На державному рівні визначаються мінімально необхідні нор­мативи функціонування ринку праці та його загальні межі. Держа­ва забезпечує уніфікацію системи соціального захисту, трудового законодавства, визначає обсяг прав роботодавців та найманих пра­цівників, можливості участі їх в управлінні виробництвом, межі компетенції місцевих органів управління тощо.

Крім використання нормативів прямої дії, держава здійснює без­посереднє регулювання ринку праці шляхом податкової, кредитно-фінансової політики, а також за допомогою інших засобів загально­економічного характеру. Тобто можна говорити про вирішальну роль держави у формуванні ринку праці. Разом із тим, макроекономічне регулювання ринку праці не може охопити всіх його аспектів, вра­хувати особливості територій. Тому важливим рівнем регулювання ринку праці є регіональний.

На регіональному рівні вивчається стан ринку праці, співвідно­шення попиту і пропозиції робочої сили з урахуванням специфіки кожного регіону.

Залежно від пріоритетів розвитку конкретного регіону формуєть­ся концепція зайнятості, передбачаються заходи стимулювання тих чи інших підприємств з метою подолання проблем, що виникли.

Третій рівень регулювання ринку праці — це рівень підприєм­ства, установи й організації. Тут протікає процес вжиття всіх засо­бів впливу з регулювання безпосередньо на працівника. На цьому рівні регулюванню підлягають:

— робочі місця і трудові процеси;

— планування у сфері кадрового забезпечення;

— професійно-технічне навчання працівників;

— соціальний захист.

Ці процеси, як правило, входять до стратегічної мети організації і знаходять відображення у формуванні політики управління пер­соналом.

[Вверх] [Вниз]