5. Вапнування ґрунтів.

Кислі ґрунти в Україні знаходяться переважно на Поліссі, в Лісостепу, Карпатах, Прикарпатті та Закарпатті. Вони займають близько 11 млн. га угідь, у тім числі 4,4 млн. га ріллі з pH < 5,6. Характеризуються низькою природною родючістю і несприятливими агротехнічними властивостями для вирощування багатьох сільськогосподарських культур, особливо кукурудзи, гороху, озимої пшениці, ячменю, цукрових і кормових буряків, люцерни, конюшини.

Випадання кислотних дощів, внесення хімічно й фізіологічно кислих добрив значно підкислюють реакцію ґрунтового середовища навіть традиційно нейтральних ґрунтів. Для забезпечення високих і стабільних урожаїв сільськогосподарських культур, відтворення родючості ґрунтів, зменшення коефіцієнтів накопичення радіонуклідів у рослинах обов'язковим агроприйомом має бути вапнування таких ґрунтів, що глибоко, різнобічно і тривало діє на ґрунт, поліпшує його фізичні, хімічні і біологічні властивості. При цьому знижується кислотність ґрунтового розчину, активується мікробіологічна діяльність, підвищується насиченість ґрунту основами, складаються сприятливі умови для мобілізації поживних речовин і раціонального використання мінеральних добрив. Вапнування поліпшує водний і повітряний режими ґрунтів, слугує джерелом кальцію для рослин, сприяє підвищенню врожайності культур: зерна озимої пшениці - на 2 - 5 ц/га, зеленої маси кукурудзи - на 50 - 60, коренеплодів цукрових і кормових буряків - на 40 - 50, сіна конюшини лучної - на 10-15 ц/га за одночасного поліпшення якості продукції. В травостоях луків і пасовищ збільшується кількість бобових компонентів. Особливо ефективні вапнякові матеріали за внесення їх під культури, чутливі до реакції ґрунтового розчину.

Різні рослини неоднаково реагують на ґрунтову кислотність і вапнування. Одні з них дуже чутливі, інші більш витривалі. У зв'язку з цим польові культури поділяють на такі групи:

1. люцерна, конюшина лучна, буряки цукрові і кормові, капуста, буркун - дуже чутливі до кислотності, потребують нейтрального або близького до нейтрального ґрунту (рН 6,2 - 7,0) і сильно відкликаються на вапнування;

2. пшениця, ячмінь, кукурудза, горох, боби, вика, турнепс, лисохвіст - потребують слабкокислого і близького до нейтрального ґрунту (рН 5,6 - 6,0), добре відкликаються на вапнування;

3. жито, овес, гречка тимофіївка переносять помірну кислотність ґрунту (рН 5,0 - 5,5), позитивно відкликаються на середні дози вапна;

4. картопля, льон, соняшник добре переносять помірну кислотність ґрунту (рН 5,0 - 5,5), страждають від надлишку кальцію, потребують вапнування невеликими дозами;

5. люпин, серадела малочутливі до підвищення кислотності (рН 4,5 - 5,0), мало потребують або й зовсім не потребують вапнування.

Для регулювання кислотності ґрунту застосовують різні меліоранти. Найчастіше це осадові породи, що складаються переважно з кальциту СаСО₃, доломіту СаСО₃-МgСО₃ тощо.

Потребу ґрунтів у вапнуванні визначають за комплексом показників: ступенем кислотності ґрунту, ступенем насиченості його основами, гранулометричним складом, вмістом органічної речовини, ставленням культур сівозміни до реакції середовища.

Дозу вапна (т/га СаСО₃) визначають за гідролітичною кислотністю множенням її значення на коефіцієнт 1,5. Наприклад, за гідролітичної кислотності ґрунту 3 мг-екв/100 г ґрунту доза СаСО₃ становитиме 3-1,5 = 4,5 т/га СаСО₃.

Діючою речовиною вапнякового матеріалу є СаСО₃, тому для конкретного вапняку знаходять відсотковий вміст у ньому СаСО₃ Наприклад, якщо вапняковий матеріал містить 80 % СаСО₃, то його треба внести не 4,5 т/га, а більше:

(4,5*100)/80=5,62 т/га.

Останнім часом для розрахунків норм вапна в Україні широко застосовують нормативний метод, за яким знаходять нормативи витрат СаСО₃ для зменшення рН_КС1 ґрунту на 0,1:

Д = рН*x,

де Д - доза СаСО₃, т/га; АрН - різниця між оптимальним і фактичним значеннями рНщ^; х - норма витрат СаС0₃, т/га, для зміщення рН на 0,1.

Норми витрат СаСО₃ для зменшення рН на 0,1 для різних ґрунтів наведено у довідниках, зокрема у збірнику «Нормативы расхода известковых материалов для сдвига реакции почвенной среды до оптимального уровня рН на различных почвах» (Госагропром СССР, 1986).

Ефективність вапнування великою мірою залежить від м'якості помелу. Часточки, більші за 1 мм, практично не діють на ґрунт і рослини. Тому вапнякові матеріали слід подрібнювати на тонкі фракції і пропускати крізь сито з отворами 1 мм.

Основна вимога до вапнякових матеріалів - рівномірне їх внесення з наступним ретельним перемішуванням із ґрунтом за допомогою плугів, дисків, культиваторів. Найефективніша дія вапнякових матеріалів - на 2 - 3-й рік після їх внесення. Оскільки сільськогосподарські культури по-різному ставляться до реакції ґрунтового розчину, вапно у ґрунт вносять із таким розрахунком, щоб його максимальна дія виявлялась на культурах 1- і 2-ї груп, які сильно і добре відкликаються на вапнування, і меншою мірою - на культурах 3 - 5-ї груп.

У зерно-льоно-картопляних сівозмінах Полісся вапнякові матеріали вносять під картоплю, льон та люпин, оскільки їх ефективність у перший рік внесення незначна.

У Лісостеповій зоні найкраще вносити вапно під попередники тих культур, які дуже добре реагують на вапнування. Добрі результати дає внесення вапна з осені безпосередньо під цукрові буряки.

Середня періодичність вапнування в різних регіонах України різна: у Прикарпатті, Карпатах і Закарпатті - 4 - 6 років, на Поліссі - 6 - 7 років, у Лісостеповій зоні - 6 - 9 років. Для визначення потреби ґрунтів у повторному вапнуванні проводять додаткове агрохімічне обстеження і встановлюють кислотність ґрунту. Отримані результати порівнюють з оптимальними показниками для конкретних культур. Строки повторного вапнування можна визначити і за балансовими розрахунками.