13.2 Принципи раціонального землекористування і охорона ґрунтів

Охорона ґрунтів у наш час сформувалась як напрям народногосподарської діяльності і наукових досліджень у рамках проблеми раціонального землекористування.

Раціональне землекористування передбачає, насамперед, охорону ґрунтів від негативних наслідків господарської діяльності людини. Для цього розроблена і застосовується на практиці система ґрунтозахисних заходів – правових, науково-технічних, соціально-економічних, спрямованих на якісне поліпшення ґрунтів.

Проте охорона ґрунтів – це не тільки система заходів, а насамперед, система землекористування, яка забезпечує передавання земель майбутнім поколінням у поліпшеному стані.

Під землекористуванням розуміють порядок, умови і форми використання земель. Системи і типи землекористування формувалися і змінювалися в процесі історичного розвитку людського суспільства, зміни виробничих відносин, соціально-економічних укладів з урахуванням природних чинників даної території.

До основних природних чинників, які впливають на характер землекористування, належать: клімат, рельєф, тип ґрунту, природна рослинність, гідрографічні і гідрогеологічні умови. У різних регіонах ці чинники неоднаково впливають на землекористування.

Клімат визначає еколого-географічні межі поширення культурних рослин і суттєво впливає на урожайність сільськогосподарських культур. Для оптимального просторового розміщення проектних елементів (полів сівозмін, робочих ділянок, лісосмуг, доріг та ін.) і вибору агротехнічних методів обробітку ґрунту необхідно враховувати наступні кліматичні чинники: середньомісячну температуру; тривалість вегетаційного, пасовищного, безморозного періодів; середньорічну кількість опадів; інтенсивність, повторюваність і напрямки вітрів.

Важливе значення на формування типів землекористування має рельєф місцевості. Рельєф впливає на розміщення ґрунтових різновидів, природну рослинність, мікроклімат, повітряно-водний режим, механічний склад ґрунту та ін. Це, в свою чергу, впливає на агротехнічні властивості і урожайність сільськогосподарських культур.

Від рельєфу залежить організація території сівозмін, полів, робочих ділянок, обробіток ґрунту, організація виробництва, продуктивність праці, ефективність машинно-тракторних агрегатів.

Рельєф впливає на силу і характер поверхневого стоку, що спричинює ерозійні процеси.

Величина ерозійних процесів і їх негативних чинників залежить не тільки від крутизни схилів, але й від характеру використання території.

За характером використання сільськогосподарські угіддя поділяють на три технологічні групи:

• рівнинні частини ріллі з крутизною схилів до 3^о , які придатні для вирощування всіх культур. Тут можлива максимальна інтенсивність їх використання;

• землі на схилах від 3 до 7^о . Тут необхідно вводити ґрунтозахисні зерново-трав’янисті сівозміни. Зернові обробляють по традиційних технологіях з мінімумом міндобрив і пестицидів;

• сильноерудовані схилові землі ( більше 7^о), де зернові небезпечні для ґрунтів. Їх краще використовувати для тривалого ( 3-5 років) залуження бобово-злаковими травосумішами.

Такий розподіл земель забезпечує найбільш раціональне їх використання.

Ґрунтовий покрив тісно пов'язаний з рельєфом місцевості. Врахування властивостей ґрунтів має важливе значення при організації угідь і сівозмінних масивів, а також при розміщенні полів.

Під кожне угіддя необхідно відводити земельні масиви з однорідними ґрунтами, які найбільш сприятливі для вирощування тих чи інших сільськогосподарських культур.

При розміщенні сівозмін слід враховувати особливості ґрунтів, які за своїми фізико-хімічними і біологічними властивостями створюють рівні умови для росту сільськогосподарських культур, зумовлюють однакові строки обробітку ґрунту, посіву культур і збирання врожаю.

Крім того, якість ґрунтового покриву враховують при відведенні земель для несільськогосподарських потреб і визначенні втрат сільськогосподарського виробництва, при оподаткуванні земель, при реструктуризації земель сільськогосподарських підприємств, при визначенні розмірів земельних часток (паїв).

При впорядкуванні території землекористувань необхідно також враховувати властивості природного рослинного покриву. Особливо це має значення при розробці протиерозійних заходів і організації території кормових угідь.

Природний рослинний покрив на крутих схилах має протиерозійну захисну функцію і затримує поверхневий змив ґрунту.

До гідрографічних і гідрогеологічних умов належать: річки, струмки, меліоративні канали, озера, болота, балки, яри, ґрунтові й артезіанські води та ін.

Врахування цих умов потрібно при виборі місць під будівництво нових і розширення існуючих населених пунктів, водоймищ , виробничих центрів, при організації угідь і сівозмін, розміщенні споруд для польового і пасовищного водопостачання, розміщені дорожньої мережі, інженерних гідротехнічних споруд тощо.

Ефективність ґрунтозахисних заходів в значній мірі залежить від степені врахування ландшафтних особливостей окремих ділянок.

У лісостепових районах близькі типи ландшафтів формуються в смугові структури, які розміщуються вздовж горизонталей.

Інтенсивність ерозійних процесів, погіршення механічних і фізико- хімічних властивостей ґрунтів також відповідає цій закономірності.

Тому найбільш ефективною в протиерозійному відношенні в даному випадку є контурно-смугова, або контурно-меліоративна організація території ( КМОТ). В основу КМОТ (яка включає також протиерозійні гідротехнічні споруди в вигляді валів, терас, канав, водонакопичувачів , водоскидів та ін.) покладена ґрунтозахисна контурно-меліоративна система землеробства, яка максимально враховує природні умови і окремі елементи ландшафту.

В окремих ґрунтово-біокліматичних поясах склалися свої особливості землекористування. Більшість типів землекористування на значних територіях не існує в чистому вигляді. Як правило, одночасно на тій самій території існують два або три типи землекористування. Набір їх складається історично як результат багаторічного досвіду, в якому враховані особливості місцевих ґрунтів, рослинності, гідрографічних і гідрогеологічних умов, клімату і рельєфу.

Основними умовами раціонального використання земель є: оптимальне співвідношення цілинних ділянок, лісу, ріллі, пасовищ і сіножатей; оптимізація збалансованої структури багаторічних і однорічних культур; доцільна мережа і розміщення доріг і населених пунктів; удосконалення існуючих і створення нових культурних агроландшафтів, зон відпочинку, національних парків, заповідників; проведення меліорації і рекультивації порушених земель.