36. Основні напрями і пріоритети зовнішньої політики Республіки Білорусь.

Концепція зовнішньої політики Республіки Білорусь розробляється вже не один рік, але усе ще не погоджена. Більше чітке позначення зовнішньополітичних устремлінь можна знайти в промовах президента - особливо в його виступах на засіданнях колегії Міністерства закордонних справ. Олександр Лукашенко підкреслює, що "повноправному існуванню білоруської державності повинні відповідати багатовекторність, збалансований і прагматичний характер відносин з іншими країнами". А говорячи про національну й міжнародну безпеку, він визнав, що в цьому питанні "ми можемо говорити тільки про окремі розрізнені кроки, але не про системний і продуманий підхід" .

Відносини із країнами СНД є пріоритетом національної зовнішньої політики, підкреслюючи, що збереження й розвиток Співдружності відповідає життєво важливим інтересам білоруської держави. Майбутнє СНД президент бачить у поглибленні економічної інтеграції, створенні єдиного економічного й правового простору, координацію політичних зусиль, заснованих на взаємоповазі прав і інтересів країн-членів.

Однак, позначається дефіцит довіри між державами-учасниками. Білоруське керівництво всерйоз стурбоване долею СНД і розробляє проекти його реформування. Офіційний Мінськ в рамках СНД намагається організувати загальний внутрішній ринок товарів, відтворити загальний науковий і культурний простір, спільно захищати зовнішньополітичні інтереси держав-членів Співдружності.

Росія послідовно розвиває військові зв'язки з Республікою Білорусь у грудні 1997-січні 1998 років це співробітництво піднялося на новий щабель: були підписані Договір про військове співробітництво й Угода про спільне забезпечення регіональної безпеки у військовій сфері, була затверджена Концепція спільної оборонної політики Білорусії й Росії. Президент Білорусі не приховує, що союз із Росією, яка володіє ядерною зброєю, надасть його країні гарантії безпеки. У лютому 2000 р. він, зокрема, повідомив, що в Білорусі “створюється потужне військове формування, що нараховуватиме не одну сотню тисяч осіб та буде оснащене найсучаснішим озброєнням”. Активною є співпраця двох держав на економічному напрямку, наприклад, введено в експлуатацію першу гілку газопроводу Ямал - Європа через Білорусь, будівництво якого розпочалося 1997 р.

Як не парадоксально, але О.Лукашенко не є маріонеткою Москви. Його мета – стати самодостатнім керівником незалежного державного утворення, навіть без достатніх національних атрибутів.

Останнім часом стало очевидним, що білорусько-російська інтеграція натрапляє на серйозні перешкоди. Сплеск інтеграційних очікувань, що супроводжував підписання Договору й Уставу Союзу Білорусі й Росії, пішов на спад у міру того, як у взаєминах сторін стали виявлятися все нові проблеми. Як би те не було, але реформування економічних систем Білорусії й Росії усе помітніше не стикується один з одним, а в ряді випадків іде в різних напрямках, що викликає збої в інтеграційному механізмі.

У цілому ж білорусько-російська інтеграція, будучи явищем багатоплановим і неоднозначним, розвивається суперечливо й нерівно.

Відносини Білорусії із провідними європейськими організаціями й великими західними державами переживають не кращі часи. Ускладнення позначилися вже в середині 90-х років, але особливо різко виявилися після референдуму 1996-го, коли були прийняті виправлення й доповнення до конституції 1994 року. Захід став проводити стосовно Мінська підкреслено тверду лінію, демонструючи, що не схвалює змін у політичному житті країни. Виникли проблеми у взаєминах з Європейським союзом, Радою Європи, ОБСЄ, НАТО. Таким чином, перспективи вступу Республіки Білорусь у Раду Європи виявилися заблокованими.

Непорозуміння виникли й у взаєминах з ОБСЄ. Незавидне положення Білорусії й у відносинах з НАТО. Виступаючи в ролі самого непримиренного супротивника розширення НАТО на Схід і залишивши позаду навіть Росію по розжаренню антинатівської риторики, білоруські керівники не порахували потрібним - за прикладом Росії та України – вчасно зманеврувати, зробивши конструктивні кроки по формуванню нових відносин з альянсом, що грає усе більше значну роль у будівництві нової Європи. Тепер же, коли відносини досягли критичної точки, запізнілі спроби білоруської влади домогтися від НАТО укласти спеціальну угоду не мають успіху. Багато чого буде залежати, однак, від того, чи придбає зовнішня політика Білорусії більше передбачуваний, послідовний і реалістичний характер.

Нинішній уряд Білорусії, сам відгороджує республіку від міжнародного співтовариства й звужує діапазон конструктивних відносин з Європейськими країнами, США, міжнародними організаціями в основному орієнтуючись на пострадянський простір.

Щодо українсько-білоруських міждержавних відносин, то вони регулюються Договором про дружбу, добросусідство та співробітництво від 17 липня 1995 р. та українсько-білоруським договором про державний кордон від 12 травня 1997 р. Україна ратифікувала обидва договори, Білорусь досі зволікає з ратифікацією Договору про кордон, маючи до України претензії економічного порядку.

Оцінюючи зовнішню політику Білорусі в цілому зауважимо, що перебуваючи у максимально невигідних зовнішньополітичних умовах О.Лукашенко виявився здатним оптимально використовувати переваги геополітичного становища своєї країни і робити несподівано сильні ходи у пошуках союзників, а також опиратися зовнішньому тиску. Понад те, О.Лукашенко відчуває певний комфорт, маючи можливість грати на взаємних суперечностях усіх сторін, що втягнуті у конфлікт (у тому числі США, КНР, Росії тощо), здобуваючи для своєї держави політичні та економічні дивіденди. При цьому він спирається на національні державні структури і не має наміру ділитися владою.

Отже, розглядаючи зовнішню політику Республіки Білорусь можна зробити висновок, що після розвалу Радянського Союзу Білорусь звернула свою увагу на Росію, та країни СНГ оскільки всі економічні, соціальні, культурні центри більше тяжіли до пострадянських країн. Щодо відносин з країнами західної Європи, та США, можна стверджувати, що їхня співпраця є не конструктивною, світове співтовариство більше тяжіє до співпраці з громадськими організаціями, та опозиційними партіями, а на веде повноцінної співпраці з урядом, президентом та парламентом Білорусії.

37.

Білорусь - мононаціональна держава (відповідно до класифікації ООН). Тут проживають білоруси, росіяни, поляки, євреї, українці, литовці, вірмени, азербайджанці, латиші та інші народи. Протягом білоруської історії склалося так, що основним населенням сільської місцевості були білоруси, у містах і містечках - євреї, на північно-заході країни численні поляки, а на сході - росіяни, в тому числі старообрядці. Числений дворянський стан - шляхта - була сильно полонізована. В даний час у містах і селах - строкатий етнічний склад, хоча більшість населення (більше 80%) належить до титульної нації .

Згідно перепису, проведеного 14 жовтня 2009 року білоруси становили 83,7%, росіяни - 8,3%, поляки - 3,1%, українці - 1,7%, євреї - 0,1 %.

За даними перепису населення 2009 року, на території Білорусії проживали представники більше 130 націй і національностей. Серед них найбільш представленими етнічними групами є білоруси (7957252), росіяни (785 084), поляки (294 549), українці (158 723), євреї (12 926), вірмени (8 512), татари (7 316), цигани (7 079), азербайджанці (5 567), литовці (5087). 1 - 3,5 тис. чол. налічують молдавани, туркмени, німці, грузини, китайці, узбеки, латиші, казахи, чуваші. Тоді як у радянський період частка білорусів у населенні республіки скорочувалася (з 81,1% у 1959 до 77,9% у 1989), а частка росіян і українців зростала (з 8,2% у 1959 до 13,2% у 1989 у росіян і з 1,7% до 2,9% в українців), то в період незалежності країни частка білорусів постійно зростала, досягнувши 83,7% в 2009 р., а росіян і українців танула (до 8,3% і 1, 7% відповідно). Частка поляків і євреїв в післявоєнний період постійно скорочувалася (з 6,7% у 1959 до 3,1% в 2009 у поляків, з 1,9% до 0,1% у євреїв). Якщо скорочення частки євреїв пояснюється негативним сальдо зовнішньої міграції і асиміляцією, то основними причинами скорочення частки поляків, росіян і українців слід вважати зміну етнічної самоідентифікації на користь в першу чергу білорусів.

У 2008 році очікувана тривалість життя в Білорусії склала 70,5 років. У чоловіків цей показник не перевищив 64,7 року, у жінок - 75,6 року. У порівнянні з Росією і України це трохи вище, в порівнянні з іншими європейськими країнами - значно нижчі. Проблемою залишається значна різниця в тривалості життя чоловіків і жінок. У 2008 році вона становила 12 років, тоді як за оцінкою Програми розвитку ООН природної різницею вважається 5 років. У міській місцевості різниця в тривалості життя чоловіків і жінок становить 11 років, у сільській - 14 років

За даними Міністерства статистики, на 1 квітня 2008 в Білорусії проживало 9 млн 681 тис. осіб.[6]. За переписои 2009 року — 9 млн. 489 тис.Чисельність населення республіки знижується, при цьому основним фактором, що впливає на ситуацію, залишається перевищення числа померлих над числом народжених. Однак в останні роки намітилася тенденція скорочення смертності та збільшення народжуваності.

38.

Основними конфесіями в Білорусії є православ'я (близько 80% віруючого населення) і католицизм. Чисельність католиків в Білорусі, згідно власної церковної статистикою Католицької церкви, зростає і становить (станом на 1 березня 2009 року) 1402605 чол. або приблизно 14,8% всього населення країни (за даними на 2002 рік число католиків становило всього 1,2 млн. або 12% населення). Католицька церква активно діє як у західних областях країни, де історично переважають католики, так і на сході країни, де історично переважають православні.

Поляки і литовці у своїй переважній більшості є католиками, а іншу частину католиків становлять в основному етнічні білоруси (більшість яких традиційно дотримуються до православ'я). З урахуванням того, що чисельність поляків і литовців скорочується (бл. 400 тис. в 2002 р. і 300 тис. чол. В 2009 р.), число католиків-білорусів зросла з 2002 р. по 2009 р. з 0800 тисяч . до 1,1 млн. а частка католиків серед етнічних білорусів зросла з 10% до 14%.

39.

Молдо́ва — держава у Східній Європі. Рельєф Молдови — рівнина із численними пагорбами, розчленована балками та річками. Молдова займає південно-західну частину Східно-Європейської рівнини, західну околицю Причорноморської низовини, а на північному сході відроги Подільської височини. Середня висота 147 м, максимальна — до 430 м (гори Баланешти). В межах Молдови виділяються Молдавське плато, Північно-Молдавська, Південно-Молдавська та Нижньодністровська рівнина, Придністровська і Тігецька височини. Плато і рівнини Молдови мають м'якохвилясту поверхню, густо розчленовану річковими долинами і балками. Височини видовжені в субмеридіональному напрямі, інтенсивно розчленовані.

Найбільш піднесена і розчленована частина Центральномолдавської височини — Кодри — займає 14,5% площі Молдови. У межах Кодр вертикальне розчленування рельєфу складає 200—300 м.

Головні річки — Дністер (з притоками Старий Реут, Бик, Ботна та інші) і Прут (з притоками Чугур, Ларга, Кам'янка та інші). Багато заплавних озер. Водосховища.

Клімат Молдови помірно континентальний. Середні температури січня на півночі -5°C, на півдні -3°C, липня відповідно 19 і 22°C. Опадів від 400 мм на півдні до 560 мм на півночі на рік.

Корисні копалини

Великі родовища корисних копалин складаються в основному з компонентів цементу та гіпсу, вапняку, граніту, глини, крупнозернистого піщаника, піску й сировини для цегли та черепиці. Більшість матеріалів використовуються в будівництві у такому вигляді, в якому вони знаходяться на поверхні. Інші важливі ресурси - це мінеральні води, які вміщують широкий спектр мінеральних компонентів. Родовища нафти та вугілля були виявлені на півдні Молдови і їх промислове значення оцінюється.

Природні багатства Молдови: лігніти, фосфорити, гіпс, земля. Найважливіші ресурси цієї країни - природа та ґрунти. Понад 72% території займає чорнозем, це дуже високий відсоток порівняно з іншими країнами. Зумовлено це тим, що раніше ліси займали більше 40% території країни. Нині вони покривають всього 9,4% території, в основному в центрі. Цей район називається Кодри, що означає "старий ліс" або "густий ліс". Ці прекрасні ліси мають велике значення для навколишнього середовища. Молдавські ліси складаються з старих дубових дерев. Дуб - дерево, подібне емблемі країни. Але найцінніше та найбільш рідкісне дерево (що використовується для виробництва меблів) - це бук.

На території країни дуже поширений процес ерозії ґрунтів, але землі, які перебували під впливом ерозії, підходять для виноградників.

Землекористування:

орні землі: 53 %

зернові культури: 14 %

пасовища: 13 %

ліси та лісиста місцевість: 9 %

інші: 11 %.

Клімат помірно-континентальний з короткою теплою малосніжною зимою та довгим спекотним літом. Середня температура липня 19,5 °С на півночі і 22 °С на півдні; максимум 41 °С; січня відповідно - 5 °С, - 3 °С; абсолютний мінімум - 36 °С. Зима з частими відлигами. Річна кількість опадів від 560 мм на півночі до 370 мм на південному заході; на височинах випадає 560-500 мм, на рівнинах 450-400 мм і менше. Основна частина дощів має зливовий характер підвищеної інтенсивності та супроводжується грозами. Вегетаційний період - до 200 діб. Переважають вітри північно-західного напрямку.

Рельєф. Поверхня Молдови - рівнина, сильно розсічена річковими долинами та балками. В центральній частині республіки розташована Центральномолдавська височина - Кодри, висотою до 429 м (гора Баланешти). Вздовж правого берега Дністра простягається Придністровська височина (висотою 250-300 м; найбільша 347 м), західна частина височини має більш пологі схили, східна - круто зривається до Дністра. На півночі республіки - Північно-Молдавська рівнина висотою 250-300 м, пересічена широкими плоскодонними долинами. Вузька полоса уздовж лівобережжя Дністра представляє край Подольської височини. Південна частина Молдови зайнята Південно-Молдавською рівниною, яка порізана яристо-балковою мережею і поступово переходить у Причорноморську низовину.

Ріки належать басейну Чорного моря і течуть з північного заходу на південний схід. Найбільша ріка - Дністер (довжина в межах Молдови 657 км), головні притоки - Реут, Бик, Ботна та інші (до басейну Дністра належить 56% території Молдови). Друга за величиною ріка - Прут, що протікає уздовж західного кордону республіки (в межах Молдови 695 км), з притоками: Чугур, Каменка, Ларга, Лапушна, Сарата та інші. Живлення річок змішане, з перевагою дощового. Внаслідок частих зимових відлиг протягом зими відзначається кілька льодоходів та льодоставів. Внутрішні ріки за режимом значно відрізняються від Дністра та Пруту; всі вони маловодні, влітку сильно міліють, більшість періодично пересихають. У долинах Дністра і Пруту багато озер: Белеу, Драчеле, Ротунда, Руптура та інші. На ріках і тимчасових водоймищах збудовано 53 водосховища (Дубосарське, Гідигічне, Костештське, Кангазське та інші); є понад 1500 ставків (загальною площею близько 20,3 тис. га), які використовуються для зрошення та рибоводства. Судоходство по ріках Дністер і Прут (до Леово).

Ґрунти: чорноземні (80 %), підзолисті. Приблизно 10% території Молдови знаходиться під бурими та сірими лісовими ґрунтами. По долинах річок ґрунти алювіально-лугові. У північній, переважно рівнинній, частині Молдови переважають типові чорноземи. На височинах - лугові чорноземи. У районі Кодр широко поширені бурі та сірі лісові ґрунти; на південь від Кодр, а також у центральній частині лівобережжя Дністра - звичайні чорноземи, тут же є великі площини карбонатних чорноземів.

Флора Молдови налічує 2300 видів диких рослин (дуб, бук, клен, липа). Країна розташована в степовій та лісостеповій зонах. Більша частина її території розорана. Ліси займають 8% території республики; близько 2/3 лісовкритої площі становлять дубові насадження, є також ясен, граб, бук, липа та інші породи. Значні лісові масиви збереглися у підвищеній центральній частині. Високі пагорби Центральномолдавської височини вкриті дубово-грабовими, липово-ясеновими, дубово-буковими лісами. У північній лісостеповій частині на височинах багато дібров з дуба скельного, а на самій півночі з дуба черешчатого. На південь від Кодр у лесостепу росте в основному дуб пухнастий. У долинах Дністра і Пруту - плавневі ліси з тополі, верби, ільми, дуба та інших. Степова рослинність (ковила, типчак, бородач) збереглася лише на невеликих ділянках. Основні площі луків розташовані в долинах річок Дністра, Пруту і Реута.

Фауна Молдови налічує 68 видів ссавців (лисиця, козуля, олень, кабан), 270 видів птахів і понад 10 тисяч видів безхребетних. У лісах живуть козуля, кабан, вовк, лисиця, борсук, ласка, горностай та інші. З птахів: жаворонок лісовий, сойка, співучий та чорний дрозди, ястреби, вухата сова та інші; зустрічаються білоголовий сип та чорний гриф. У степах багато гризунів: суслик європейський та крапчатий, ховрахи, сліпець, тхори, миші польові та інші; з птахів - степовий орел, перепіл, сіра куріпка та інші. В плавнях Пруту та Дністра водяться кабан, дикий кіт, ондатра, а з птахів - сірий гусак, кулики, лисуха, крячка, шилохвіст, нирки, сіра качка, колпиця та інші. В низинах Пруту іноді гніздяться лебеді-кликуни та шипуни, пелікани - розовий та курчавий. Акліматизувався благородний олень, привезені лань, плямистий олень, єнотовидний собака, фазан. В природних та штучних водоймищах основними видами риб є короп, лящ, судак, окунь; промислові - короп, білий товстолобик та білий амур.

40.

Давні часи

До складу дакської держави, створеної і очолюваної Буребістою (70-44 рр. до н.е.), входили також пращури молдаван — гето-даки. Король Децебал (87-106 рр.) реформував державу гето-даків. Незважаючи на героїчний опір римським легіонам (105-106 рр.), гето-даки зазнали поразки. Децебал покінчив з собою, а південь історичної Молдови був включений до складу римської провінції Дакія.

Археологічні розкопки свідчать про існування у IV-VI століттях розвинутої дакської культури (культура Ботошань-Удешть), яка була складовою частиною могутньої римсько-візантійської культури.

У XII ст. згадується про існування молдавського політичного формування, названого "Цара брондічилор".

Зазнаючи частих набігів кочовиків, молдавани змушені були платити їм данину продуктами сільського господарства і виробами ремесла. Немає жодного доказу того, що місцеве населення масово винищувалося або виганялося з цих країв. Навпаки, у Х-ХІ ст. зафіксоване значне зростання молдавського населення на території Молдови.

У XII ст. згадується про існування молдавського політичного формування, названого «Цара брондічилор».

Торговельний шлях по р. Сирет, який з'єднує північ Європи з гирлом Дунаю, відігравав важливу роль в економічному і політичному розвитку краю. Серед адміністративно розвинутих населених пунктів у 1300 р. згадується Бая.

В історичних документах XIV ст. згадуються державні формування у Північній Молдові — «республіка» Кимпулунг і «воєводство» Шепеніц, розташоване між Лозиною і Дністром, що включає могутню фортецю Хотин.

У 1352-1353 рр. трансильванська армія під командуванням воєводи Драгоша вигнала кочовиків-татар з території на сході від Карпат. Драгоша, васал угорського короля, стає королем (господарем) Молдови.

Торговельний шлях по річці Серет, який з'єднує північ Європи з гирлом Дунаю, відігравав важливу роль в економічному і політичному розвитку краю. Серед адміністративно розвинутих населених пунктів у 1300 згадується Бая.

В історичних документах XIV ст. згадуються державні формування у Північній Молдові - "республіка" Кимпулунг і воєводство Шепеніц, розташоване між Лозиною і Дністром, що включає могутню фортецю Хотин.

41.

Молдова поділяється на 39 адміністративних одиниць першого рівня: 32 райони, 5 муніципіїв та 2 автономні утворення. Загалом у Молдові 60 міст та 917 сіл.

Частину території країни займає невизнана самопроголошена республіка Придністров'я. Території, що перебувають під її контролем, офіційно входять до Автономного територіального утворення з особливим правовим статусом Придністров'я, що є однією з автономій. Придністро́в'я — адміністративна одиниця Молдови, що розташована на молдавському лівобережжі Дністра і нині є під контролем невизнаної Придністровської Молдавської Республіки.

Контрольовані Молдовою території, на які претендує ПМР, не входять у це поняття, а належать до районів Молдови — Аненій-Ной, Дубесарь та Каушень. Також зі складу утворення виключено муніципій Бендери, проте сюди входить муніципій Тирасполь.

Згідно із Законом про адміністративно-тероторіальний устрій Республіки Молдова 2001 року[2] (Додаток 5) до складу адміністративно-територіальних одиниць лівобережжя Дністра, яким можуть бути надані особливі форми та умови автономії входять 147 населених пунктів. Зокрема 1 муніципія (Тирасполь), 9 міст, 2 населені пункти, що входять до складу міст, 69 сіл і комун, до складу яких входять 135 населених пунктів.

Восени 1998 року парламент країни вніс зміни і доповнення в закон «Про місцеве публічне управління», за якими було розмежовано компетенції сіл (комун), міст (муніципій) та районів. Тож з 1999 року по лютий 2003 Молдова поділялася на 9 повітів, 1 муніципальне та 2 адміністративно-територіальні утворення.

Бельцький повіт .Бендерський повіт .Ґаґаузія (адміністративно-територіальне утворення).Дубосарський повіт (адміністративно-територіальне утворення на лівобережжі Дністра).Єдинецький повіт .Кагульський повіт .Кишинів (муніципальне утворення).Кишинівський повіт .Лапушненський повіт .Оргіївський повіт.Сорокійський повіт .Унґенський повіт

Сучасний поділ включає в себе 39 районів.

42.

Молдова - суверенна і незалежна ,єдина неподільна держава. Діє конституція від 29 липня 1994 року з наступними змінам, внесеними 19 липня 1996 р. і 5 червня 2000 р. Згідно конституції республіка Молдова - нейтральна держава.

Глава держави - президент РМ , який обирається парламентом на чотирирічний термін і стає на посаду від дня принесення присяги. Він обирається на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному і вільному голосуванні. Обраним вважається кандидат, який набрав три п'ятих голосів депутатів парламенту( тобто 61 голос з 101). На посаду президента РМ можуть висуватися громадяни РМ, яким виповнилося 40 років, які проживали або проживають на її території не менше 10 років і володіють державною мовою.Одна й та сама особа не може обіймати посаду президента РМ більше двох термінів поспіль. Парламент одного й того скликання обирає президента один раз. за виключенням випадків відставки президента, відсторонення від посади або його смерті. Після консультацій з парламентськими фракціями президент висуває кандидатуру на посаду прм'єр - міністра. Президент призначає уряд. Президент - Головнокомандуючий збройними силами. В.о. президента Республіки Молдова (з 11 вересня 2009 р. до обрання нового президента) - Міхай ГІМПУ.

Законодавчу владу здійснює однопалатний парламент, який є вищим представницьким органом народу Республіки Молдова. Парламент складається з 101 депутата, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права. Строк повноважень парламенту - чотири роки. Парламент таємним голосуванням обирає президента. Нинішній парламент вісімнадцятого скликання. Обраний на дострокових виборах 29 липня 2009 р. Розпущений 28 вересня 2010 р. у зв'язку з оголошенням про проведення дострокових виборів, призначених на 28 листопада 2010 р. Голова парламенту - РМ - Міхай ГІМПУ, обраний 28 серпня 2009 р.

Виконавчу владу здійснює уряд, який складається з прем'єр-міністра, першого заступника і заступників прем'єр-міністра, міністрів та інших членів, визначених законом. До складу уряду входить глава адміністрації Гагаузії. Кандидатура на посаду прем'єр - міністра пропонуєтьсяпрезидентом після консультацій з парламентськими фракціями. Уряд призначає глава держави на підставі вотума недовіри, вираженого парламентом. Уряд сформовано 25 вересня 2009 р. Коаліційний: "Альянс за європейську інтеграцію"(Ліберально - демократична партія, Ліберальна партія, Демократична партія, Альянс "Наша Молдова"). Прем'єр-міністр РМ - Владімір (Влад) ФІЛАТ.

Політичні партії

Альянс "Наша Молдова" - АМН. Соціал - ліберальне об'єднання. Утворено в 2003 році Соціал - демократичним альянсом Молдови, Ліберальною партією і Альянсом незалежних. Голова - Серафим УРЕКЯН .

Демократична партія Молдови - ДПМ . Створена в 1995 році. Налічує 21 тис. членів. Почесний голова Думитру ДЬЯКОВ . Голова - Маріан ЛУПУ.

Ліберальна партія -ЛП . Заснована в 1993 році як Партія реформ (ПР). Перейменована в 2005 році. Налічує 12 тис. членів. Голова - Міхай ГІМПУ.

Ліберально - демократична партія Молдови - ЛДПМ . Заснована 8 грудня 2007 р. Голова - Владімір ФІЛАТ.

Партія комуністів Республіки Молдова - ПКРМ . Зареєстрована 27 квітня 1994 року. Налічує 12 тис. членів. Голова Владімір ВОРОНІН.

Соціал-демократична партія - СДП . Утворена в 1990 році як Соціал - демократична партія Молдови (СДПМ). В грудні 2007 року відбулося об'єднання СДПМ з Партією соціальної демократії Молдавії, утвореної в 2006 р. і великими територіальними організаціями Центриського Союзу Молдови під нинішньою назвою. Лідер партії - Дмитрій БРАГІШ.

Християнсько-демократична народна партія - ХДНП . Заснована в 1989 р. як Народний фронт Молдови, з 1992 р. - Християнсько - демократичний народний фронт(ХДНФ), з 2001 р. - Християнсько - демократична народна партія. Голова - Юріє РОШКА

79.

Нині дискусії з географічного визначення Центральної Азії не припиняються. Значною мірою це пов’язано зі зростанням ролі згаданого регіону в геополітичному просторі, а отже, й із суперництвом за вплив на нього багатьох держав світу. Адже транспортно-магістральне та ресурсне значення Центральної Азії може відігравати і вже відіграє істотну роль у міжнародній розстановці сил.

СНД як об'єднання 12 держав пострадянського простору виникла після розпаду СРСР відповідно до Мінської угоди, Алма-Атинської декларації та Протоколу до Мінського договору. При створенні СНД було визначено, що Співдружність будується на принципах міжнародного права. Членство в СНД є добровільним, і кожен з учасників має право його призупиняти чи припиняти. Органи СНД мають суто консультативні та координуючі функції. Січнева (1998 р.) зустріч керівників країн Центральної Азії в Ашгабаті продемонструвала як зростаючу тенденцію до рівноправної взаємовигідної кооперації, так і стрімку втрату стратегічних позицій РФ у цьому надзвичайно важливому регіоні. ГУАМ плюс країни Центральної Азії - це вже дев'ять країн СНД, які рішуче підтримують ідею створення нових рівноправних і взаємовигідних структур кооперації. Також Після розпаду СРСР у республіках Центральної Азії розпочався процес формування нових зовнішньополітичних орієнтацій. Незважаючи на значні відмінності у політичних моделях та зовнішніх орієнтаціях, даний процес має регіональний характер: за оцінками експертів Центральноазійський регіон сприймається як окрема система, що має спільні, а іноді й корпоративні інтереси. Про це свідчить і той факт, що ці країни значну увагу приділяють саме розвитку регіонального співробітництва. З одного боку, це пояснюється потребою реагувати на значний тиск РФ, що прагне зберегти домінуючу позицію в регіоні, а з другого - схожістю політичних та економічних інтересів.

Через два роки після отримання незалежності держави ЦА почали відходити від початкової лінії на збереження тісного зв'язку з СНД. Вони мають спільний старт, але важливо визначити, чи може тут сформуватися регіональна система міждержавних зв'язків на зразок ЄС або АСЕАН, або головною домінантою стане конфронтація, як у Південній Азії та на Близькому Сході. Глибинні цивілізаційні передумови для формування регіональної системи криються в належності країн ЦА до периферійної зони ісламської умми, де мали місце впливи різних цивілізацій, але їхня суміш не привела до синтетичного утворення продуктивного типу. Отже, має місце тенденція до утворення підсвідомого комплексу меншовартіс ності агресивного типу. І хоча тут слід було б мати сильного лідера, але малоймовірно, що це прийнятне для держав регіону. Етнічні передумови регіональної спільноти - належність більшості до тюркського світу, що їх дистанцює від сусідніх держав. Можлива реалізація ідеї Великого Турану як соціальної міфологеми, але цьому заважають численні конфліктогенні чинники у зв'язку з етнічним перемішуванням.

Незважаючи на це, країни регіону різною мірою включені в інтеграційні процеси кількох систем: євразійська (СНД, Ташкентський пакт), ісламо-тюркська (OEC) та власна центральноазійська. Вже в 1990 р. в Алма-Аті лідери п'яти держав обговорювали спільні плани інтеграції. Після підписання Біловезьких угод у грудні 1991 р. Туркменистан висунув ідею створення Конфедерації Центральноазійських держав, але ця ідея не була реалізована і країни регіону приєдналися до СНД. На зустрічі глав держав та урядів в Ташкенті в січні 1993 р. було заявлено про намір регіональної інтеграції країн Центральної Азії з огляду на спільність їхніх інтересів: питання спільної безпеки, проблеми Аралу та криза в Таджикистані, створення єдиного інформаційного простору та інші.

Започатковані на основі розширення регіонального економічного співробітництва та проведення низки зовнішньополітичних ініціатив, інтеграційні процеси набувають дедалі більшої ваги. Економічний союз Казахстану, Узбекистану та Киргизстану склався в січні 1994 р., коли з метою реалізації спільної програми поглиблення економічної інтеграції в межах СНД між Узбекистаном та Казахстаном був підписаний Договір про утворення єдиного економічного простору, де передбачалося вільне переміщення товарів і послуг, капіталів, робочої сили, узгоджена кредитно-розрахункова, бюджетна, податкова, цінова, митна та валютна політика.

Важливим чинником розвитку регіонального співробітництва є створення системи трансазійської транспортної мережі, що базується на відновленні традиційних комунікаційних структур. Йдеться про великий євразійський транспортний коридор, що включає комбінова не використання залізниць, морських шляхів, авіації, спорудження трубопровідних комунікацій .

80.

Більшість населення , яке населяє регіон (казахи, узбеки, киргизи, каракалпаки, туркмени) належать до тюркської групи алтайської мовної сім’ї, таджики входять до іранської групи індоєвропейської сім’ї. Національний склад населення регіону дуже строкатий. В сільській місцевості переважають представники корінних національностей, росіяни та інші європейські народи розселені переважно в великих містах. Населення виступає важливою продуктивною силою. Демографічний потенціал країни (регіону) є важливою умовою для економічного розвитку країни (регіону). Країни Центральної Азії виступають досить перспективним регіоном якраз з точки зору демографічного потенціалу. Велика кількість населення та динаміка приросту населення створює цікаві умови для економічного прогресу даних країн. Для населення країн Центральної Азії, що перебувають на низьких рівнях економічного роз­витку, характерні високі показники народжуваності і смертності, а відтак - низький природний приріст. Епідемії та стихійні лиха ще більше погіршують си­туацію. З початком тих чи інших суспільно-економічних перетворень по­ліпшується якість життя, кращим стає медичне обслуговування, і це сприяє істот­ному зменшенню показників смертності. З розвитком процесів індустріалізації та урбанізації у розвинутих країнах Азії починають зменшуватися і показники народжуваності. Однак значне зростання населення в окремих країнах Центральної Азії створює певні проблеми і гальмує економічний розвиток, тому вивчення демографічного потенціалу країн Азії є потрібним.

Центральна Азія – головний постачальник мігрантів до Росії. За 10 років звідти виїхало понад півтора мільйони чоловік. В Центральній Азії не прийнято жодного закону, жодного підзаконного акту, які б були направлені проти некорінного населення. І, проте, саме з цих країн йде щонайпотужніший потік мігрантів. Підштовхує до такого рішення і несприятлива економічна ситуація. Міграція з Киргизії не тільки позбавляє республіку кадрів, але і грошей. За роки незалежності мігрантами з країни вивезено майже стільки ж доларів, скільки республіка отримала від кредиторів. Киргизія катастрофічно втрачає робочий клас. Здавалося б, в порівнянні з Киргизією, економічна ситуація в Казахстані виглядає благополучніше, проте і звідси до Росії прямує великий потік російськомовних мігрантів. Сьогодні в Казахстані з 14 600 000 чоловік 4,5 мільйони жителів - це тільки етнічні росіяни, що складає близько 31 відсотка населення країни. Крім того, понад 2 мільйони громадян вважаються так званими російськомовними. За 10 років незалежності російська діаспора в країні скоротилася на 2,5 мільйони чоловік. Немало виїхало кадрових службовців державного апарату, а також військових. З північних областей виїжджає і сільське населення, яке, як правило, осідає в прикордонних російських регіонах - Омській, Курганній, Новосибірській і Саратовській областях. Офіційна влада пояснює цей еміграційний потік тільки економічними причинами, проте, існує і інша точка зору, згідно якої рівень життя в Росії майже не відрізняється від казахстанського, тому і має ходіння думка про інші причини. Зокрема, наводять як приклад закон про мови, повсюдно вживаний останнім часом. Він передбачає переклад ділової офіційної і іншої документації повністю на казахську мову. Треба помітити, що з Казахстану крім росіян, українців і білорусів досить активно виїжджають також і греки німці і корейці, що займали колись вельми помітне місце в економічному і культурному житті країни. Наприклад, з майже мільйона німців залишилося не більше ста тисяч, але і ця цифра скорочується з кожним роком.

Бурхливу реакцію в Казахстані викликав оновлений варіант закону про громадянство, прийнятий Державною Думою Росії. На думку більшості лідерів місцевих російських організацій, він значно ущемляє права росіян. Влада Киргизії, Казахстану стурбована такою бурхливою міграцією російськомовного населення. Основний потік мігрантів з Узбекистану доводиться на Москву і Московську область, Санкт-Петербург , Саратов, Білгород, а також республіки Башкортостан і Татарстан. Щороку, минувши російське посольство, з узбекистану виїжджає більше 15 тисяч чоловік.

81.

Особливості культурного життя країн Центральної Азії безпосередньо пов*язані з історією проникнення до цього регіону різних релігій, їх взаємопроникнення та впливом зовнішнього світу. Протягом першої половини-середини І тис. н.е. в центральноазійському регіоні активно поширюється буддизм, зороастризм та маніхейство, поруч з традиційними та деякими китайськими віруваннями, а починаючи з VІІІ ст. н.е. – іслам. Конфесійно-цивілізаційна строкатість Центральної Азії, завдячуючи існуванню трансцивілізаційних торгівельних шляхів, була одним з проявів міжцивілізаційної взаємодії. Конфесійна різнобарвність здійснила свій вплив на формування політичних моделей центральноазійського регіону.Окреслюючи цивілізаційні контури регіону, варто звернути увагу на те, що південь Східного Туркестану (Уйгурія) увійшов у цивілізаційне поле ісламу, тоді як його північні області (Джунгарія), разом з Монголією та бурятським Забайкаллям опинилися в сфері північного, тібетсько-буддистського відгалуження індійсько-південноазійської цивілізації. Протягом VIII – X ст. у межах Мусульманської цивілізації на макроетнічній основі консолідуються два основних її субцивілізаційних блоки – арабомовний, близькосхідно-середземноморський, та іраномовний, середньосхідний-центральноазійський. Останній цивілізаційний блок, у свою чергу, і є базовою основою дослідження центральноазійської субцивілізації.

Описуючи в загальних рисах політичну історію центральноазійського регіону в ранньосередньовічний період, можна відзначити процеси утвердження та розвитку відносин між двома головними компонентами населення – іраномовним та тюркомовним, тісно пов'язаними між собою.

Шляхом аналізу зовнішньополітичних пріоритетів країн Центральної Азії можна розглянути політичну природу цивілізаційних змін, які відбуваються в регіоні сьогодні. Досліджуючи питання участі центральноазійських держав у світових цивілізаційних процесах, доведеться виокремити два рівні: регіональний та глобальний. На глобальному рівні розглядається діяльність провідних акторів на центральноазійському геополітичному полі, аналізуються позиції США, Росії, Китаю, Індії, Туреччини, країн Європейського Союзу в регіоні.

Разом з експансією західної культури модерніті відбуваються процеси просування культурних та політичних ідеологем Заходу. Глобалізація проявляється в модернізації країн третього світу, до яких з розпадом СРСР почали відносити і країни Центральної Азії. Всі країни центральноазійського регіону є учасниками тих чи інших регіональних політичних чи економічних міжнародних організацій.

82.

Дані країни мають значні енергопроекти на міжнародній арені. Зокрема, виробники енергоресурсів Казахстан, Туркменістан і Узбекистан отримають до 500 млн. євро на вдосконалення власної інфраструктури транспортування енергоносіїв із Центральної Азії до Європи відповідно до пріоритетів ЄС. На цей час, газопроводи, які б зв'язували Каспійський регіон безпосередньо з Європою не побудовані через значні політичні ризики. Окрім цього, Європа, на відміну від Росії або Китаю, не використовує економічні контракти для політичного тиску. Тому, перспективи стабільного і взаємовигідного співробітництва також мають позитивно впливати на визначення напрямів експорту енергоносіїв з Каспійського регіону на Захід і конкретні кроки щодо спорудження трубопроводів, здатних до експорту значних обсягів газу, є передумовою для переконання урядів Казахстану і Туркменістану експортувати енергосировину до Європи. Саме тому концепція задекларованого ЄК у квітні 2009 року «Південного енергетичного коридору» повинна допомогти реалізувати проекти, які включатимуть декілька маршрутів по різних країнах. З огляду на вищезазначене, контроль за коридорами транзиту нафти і газу з країн Центральної Азії до Європи є на поточний момент для Росії вкрай актуальним. Поряд з цим, розвиток незалежних енергетичних артерій може послабити політичний вплив РФ у Центрально-Азійському регіоні та на Закавказзі і закріпити ефективність роботи альтернативних шляхів енергозабезпечення європейських країн. 

За­лежність України від постачальників енергоносіїв є тим більш тісною, оскільки майже всю нафту вона отримує з Росії, а газ — із Росії та Туркменистану (з 1997 р. згідно з укладеними угодами поступово зростають поставки також з Азербайджану та Узбе­кистану).

Суттєвою рисою Прикаспійського регіону і те, що він набуває статусу як сировинного, а й транзитного регіону, який дозволяє з'єднати шлях як між Сходом і Заходом (відтворення " великого шовкового " шляху), так й між Північчю і Півднем ( " водний шлях "). Попри величезну зацікавленість великих держав до регіону Каспійського моря досі не оформилося спеціальної міжнародної урядової організації, яка б ці країни скоординовувала в русло вирішення наступних економічних і політичних питань: визначення статусу Каспійського моря і вироблення узгодженого підходу до питання територіального поділу водної частини й дна між прилеглими країнами: Росією, Казахстаном, Туркменістаном, Азербайджаном і Іраном; здійснення заходів довіри й боротьби із погрозами регіональної безпеки та ін. Отже, регіон, до якого належать згадані країни, власне, має особистий доступ до необхідних йому ресурсів.