89. Етногенез та розселення слов’янських народів Європи.

Слов'янські мови- група споріднених мов індоєвропейської родини (чаї альне число мовців до 300 млн.). Найближчі до балтійських мов. Історія праслов'янської мови вважаться тривалішою, ніж історія окремих слов'янських мов. Вона поділяється на три періоди: найдавніший (до встановлення тісних балто-слов'янських мовних контактів), період балто-слов’янської спільноти і період діалектного поділу й початку формування окремих слов’янських мов. Виокремлення слов’янських діалектів з єдиної прамови відносять до середини І тис. н.е. (період формування ранніх слов’янських держав у Європі). При цьому предки слов'ян увійшли у стосунки з сусідніми народами, що й визначило майбутні „відцентрові” особливості в будові мов окремих груп - східної (українськії, білоруська, російська), південної (болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська) та західної (чеська, словацька, польська, верхньо- і нижньолужицька). "Доцентрові'' риси простежені до І тис. до н.е., причому встановлено три органічні складові частини (етномовні інгредієнти за П.Мартиновим), взаємодія яких визначила майбутню специфіку спільнослов'янської мови. Це - балтійський, італьськнй та іранський складники, останній з яких зумовив поділ слов'янських мов на центральнослов'янські з інноваціями (українська, білоруська, словацька, чеська, верхньолужицька) та периферійні з давнішими мовними рисами (решта слов'янських мов). У перефирійних мовах збереглося давнє індоєвропейське g, також подекуди є голосові голосні, музичний наголос, периферійні лексичні архаїзми. У центральнослов’янських мовах давнє g змінилося на h, розвинулися протетичні h і w- (білорус. гэта, вочы, укр. вухо, вуса).

Майже всі слов'янські мови (окрім двох серболужицьких) мають державний статус; українська - в Україні (прибл. 40 млн. мовців), білоруська - в Білорусі (бл. 8 млн.?), російська - в Росії. Білорусі і Казахстані (понад 150 млн.; також одна з 6 офіційних і робочих мов Генеральної Асамблеї ООН); польська - у Польщі (бл. 37 млн), чеська — у Чехії (10млн.), словацька - у Словаччині (5 млн.), словенська - у Словенії (2.2 млн.), хорватська — у Хорватії та Боснії-Герцеговині (6 млн.), сербська – у новій Югославії (Державному об’єднані Сербії та Чорногорії), а також у Боснії-Герцеговині (усього прибл. 10 млн.), македонська - у Македонії (2 млн.), болгарська - у Болгарії (9 млн.). Ще дві мови слов'янських меншин – верхньолужицька (80тис.) і нижньолужицька (20тис.) – користуються в ФРН культурною автономією.

Для звукових систем слов’янських мов характерна наявність звукових рядів пом’якшених приголосних, багаті за тембром щілинні та африкати. Чеська, словацька, хорватська і сербська зберегли складотворчі r, l (krk „карк”, prst „перст”). Морфологія імен має по декілька відмінків, (окрім болгарської, де вони замінені приіменниковими конструкціями), два числа (подекуди ще залишки двоїни): очима, дверима, плечима, дві відрі, дві слові). Дієслово має розвинені часові та видові форми, 2 інфінітиви (у балк. слов мовах замінені кон'юнктивом), у мин. часі в деяких мовах втрачене допоміжне дієслово, що спростило дієвідміну (я, ти. він писав). Розвинулися нові майбутні часи з дієсловом "мати" (укр. писатиму) або "хотіти"'' (хорв. pisacu "писатиму" від "писати хочу").

Писемність створена у 860-і pp. слов'янськими просвітниками - братами з міста Солуня (Салоніки) Костянтином-філософом (у чернецтві - Кирилом) і Мсфодісм.

Про давнє поширення слов’ян у Зах.СвропІ свідчать такі слов янські топоніми як: Балатон, Берлін. Бранденбург. Росток, Баутцен (Будишин). Коттбус (Хоцебуж), Лейпціг (Ліпск), Буланешт, Дебрецен, Добруджа, Дрезден (Дрезно), Естергом, Мукачів, Турку. Шпандау, Трієст. Захонь, Ціттау.