95. Водні та земельні ресурси Північної Америки.

Річки. Найбільша річкова система – Місісіпі (6420 км) та її притоки – Міссурі, Огайо; інші великі ріки – св. Лаврентія, Макензі, Юкон, Колумбія, Колорадо. Північна частина материка багата на озера (Великі озера, Вінніпеґ, Велике Невільниче озеро, Велике Медвеже озеро та інші).

Північна Америка багата водами. Їй належать найдовша річкова система Землі - річка Міссісіпі з Міссурі, і найбільше скупчення прісної води у Великих озерах. Середній річний стік річок Північної Америки - 8200 км2. Але зрошена вона нерівномірно, що пов'язано в першу чергу з кліматичними й орографічними умовами. Найбільша частина води надходить в Атлантичний океан.

У басейні Атлантичного океану річкова мережа густа, ріки досягають значної довжини. Річки тихоокеанського басейну коротші; у північній, сильно зволоженій частині мають значну водність. Їм властиве велике падіння, нерідко бурхливою течією річки утворюють глибокі ущелини і каньйони. Найбільші річки цього басейну - Юкон, Колумбія і Колорадо.

Басейн Північного Льодовитого океану має слабко розвинену систему стоку, проте багатий озерами, болотами, Найбільша річкова система: річок Фінлі - Піс-Рівер - Невільнича - Маккензі.

Загальні запаси гідроенергії материка близько 200 Гвт. За режимом живлення річки належать до 4 типів: переважно дощового, сніжно-дощового, льодовикового і ґрунтового живлення. Північна частина материка, що піддавалася заледенінню, багата озерами льодовиково-тектонічного походження. У їхньому числі Великі озера, Вінніпег, Вінніпегосис, Манітоба, Велике Невільниче озеро, Велике Ведмеже озеро, Оленяче озеро та інші. У Центральній Америці (у Нікарагуанській балці) розташовані великі тектонічні озера Нікарагуа і Манагуа, У Великому Басейні є реліктові озера, що збереглися від вологої епохи плейстоцену; найбільше з них - Велике Солоне озеро. На берегових низовинах багато озер лагунового походження. У багатьох районах Кордильєр (на Алясці, у Каскадних горах, у Мексиці, Центральній Америці) знаходяться вулканічні озера.

Загальна площа заледеніння перевищує 2 млн. км2. Крижаний щит Гренландії, що представляє собою фрагмент пізнього четвертого заледеніння Північної Америки - найбільший. Інші льодовики, що також існують з того часу - крижані куполи, що покривають значні ділянки на острові Елсмір та інших островах Канадського Арктичного архіпелагу. Для цих островів, а також для берегових районів Гренландії характерні гірські карові льодовики, для північного узбережжя острова Елсмір - льодовики підніж і шельфові льодовики. На самому материку велике заледеніння на південній Алясці (Чугачські і Кенайські гори й особливо мис Святого Іллі) - 52 тис. км2, де льодовики спускаються до рівня океану. Крім того, льодовики є в хребтах Брукса, Аляскінському і Алеутському, Скелястих горах, Береговому хребті Канади, на окремих вершинах Каскадних гір і Вулканічного Сьєрра-Мадре.

Ґрунтово-рослинний покров представлений серією широтних зон від арктичних пустель на Півночі до тропічних вічнозелених лісів на Півдні.

Північній Америці властива велика розмаїтість ґрунтів - від полярних до тропічних, з переважним поширенням типів, що формуються в результаті процесів бореального і субтропічного ґрунтоутворення. Для північних островів Канадського Арктичного архіпелагу характерні відносно сухі арктичні і тундрові арктичні ґрунти. У південних частинах архіпелагу й у межах широкої смуги уздовж Північного Льодовитого океану в умовах суцільної багаторічної мерзлоти розвиваються кислі, ненасичені, дуже вологі в теплий період гундрово-глейові ґрунти. На заході Аляски й Алеутських островах на вулканічному попелі утворилися дерено-торф'янисті субполярні ґрунти. У центральних частинах Лаврентійської височини й в улоговинах плоскогір'я Юкон багаті грубим гумусом мерзлотно-тайгові ґрунти, що зустрічаються в комплексі з поверхневими підзолами на підвищеннях і торфо-глейовими ґрунтами у зниженнях. У південних частинах півострова Лабрадор вони змінюються ілювіально-залізисто-гумусовими підзолами. На Великих рівнинах сформувалися дерено-підзолисті ґрунти; для останніх характерна мала потужність гумусового шару, особливо в районі Великих рівнин, де в межах контуру цих ґрунтів виділяють особливі сірі лісові ґрунти, що розвиваються в комплексі з осолоділими ґрунтами на стародавніх озерних відкладеннях. Усі ці ґрунти порівняно слабко використовуються в землеробстві, за винятком різностей, що утворюються на карбонатних морених або озерних відкладеннях. У південній частині помірного пояса і в субтропіках однорідні ґрунти поширені бурі лісові ґрунти, ненасичені в північній частині і насичені на півдні. Вони формуються в умовах рясного атмосферного зволоження і досить родючі, але часто містять щільний водонепроникний підґрунтовий шар і вимагають осушення. На півдні від Великих озер і на північному заході Центральних рівнин в умовах помірно вологого клімату сформувалися чорноземні ґрунти прерій, слабо кислі або нейтральні з високим вмістом гумусу. Значно ширше представлені каштанові ґрунти, що утворюють великі масиви на Великих рівнинах і Колумбійському плато. В областях сухого і континентального клімату Великого Басейну розвинуті солоні бурі напівпустельні ґрунти в сполученні із солончаками. У південних частинах рівнин Північної Америки зміни ґрунтів ще більш тісно пов'язані з вологістю клімату там переважають червоноземі і жовтоземі ґрунти. На захід від Міссісіпі поширені червоно-чорні ґрунти субтропічних прерій, коричневі і сіро-коричневі ґрунти чагарникових степів, у внутрішніх частинах Мексиканського нагір'я - сіроземи і примітивні ґрунти субтропічних пустель, на Каліфорнійському півострові - пустельні тропічні ґрунти. У низинних районах Центральної Америки поширені переважно червоно-жовті ферралітні ґрунти вологих лісів і червоні ферралітні ґрунти саван. На схилах Кордильєр поширені різні варіанти гірських ґрунтів, серед яких у вологих районах переважають гірські бурі лісові, у сухих - гірські коричневі ґрунти.