96. Економічна інтеграція держав Північної Америки.

Успіхи економічної інтеграції в Європі призвели в останній чверті ХХ століття до запозичення її інтеграційних моделей та досвіду правлячими елітами країн Північної Америки. Завдяки цьому, тут поступово сформувалася Північноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА, North American Free Trade Area, NAFTA).

Створення НАФТА стало завершенням повільного процесу зняття торговельних обмежень, який розпочався у відносинах США з Канадою у другій половині ХІХ та з Мексикою — на початку ХХ століття.

У 1965 р. між США і Канадою було підписано Угоду про торгівлю продукцією автомобільної промисловості. У лютому 1988 року після дворічних переговорів було укладено Угоду про вільну торгівлю між США і Канадою (CUSFTA: Canada – United States Free Trade Agreement), яка вступила в дію 1 січня 1989 року і правовим чином закріпила створення двосторонньої зони вільної торгівлі. До 1998 року між країнами було скасовано всі митні і суттєво знижено решту тарифів.

З початку 60-х років у Мексиці поблизу американського кордону виникли перші підприємства, які отримали назву „макіладор” (від ісп. maqiular - переробка). Вони імпортували зі США окремі деталі та експортували у зворотному напрямку готові змонтовані вироби без сплати мит. Щоб ввести діяльність макіладорів у правові рамки, у листопаді 1987 року уряди США та Мексики підписали Угоду про торгівлю та інвестиції.

Окрім того, у 1986 році Мексика лібералізувала ввізні тарифи. В результаті протягом наступних п’яти років експорт США до цієї країни зріс з 12,4 до 40,6 млрд. дол. В результаті торговельний дефіцит з Мексикою, який становив 5,7 млрд. дол., у 1992 році перетворився на профіцит у 5,4 млрд. дол.

У лютому 1990 року мексиканський президент Карлос Салінас де Гортарі висловив намір укласти зі США угоду про вільну торгівлю. Пропозицію підтримав президент США Дж.Буш. У червні 1990 року розпочалися двосторонні переговори. Через рік, у червні 1991 року, до них приєдналася Канада. У серпні 1992 року громадськості було представлено проект Угоди про вільну торгівлю в Північній Америці, яку 7 жовтня того ж року підписали міністри торгівлі трьох держав. Ще рік знадобився для її ратифікації, і лише 1 січня 1994 Угода вступила в силу.

Угода про вільну торгівлю передбачає поступове, протягом 15 років, усунення перешкод розвиткові торговельного обміну між північноамериканськими державами. Завдяки цьому формується найбільший у світі єдиний торговельно-економічний простір зі щорічним обсягом виробництва понад шість трильйонів американських доларів (ВВП США становить 5,5 трлн дол., Канади – 0,6 трлн, Мексики – 0,3 трлн). Окрім того, Угода включає в себе ряд договорів із соціально-трудових проблем, урегулювання суперечок у галузі субсидій, демпінгу, засобів економічного захисту. Складовою частиною є також договори з „додаткових аспектів”, що передбачають як можливість мирного врегулювання суперечок, так і застосування до країн-порушниць договорів штрафів у розмірі 20 млн. дол. США на рік чи торговельних санкцій. В рамках Угоди створено Північноамериканський банк розвитку (North American Development Bank, NADBANK) зі статутним фондом 550 млн. дол. США.

НАФТА має чітку структуру з чотирьох комісій – Комісії вільної торгівлі, Економічної комісії, Комісії праці та Комісії довкілля, які складаються з відповідних міністрів держав-учасниць та призначених ними делегатів. Окрім своїх головних функцій, Комісія вільної торгівлі виступає як арбітражний суд та координує роботу понад 30 комітетів і робочих груп НАФТА. У 1997 році нею було створено Координаційний секретаріат на чолі з Генеральним секретарем. Окрім своїх основних функцій цей орган слугує „офіційним архівом” роботи НАФТА та відповідає за обмін інформацією між державами-учасницями.

Канадська, американська та мексиканська національні секції Секретаріату здійснюють нагляд за дотриманням Угоди у кожній з держав.

Успішність реалізації НАФТА сприяла тому, що зацікавленість у приєднанні до цієї угоди виявив ряд країн Латинської Америки – Аргентина, Бразилія, Коста-Рика, Парагвай, Уругвай, Чилі.

У серпні 1992 року в м. Манагуа (Нікарагуа) було підписано договір між Мексикою і п’ятьма центральноамериканськими державами – Коста-Рикою, Нікарагуа, Сальвадором, Гондурасом і Гватемалою. Він передбачав створення з 1 січня 1997 року зони вільної торгівлі.

На першому після 1967 року Саміті „обох Америк”, що проходив 10 - 13 грудня 1994 року у Майямі (США) за участю глав держав та урядів 34 країн континенту (окрім Куби), серед іншого розглядалося питання про континентальну торгівлю. В документах Саміту – Декларації принципів партнерства для розвитку та процвітання: демократія, вільна торгівля і розвиток на Американському континенті та відповідному Плані дій – йшлося про створення до 2005 року Панамериканської зони вільної торгівлі. Хоча цієї амбітної мети і не вдалося досягти, переговорний процес щодо формування такої зони триває.

Успішний розвиток інтеграційних процесів у Північній Америці сприяв поступовому зближенню між північноамериканським і європейським економічними угрупованнями. У 1990 році було підписано Трансатлантичну декларацію про відносини між ЄС та США, яка встановила цілі та принципи відносин й створила правову базу для регулярних консультацій між обома сторонами. Декларацію 1990 року змінив Новий Трансатлантичний порядок денний (New Transatlantic Agenda), підписаний 3 грудня 1995 року. Він передбачає створення у майбутньому Трансатлантичної зони вільної торгівлі (ТАФТА,Transatlantic Free Trade Area TAFTA).

Таким чином, на відміну від Європи, інтеграційні процеси у Північній Америці пішли в напрямку формування не співтовариств з наднаціональними повноваженнями, а зони вільної торгівлі. Якщо врахувати, що в Європі Велика Британія також прагнула обмежити інтеграцію зоною вільної торгівлі, можна стверджувати, що така модель участі в інтеграційних процесах є специфічним англосаксонським шляхом розвитку інтеграції.

Поясненням цього феномену може, очевидно, слугувати традиційний для політичної культури англосаксонських країн лібералізм локківського зразка, що прагне обмежити державу роллю „нічного сторожа” і виступає проти передачі якихось регулятивних повноважень наднаціональним органам.

У той же час економічні протиріччя США та Канади з частиною латиноамериканських країн (Венесуелою, Бразилією тощо) досі не дають змоги поширити модель НАФТА на решту держав континенту.