logo
kons_lekts_okhrana

8.8.3. Способи та засоби пожежогасіння

Комплекс заходів, спрямованих на ліквідацію пожежі, що виникла, називається пожежогасінням. Основою пожежогасіння є примусове припинення процесу горіння. На практиці використовують декілька способів припинення горіння, суть яких полягає у наведеному нижче.

Спосіб охолодження ґрунтується на тому, що горіння речовини можливе тільки тоді, коли температура її верхнього шару вища за тем­пературу його запалювання. Якщо з поверхні горючої речовини відве­сти тепло, тобто охолодити її нижче температури запалювання, горін­ня припиняється.

Спосіб розбавлення базується на здатності речовини горіти при вмісті кисню у атмосфері більше 14–16 % за об’ємом. Зі зменшенням кисню в повітрі нижче вказаної величини полуменеве горіння припи­няється, а потім припиняється і тління внаслідок зменшення швидко­сті окислення. Зменшення концентрації кисню досягається введен­ням у повітря інертних газів і пари із зовні або розведенням кисню продуктами горіння (у ізольованих приміщеннях).

Спосіб ізоляції ґрунтується на припиненні надходження кисню повітря до речовини, що горить. Для цього застосовують різні ізолюю­чі вогнегасні речовини (хімічна піна, порошок та інше).

Спосіб хімічного гальмування реакцій горіння полягає у введенні в зону горіння галоїдно-похідних речовин (бромисті метил та етил, фреон та ін.), які при попаданні у полум’я розпадаються і з’єднують­ся з активними центрами, припиняючи екзотермічну реакцію, тобто виділення тепла. У результаті цього процес горіння припиняється.

Спосіб механічного зриву полум’я сильним струменем води, порошку чи газу.

Спосіб вогнеперешкоди, засіюваний на створенні умов, за яких полум’я не поширюється через вузькі канали, переріз яких менший за критичний.

Реалізація способів припинення горіння досягається використан­ням вогнегасних речовин і технічних засобів. До вогнегасних нале­жать речовини, що мають фізико-хімічні властивості, які дозволяють створювати умови для припинення горіння. Серед них найпоширені­шими є вода, водяна пара, піна, газові вогнегасні суміші, порошки, пісок, пожежостійкі тканини тощо. Кожному способу припинення горіння відповідає конкретний вид вогнегасних засобів. Наприклад, для охолоджування використовують воду, водні розчини, снігоподіб­ну вуглекислоту; для розбавлення горючого середовища – діоксид вуглецю, інертні гази, водяну пару; для ізоляції вогнища – піну, пісок; хімічне гальмування горіння здійснюється за допомогою брометилу, хладону, спеціальних порошків.

Коротку характеристику основних вогнегасних речовин почнемо з води, яка є найбільш розповсюдженим засобом припинення горіння. Вона має порівняно малу в’язкість, легко просочується в щілини та шпарини горючої речовини. При цьому вода поглинає велику кількість тепла завдяки випаровуванню (для випаровування 1 кг води витрача­ється 2258,5 кДж тепла) і утворює парову хмару, що, у свою чергу, перешкоджає доступу кисню до речовини, що горить. Крім того, пере­творюючись на пару, вода збільшується в об'ємі приблизно у 1700 разів. Змішуючись із горючими газами, що виділяються при горінні, пара розводить їх, утворюючи суміш, не здатну до горіння. У вигляді потуж­них струменів, воду можна також застосовувати для механічного збит­тя полум’я. Завдяки високій технологічній стійкості води (розкладення на кисень та водень відбувається при температурі 1700° С) її можна використовувати для гасіння більшості горючих матеріалів та рідин. Застосування розчинів змочувачів, які зменшують поверхневий натяг води, дає можливість зменшити її витрати на гасіння деяких матеріалів на 30–50 %. Воду для гасіння використовують як у компактному, так і в розпиленому стані. Компактні струмені води зазвичайн застосовують у випадках, коли неможливо близько підійти до осередку горіння, напри­клад, при пожежі на великій висоті, на складах лісових матеріалів і т.ін. Дальність, на яку б’є компактний струмінь, досягає 70–80 м. Для отри­мання компактного струменю використовують ручні та лафетні стволи.

Значно більший вогнегасний ефект спостерігається при застос­уванні води у дрібно розпиленому стані. У такому вигляді її можна використовувати навіть для гасіння легкозаймистих і горючих рідин, оскільки туманоподібна хмара дрібнорозпиленої води ізолює поверхні рідин від проникнення кисню. І хоча вода у компактному стані є добрим електропровідником, що створює певну небезпеку під час гасіння пожеж електроустаткування під напругою, в тонко розпи­леному стані вода може використовуватись для гасіння електроуста­новок, тому що в такому стані електричний опір води різко зростає.

Не рекомендується гасити водою цінні речі, обладнання, книги, документи та інші предмети, що приходять під впливом води до непридатного стану.

Інколи для гасіння вогню застосовують пару. Сутність гасіння пожежі полягає у зменшенні вмісту кисню у повітрі. Концентрація пари у повітрі 30–35 % по об’єму викликає припинення горіння. Крім того, пара частково охолоджує предмети, що погано вентилюються.

Піна – це колоїдна дисперсна система, яка складається із дрібних бульбашок, заповнених газом. Стінки бульбашок утворюються із роз­чинів поверх невоактивних речовин і стабілізаторів, склад яких обумо­влює стійкість піни. За способом створення і складом газової фази піни поділяють на хімічні та повітряно-механічні. Хімічна піна отри­мується в результаті взаємодії кислотного та лужного розчинів у руч­них вогнегасниках або хімічних піногенераторах. Повітряно-механіч­на піна утворюється за допомогою спеціальних піногенераторів із вод­них розчинів піноутворювачів.

Піна має досить низьку теплопровідність. Вона здатна перешко­джати випаровуванню горючих речовин, а також проникненню парів, газів, теплового випромінювання. Оскільки основою піни є вода, вона також має охолоджувальні властивості. Важливими характеристика­ми піни є її стійкість і кратність – відношення об’єму піни до об’єму піноутворючої рідини. Низькократними пінами вогонь гасять, голов­ним чином, на поверхнях. Для гасіння рідин застосовують піни середньої кратності (до 100). Для об’ємного гасіння, витиснення диму, ізоляції технологічних установок від впливу теплових потоків вико­ристовують високократну піну (100–150 та більше).

Вуглекислий газ (СО2) безбарвний, не горить, при стисканні під тиском 3,5 МПа (35 кг/см2) перетворюється у рідину, що називається вуглекислотою, яка зберігається і транспортується у стальних бало­нах під тиском. За нормальних умов вуглекислота випаровується, при цьому з 1 кг кислоти отримується 509 л газу.

Для гасіння пожеж вуглекислоту застосовують у двох станах: у газоподібному та у вигляді снігу. Сніжинки вуглекислоти мають тем­пературу 79° С При надходженні у зону горіння вуглекислота випа­ровується, сильно охолоджує зону горіння та предмет, що горить, і зменшує відсотковий вміст кисню. В результаті цього горіння припи­няється.

Вуглекислота не електропровідна. Застосовують її для гасіння електроустановок, що перебувають під напругою, а також для гасіння цінних речей.

Інертні гази (азот, аргон, гелій) та димові гази мають здатність зменшувати концентрацію кисню в осередку горіння. Вогнегасна кон­центрація цих газів при гасінні пожеж у закритих приміщеннях скла­дає 30–36 % за об’ємом.

Галоїдовані вуглеводні (хладон, чотирихлористий вуглець, броми­стий етил та ін.) є високоефективними вогнегасними засобами, їх вогнегасна дія заснована на гальмуванні хімічних реакцій горіння. Галоїдовані вуглеводні застосовують для гасіння твердих і рідких горючих матеріалів, найчастіше при пожежах у замкнених об’ємах. Вогнегасна концентрація цих речовин значно нижча за вогнегасну концентрацію інертних газів, наприклад, для бромистого етилу вона складає 4,5 %, чотирихлористого вуглецю – 10,5 % за об'ємом. У той же час слід зазначити, що більшість цих речовин є вкрай шкідливими, тому можуть застосовуватися за умови відсутності людей у примі­щенні. Відносно помірну токсичність має хладон 114В2, який забезпе­чує гасіння при концентраціях усього біля 2 %. Але за вимогами безпе­ки евакуація людей має бути завершена до його використання. Особи, що беруть участь у ліквідації пожежі, можуть заходити у при­міщення, де використовують будь-які галоїдовані вуглеводні, тільки у спеціальних засобах захисту органів дихання.

Вогнегасні порошки використовують для ліквідації горіння твер­дих, рідких та газоподібних речовин. Вогнегасний ефект застосування порошків складається з хімічного гальмування реакції горіння, утво­рення на поверхні речовини, що горить, ізолювальної плівки, утворен­ня хмари порошку, яка має властивості екрану, механічного збивання полум’я твердими частинками порошку та виштовхування кисню із зони горіння за рахунок виділення СО2. Найчастіше порошки засто­совують при горінні легкозаймистих і горючих рідин, електроустатку­вання, вуглецевих тліючих матеріалів, лужних та лужно-земельних металів та інших речовин (калію, магнію, натрію), які не можна гаси­ти водою та водяними розчинами.

Стиснуте повітря використовують для гасіння горючих рідин, з метою перемішування рідини, що горить. Стиснуте повітря, яке пода­ється знизу, переміщує нижні, більш холодні шари рідини наверх, зменшуючи температуру верхнього шару. Коли температура верхньо­го шару стає меншою за температуру займання, горіння припиняєть­ся. Стиснуте повітря використовують при гасінні пожеж у резервуа­рах нафтопродуктів великої місткості.

Гасіння невеликих осередків пожежі може здійснюватись піском, покривалом з азбесту, брезенту та інших матеріалів. Метод полягає в ізолюванні зони горіння від повітря і механічному збиванні полум’я.

Вибір вогнегасної речовини залежить від характеру пожежі, вла­стивостей і агрегатного стану речовин, що горять, параметрів пожежі (площі, інтенсивності, температури горіння тощо), виду пожежі (у закритому або відкритому повітрі), вогнегасної здатності щодо гасіння конкретних речовин та матеріалів, ефективності способу гасіння пожежі.

Оскільки вода є основною вогнегасною речовиною, необхідно при­ділити особливу увагу створенню та працездатності надійних систем водопостачання.

Відповідно до протипожежних норм кожне промислове підприєм­ство обладнують пожежним водопроводом. Він може бути об’єднаним з господарсько-питним або водопроводом, який використовують у виробничому процесі. Воду також можна подавати до місця пожежі з водоймищ річок або підвозити в автоцистернах.

Нормами допускається обладнання окремого пожежного водопро­воду високого або низького тиску. Під час гасіння пожеж напір води в водопроводах високого тиску створюється спеціальними стаціонар­ними пожежними насосами. Їх обладнують пусковими пристроями, які включають систему в роботу при одержанні сигналу про вини­кнення пожежі.

Водопровід високого тиску мас забезпечити подачу компактного струменя води на висоту 10 м, коли пожежний ствол розміщено на рівні самого високого об’єкта, при максимальному споживанні води з внутрішніх пожежних кранів. У водопроводах низького тиску напір води створюється за допомогою пересувних пожежних насосів (мото­помпи, автонасоси), які подають воду від гідрантів до місця пожежі. Напір у мережі пожежного водопроводу низького тиску повинен забезпечити висоту струменя не менше 10 м відносно землі.

Основними елементами устаткування водяного пожежогасіння на об’єктах є пожежні гідранти, пожежні крани, пожежні рукави, насо­си та ін.

Пожежні гідранти використовують для відбору води із зовнішньо­го водопроводу. Біля місця їх розташування повинні бути встановлені покажчики з нанесеними на них: літерним індексом «ПГ», цифровими значеннями відстані в метрах від покажчика до гідранта, внутрішньо­го діаметра трубопроводу в міліметрах, зазначенням виду водопровід­ної мережі (тупикова чи кільцева).

Пожежний кран – це комплект пристроїв, який складаєть­ся із клапана (вентиля), що встановлюється на пожежному трубопро­воді і обладнаного пожежною з’єднувальною головкою, а також пожежного рукава з ручним стволом. Пожежні крани мають розмі­щуватись у вбудованих або навісних шафах, які мають отвори для провітрювання і пристосовані для опломбування та візуального огляду їх без розкривання. Пожежні рукави необхідно утримувати сухи­ми, складеними в «гармошку» або скатку, приєднаними до кранів та стволів. Не рідше одного разу на 6 місяців їх треба розгортати та згор­тати заново. На дверцятах пожежних шаф мають бути вказані після літерного індексу «ПШ» порядковий номер крана та номер телефону для виклику пожежної охорони.

Для ліквідації невеликих осередків пожеж, а також для гасіння пожеж у початковій стадії їх розвитку силами персоналу об’єктів застосовуються первинні засоби пожежогасіння. До них належать: вогнегасники, пожежний інвентар (покривала з негорючого теплоізо­ляційного полотна або повсті, ящики з піском, бочки з водою, пожеж­ні відра, совкові лопати), пожежний інструмент (гаки, ломи, сокири тощо). Їх застосовують для ліквідації невеликих загорянь до приве­дення в дію стаціонарних та пересувних засобів гасіння пожежі або до прибуття пожежної команди. Кожне приміщення, відділення, цех, транспортні засоби повинні бути забезпечені такими засобами у від­повідності з нормами. Фарбування первинних засобів гасіння пожежі та їх розташування виконуються згідно з вимогами ДБН В.2.5-13-98. Як правило, первинні засоби пожежогасіння розміщуються на пожеж­них щитах або стендах, які встановлюються на території об’єкта з роз­рахунку один щит (стенд) на площу 5000 м2.

В комплексі заходів, що використовуються в системі протипожежного захисту, важливе значення має вибір найбільш раціональних засобів гасіння різних горючих речовин та матеріалів згідно з ДБН В.2.5-13-98.

Горіння припиняється:

Припинення горіння досягається за допомогою вогнегасних засобів:

Вибір тих чи інших способів і засобів гасіння пожеж та вогнегасних речовин і їх носіїв (протипожежної техніки) визначається в кожному конкретному випадку залежно від стадії розвитку пожежі, масштабів загорань, особливостей горіння речовин і матеріалів.

Успіх швидкої локалізації та ліквідації пожежі на її початку залежить від наявних вогнегасних засобів, уміння користуватися ними всіма працівниками, а також від засобів пожежного зв’язку та сигналізації для виклику пожежної допомоги та введення в дію автоматичних та первинних вогнегасних засобів.

Первинні засоби пожежогасіння призначені для ліквідації невеликих осередків пожеж, а також для гасіння пожеж у початковій стадії їх розвитку силами персоналу об’єктів до прибуття штатних підрозділів пожежної охорони.

Частіше використовують такі види первинних засобів пожежогасіння:

Первинні засоби пожежогасіння можуть розміщуватися на пожежних щитах (стендах).

Пожежний інвентар має бути пофарбований в червоний та білий колір, а пожежний інструмент – у чорний.

Серед первинних засобів пожежогасіння найважливіша роль відводиться най ефективнішим із них – вогнегасникам. Встановлено, що з використанням вогнегасників успішно ліквідують загоряння протягом перших хвилин з моменту їх виникнення, тобто до прибуття пожежних підрозділів.

ВОГНЕГАСНИКОМ називається переносне чи пересувне обладнання для гасіння осередків пожежі за рахунок випуску запасеної вогнегасної речовини.

Залежно від вогнегасних речовин, що використовують­ся, вогнегасники ділять на пінні, вуглекислотні, водні, порошкові, та аерозольні .

Пінні вогнегасники застосовують при пожежах класів А і В для гасіння твердих і рідких горючих матеріалів, за винятком речо­вин, які горять без доступу повітря або здатні горіти та вибухати при взаємодії з піною та електрообладнання, що перебуває під напругою.

За способом утворення піни пінні вогнегасники поділяються на хімічні та повітряно-механічні.

Заряд хімічно-пінного вогнегасника ВХП-10 складається з кислот­ної та лужної частин. При приведенні вогнегасника в дію кислотна та лужна складові змішуються і відбувається хімічна реакція з інтенсивним виділенням вуглекислого газу. Частина цього газу іде на утворення піни з розчину, який містить піноутворювач. Інша частина створює тиск (до 1 МПа), необхідний для викиду піни. Час дії вогнегасника 60 с, дов­жина струменя 6 –8 м, кратність піни 8 –10. У повітряно-пінних вогне­гасниках (ВПП-5, ВПП-10) піна утворюється завдяки механічному перемішуванню розчину піноутворювача стиснутим повітрям, яке міститься у спеціальному балончику. Кратність піни цих вогнегасни­ків 55, дальність викиду піни – 4,5 м.

За обмеженості сфери застосування, незручностей щодо утримання пінних вогнегасників у стані готовності тощо їх випуск практично призупинено.

На даний час більш досконалими і такими, що відповідають тен­денціям у розвитку засобів пожежогасіння, є порошкові вогнегасники. Вони можуть застосовуватись при пожежах класів А, В, С, D і Е для гасіння загорань твердих речовин, рідин, газів та електрообладнання під напругою до 1000 В. Порошкові вогнегасники випускаються двох типів: з пусковим балоном і закачні.

У вогнегасниках з пусковим балоном (ОП-2, ОП-5Б, ОП-5М.ОП-9, ОП-50) корпус, в якому розміщено пусковий балон з газом чи повітрям під тиском, заповнюється вогнегасним порошком.

При приведенні вогнегасника в дію відкривається пусковий балон і порошок витискується з корпуса вогнегасника через сильфонну трубку. Враховуючи останнє, при використанні цих вогнегасників їх необхідно тримати у вертикальному положенні горловиною догори.

У закачних вогнегасників (ОП-2(з), ОП-5(з)М, ОП-9(з), ОП-50(з)) відсутній пусковий балон, а тиск повітря чи газу підтримується безпо­середньо у корпусі вогнегасника. Це дає можливість контролювати наявність тиску у вогнегаснику а також підтримувати його потрібні параметри.

Вуглекислотні вогнегасники випускають трьох типів: ВВ-2, ВВ-5 та ВВ-8 (цифри показують місткість балона у літрах). Їх застосовують при пожежах класів А, В і Е для гасіння твердих та рідких речовин (крім тих, що можуть горіти без доступу повітря), а також електроуста­новок, що перебувають під напругою до 1000 В за умови обмеження наближення до струмопровідних частин на відстань не ближче 1 м.

Вуглекислота у вогнегаснику перебуває у рідкому стані під тиском 6–7 МПа. При відкритті вентилю балона вогнегасника, за рахунок швидкого адіабатичного розширення, вуглекислий газ миттє­во перетворюється у снігоподібну масу, у вигляді якої він і викидаєть­ся з дифузора вогнегасника. Час дії вогнегасників цього типу 25–40 с, довжина струменя 1,5–3 м.

Вуглекислотно-брометилові вогнегасники ВВБ-3 та ВВБ-7 за зов­нішнім виглядом та побудовою мало відрізняються від вуглекислот­них, їх заряджають сумішшю, що складається із 97 % бромистого етилу тa 3 % вуглекислого газу. Завдяки високій змочувальній здатно­сті бромистого етилу продуктивність цих вогнегасників у 4 рази вища за продуктивність вуглекислотних. У зв’язку з високою токсичністю бромистого етилу вказані вогнегасники мають обмежене використан­ня і застосовуються в основному при пожежах класів В, С, Е. При цьому використання спеціальних засобів захисту органів дихання особами, що беруть участь у гасінні пожежі, є обов’язковим.

Вибір типу і розрахунок необхідної кількості вогнегасників прово­диться в залежності від їх вогнегасної здатності, граничної площі, класу пожежі у приміщенні чи об’єкта, що потребує захисту відповід­но до чинних нормативів (див. ОНТП 24-86).

Громадські будівлі та споруди промислових підприємств повинні мати на кожному поверсі не менше двох ручних вогнегасників. При захисті приміщень, в яких є електронно-обчислювальні машини, копіювальна та інша оргтехніка, а також телефонних станцій, архівів тощо, необхідно враховувати специфіку вогнегасних речовин у вогнегасниках, що можуть призвести під час гасіння пожежі до псу­вання обладнання, документів та інших матеріальних цінностей. Такі приміщення рекомендується забезпечувати вуглекислотними вогне­гасниками з урахуванням гранично допустимої концентрації вогнегасної речовини.

Максимально допустима відстань від можливого осередку пожежі до місця розташування вогнегасника має бути: 20 м – для громадських будівель та споруд, 30 м – для приміщень категорії А, Б, В (горючі гази та рідини); 40 м –для приміщень категорії В і Г, 70 м – для при­міщень категорії Д.

Користування. Кожен вогнегасник має маркування, яке нанесене на корпус. Маркування містить інформацію, котра складається з кількох частин:

Ефективність дії вогнегасника залежить від правильних так­тичних прийомів користування.

Під час гасіння електроустаткування під напругою необхід­но, щоб відстань від електрообладнання до вогнегасника була не менша ніж 1 м. Струмінь вогнегасного порошку (вуглекис­лоти) потрібно спрямовувати безпосередньо в полум’я. До по­чатку гасіння знеструмити електроустаткування.

Вимоги до розміщення вогнегасників

Згідно з правилами пожежної безпеки в Україні розміщення і обслугову­вання вогнегасників повинно відповідати таким вимогам:

Вода − найбільш дешева і поширена вогнегасна речовина. Вода порівняно з іншими вогнегасними речовинами має найбільшу теплоємність і придатна для гасіння більшості горючих речовин. Вода застосовується у вигляді компактних і розпилених струменів і як пара. Вогнегасний ефект компактних струменів води полягає у змочуванні поверхні, зволоженні та охолодженні твердих горючих матеріалів. Подача води до місця пожежі здійснюється пожежними рукавами. Відкидний рукав від пожежного крана або насоса закінчується металевим соплом, обладнаним розбризкувачем. Розбризкувач дозволяє отримувати компактний або розсіяний струмінь води. Струменем води гасять тверді горючі речовини; дощем і водяним пилом − тверді, волокнисті сипучі речовини, а також спирти, трансформаторне і солярове мастила.

Водою не можна гасити легкозаймисті рідини (бензин, гас), оскільки, маючи велику питому вагу, вода накопичується внизу цих речовин і збільшує площу горючої поверхні. Не можна гасити водою такі речовини, як карбіди та селітру, які виділяють при контакті з водою горючі речовини, а також металевий калій, натрій, магній та його сплави, електрообладнання, що знаходиться під напругою, цінні папери та устаткування.

Водяна пара застосовується для гасіння пожеж у приміщеннях об’ємом до 500 м3 і невеликих загорань на відкритих установках. Вогнегасна концентрація пари у повітрі становить 35 %.

Водні розчини солей застосовуються для гасіння речовин, які погано змочуються водою (бавовна, деревина, торф). У воду додають поверхнево-активні речовини: піноутворювач ПО-1, сульфаноли НП-16, сульфонати, змочувач ДП.

Промислові приміщення мають зовнішнє і внутрішнє протипожежне водопостачання, запроектоване згідно з вимогами ДБН В.2.5-13-98. Необхідний тиск води створюється стаціонарними пожежними насосами, котрі забезпечують подавання компактних струменів на висоту не менше 10 м або рухомими пожежними автонасосами і мотопомпами, що забирають воду із гідрантів.

Гідранти (зовнішнє протипожежне водопостачання) розташовуються на території підприємств на відстані не більше 100 м по периметру будівель вздовж доріг і не ближче 5 м від стін.

Внутрішнє протипожежне водопостачання здійснюється пожежними кранами, які встановлюються на висоті 1,35 м від підлоги всередині приміщень біля виходів, у коридорах, на сходових клітках. Кожний пожежний кран споряджається прогумованим рукавом та пожежним стволом. Довжина рукава − 10 або 20 м. Продуктивність кожного крана повинна бути не меншою, ніж 2,5 л/с. Витрати води на зовнішнє пожежогасіння беруться залежно від ступеня вогнестійкості будівель, їх об’єму, категорії пожежо- і вибухонебезпеки виробництва у межах від 10 до 40 л/с.

Для гасіння великих загорянь у приміщеннях категорій А, Б, В застосовують стаціонарні установки водяного, газового, хімічного та повітряно-пінного гасіння.

До розповсюджених стаціонарних засобів гасіння пожежі відно­сять спринклерні та дренчерні установки. Це розга­лужена мережа трубопроводів із спринклерними або дренчерними головками, розташовані під стелею приміщення, яке потрібно захистити, або в інших місцях – залежно від типу і властивостей вогнегасних речовин.

У водяних спринклерних установках водорозпилюючі головки одночасно є датчиками. Вони спрацьовують при підвищенні темпера­тури у зоні дії спринклерної головки. Сплав, який з’єднує пластини замка, що закриває вихід води, плавиться, замок розпадається і розпи­лена завдяки спеціальній розетці вода починає падати на джерело зай­мання. Кількість спринклерних головок визначають з розрахунку: 12 м2 підлоги на одну головку.

Дренчерна головка за зовнішнім виглядом мало відрізняється від спринклерної. Але вона відкрита – не має легкоплавкого замка. Вми­кання дренчерної установки при пожежі у приміщенні, що потребує захисту, здійснюється або за допомогою пускового вентиля, який від­кривається вручну, або за допомогою спеціального клапана, обладна­ного легкоплавким замком. В обох випадках вода поступає до всіх дренчерів і в розпиленому стані одночасно починає зрощувати всю площу, над якою розташовані дренчерні головки. Таким чином можуть створюватися водяні завіси або здійснюватися гасіння пожеж па великій площі. Замки спринклерних головок та контрольні клапа­ни дренчерних установок розраховані на температуру розкривання 72, 93, 141 та 182° С залежно від можливої температури при поже­жі у приміщенні, що потребує захисту.

Спринклерні та дренчерні установки безперервно вдосконалюють­ся. На даний час застосовують дренчерні установки для гасіння пожеж повітряно-механічною піною, у яких звичайні дренчери замінені пін­ними, а керування автоматизоване. Кран автоматичного пуску вв'яза­ний із температурним датчиком, що знаходиться безпосередньо у при­міщені. Є також автоматичні вуглекислотні установки гасіння пожежі.

Одним з варіантів стаціонарних установок пожежогасіння є системи автоматичні модульні САМ-3, САМ-6, САМ-9, у яких використовуються вогнегасні порошки. У цих системах принцип дії закачних порошкових вогнегасників суміщено з принципом дії теплово­го замка. При досягненні певної температури, що є свідченням вини­кнення у приміщенні пожежі, спрацьовує тепловий замок і автоматично починається розпилення порошка. Це забезпечує ефективне застосуван­ня таких САМ для протипожежного захисту об'єктів без участі людини.

Успішна боротьба з пожежами забезпечується також наявністю ефективних засобів оповіщення, сигналізації і надійного зв’язку підприємств з пожежними частинами. Найбільш швидкодіючими є установки автоматичної і напівавтоматичної сигналізації.

Установки автоматичної електричної пожежної сигналізації монтують на складах, базах та інших пожежонебезпечних і важливих об’єктах. Основними складовими цих установок є: сповіщувачі (датчики), що монтуються в будівлях або на території об'єктів і призначені для подання сигналу про пожежу; приймальні апарати (станції), що забезпечують приймання сигналів від сповіщувачів; лінії комунікації, що з’єднують сповіщувачі з приймальними апаратами; джерела електроживлення.

Сповіщувачем називають автоматичний пристрій, що сприймає і при певних умовах перетворює контрольовану величину параметра у вигідний для передачі по лінії зв'язку електричний сигнал.

Автоматичні сповіщувачі за принципом дії (спрацювання) поділяються на

Теплові сповіщувачі за типом чутливого елемента, в свою чергу, поділяються на: біометалеві, термопарні та напівпровідникові.

За принципом дії теплові сповіщувачі діляться на: максимальні, диференційні та максимально-диференційні.

Максимальні термосповіщувачі спрацьовують тоді, коли температура навколишнього повітря досягає температури спрацювання, тобто тієї, на яку вони відрегульовані.

Диференційні термосповіщувачі спрацьовують при певній швидкості зростання температури, наприклад, при підвищенні температури навколишнього середовища з визначеною швидкістю (на 30° С протягом 7 сек. та ін.), максимально диференційні. Всі теплові сповіщувачі спрацьовують при температурі на 20...40° С вище можливої максимальної при звичайних умовах.

Найбільш поширеними є біметалеві сповіщувачі, принцип дії яких базується на явищі термоелектрики. У провідниках, виконаних із різнорідних матеріалів, виникає термоелектрорушійна сила (ТЕРС), якщо місця їх з’єднання тримати при різних температурах. Біметалевий сповіщувачі забезпечує плавне регулювання пристрою спрацювання, який відновлюється після припинення пожежі. В плавких автоматичних сповіщувачі пружини спаяні легкоплавким сплавом. При підвищенні температури сплав розплавляється, пружини розходяться і замикають сигнальне коло.

Димові сповіщувачі працюють на принципі дії продуктів горіння (диму) на електричний струм іонізаційної камери, що використовується як датчик. При попаданні диму в іонізаційну камеру в останній збільшується опір, що обумовлює збільшення напруги на клерувальній сітці тиратрона. При цьому розжарюється сітка і відкривається тиратрон, через який проходить електричний струм, спрацьовує реле і подається сигнал на приймальну станцію. Живлення сповіщувачі здійснюється постійним струмом напругою 220 В.

Автоматичні світлові сповіщувачі працюють на принципі перетворення ультрафіолетового випромінювання відкритого полум’я в електричну енергію. Сповіщувач реагує на ультрафіолетове випромінювання довжиною хвилі 3000…20000 А0 і призначається для контролювання об’єктів з нормальною освітленістю.

Приймальні станції пожежної сигналізації забезпечують прийом сигналів від сповіщувача, перетворення їх у світлову і звукову інформацію, а за необхідності − ввімкнення автоматичних засобів пожежогасіння.