logo
Рпс та рег

На душу населення

(тис, дол. США)

Країни

1990

1995

2000

2002

2003

Україна

4,9

0,72

0,63

0,89

1,04

Білорусь

5,9

1,0

1,0

1,4

1,7

Російська Федерація

6,5

2,1

1,8

2,4

3,0

Польща

1,6

3,4

4,2

4,9

5,4

Туреччина

2,6

2,7

2,9

2,6

3,4

Канада

20,7

19,8

23,2

23,2

27,1

Англія

17,4

19,6

24,5

26,5

30,6

Данія

25,9

34,5

29,8

32,3

39,5

США

22,5

27,2

34,2

35,7

36,9

Японія

24,7

42,3

37,5

31,3

33,8

Німеччина

21,0

30,1

22,7

24,1

29,2

Словаччина

3,1

3,6

3,8

4,5

6,0

Румунія

1,6

1,6

1,6

2,0

2,61

За 1990 -2003 pp. виробництво продукції в Україні в розра­хунку на одну особу скоротилось майже у 5 разів і стало значно меншим, ніж у наших сусідів - Білорусії, Російській Федерації, Польщі, Словаччині, Румунії й інших країнах і значно менше, ніж у передових країнах - США, Канаді, Англії, Данії, Японії, де виробництво продукції у 30-40 разів більше.

Організація Об'єднаних Націй проводить визначення обсягу виробництва продукції і у цінах 1990 р.

За даними ООН, у 2003 р. у світі було вироблено продукції у постійних цінах 1990 р. у доларах США на суму 31082,2 млрд дол. США, в Україні - на 131млрд дол. США, що становить 0,4% світового виробництва. Частка Російської Федерації - 2,5%, США - 26,8%, Німеччини - 6,5%, Китаю - 4,1%.

У цих цінах при середньому світовому рівні виробництва продукції в розрахунку на одну особу 5,0 тис. дол.США в Україні виробництво продукції становило 2,7 тис, або 54% середньо-світового виробництва.

93

Причин такого стану дуже багато, але найвагомішою слід ва-жати те, що в Україні виробляється значна частка продукції в на­туральному виразі, але це в основному сировинні матеріали, тоді як виробництво продукції машинобудування та високотехно-логічної промислової продукції значно скоротилось. Ми прак­тично втратили виробництво власної електроніки і радіотехніки, а виробляємо (складаємо) таку техніку із комплектуючих іно­земного виробництва. Аналогічна ситуація в автомобілебуду­ванні, у виробництві побутової техніки та інших галузей еко­номіки.

Для подолання такої великої різниці у виробництві про­дукції в нашій країні і провідних країнах світу слід радикально змінювати структуру виробництва в бік виробництва високотех-нологічної продукції машинобудування, електронної техніки та різкого збільшення обсягів виробництва продукції сільського господарства.

6.3. Поділ народного господарства за формами власності

Власність - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном, тобто це відношення людини до предметів.

Відношення людини до власності визначається основним за­коном держави - її конституцією.

В Україні до встановлення незалежності діяла Конституція СРСР. Згідно зі її статтею 10 основу економічної системи СРСР становила соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної власності. Соціалістичною власністю являлась також власність професійних і інших громадських організацій, необхідних для виконання їх уставних задач.

Згідно зі статтею 11 Конституції СРСР державна власність - загальне надбання всього радянського народу, тобто основна форма соціалістичної власності.

Виключно у власності держави находилось: земля, її надра, вода, ліси. Державі належали основні засоби виробництва у про-

94

мисловості, будівництві, сільському господарстві, засоби транс­порту і зв'язку, банки, власність створених державою комуналь­них та інших підприємств, необхідних для виконання завдань держави.

Статтею 12 Конституції СРСР власністю колгоспів та інших кооперативних організацій, їх об'єднань являлись засоби виробництва й інше майно, необхідне для виконання їх уставних задач.

Згідно зі статтею 13 Конституції основу особистої влас­ності громадян СРСР складали їх трудові доходи. В особистій власності громадян могли бути предмети особистого викорис­тання, зручностей і підсобного домашнього господарства, житло­вий будинок і трудові нагромадження. Особиста власність гро­мадян і право на її успадкування охоронялись державою.

Таким чином, згідно із Конституцією СРСР усі заводи і фа­брики та різні інші підприємства, комунальне житло міст і соціальна сфера находилась у загальнонародній власності.

У власності держави находились майже 10 тис. великих за­водів і фабрик, 150 тис. інших підприємств та 2,5 тис. радгоспів.

Колгоспно-кооперативна власність була сконцентрована у 10 тис. колгоспів, виробничі фонди яких за балансовою вартістю оцінювались у 39 млрд крб.

У 1991 році вартість основних засобів України становила 474 млрд крб, в тому числі виробничого призначення - 317 млрд крб.

Вартість основних фондів невиробничої сфери становила 157 млрд крб: в тому числі вартість житла - 88 млрд крб; кому­нального господарства - 23 млрд крб; підприємств охорони здо­ров'я - ЗО млрд грн; науки, культури і мистецтва - 16 млрд крб.

Особиста власність громадян була представлена їх май­ном та у ощадному банку СРСР находилось вкладів громадян України на суму 130 млрд крб.

Після встановлення незалежності постало питання відно­шення людей до майна. Верховна Рада України 7 липня 1992 ро­ку прийняла Закон України "Про власність", яким не встановле­но граничну норму на власність, але вказано, що приватна власність мусить мати трудовий характер, тобто власність грома­дян являється і примножується за рахунок їх доходів від участі у

95

виробництві, від підприємницької діяльності, ведення власного господарства, доходів від коштів, вкладених у кредитні заклади, акції і цінні папери та отримані іншим шляхом, що не суперечить Закону.

Згідно з цим Законом приватизувати можна було все, за ви-ключеннням, того, що не підлягало приватизації:

Було передбачено, що покупцями державного майна можуть бути як громадяни України, так і іноземні громадяни та особи без громадянства:

Для того, щоб більш справедливо поділити майно між члена­ми суспільства, урядом країни було принято рішення про безо­платну передачу мешканцям житла, в якому вони проживали, а також кожному громадянину України незалежно від його віку (за виключенням колгоспників) було видано приватизаційні майнові сертифікати на суму 1 млн 50 тис, українських карбо­ванців, за офіційним курсом станом на 1 листопада 1993 р.

Ці приватизаційні сертифікати можна було використовува­ти при приватизації державного майна.

В результаті сертифікованої приватизації більшість держав­ного майна змінила форму власності на приватну. Але значна кількість власників сертифікатів не знаючи у які підприємства їх можна вкласти продали їх на стихійних ринках за безцінь (в ос­новному за 10 українських карбованців або гривень).

96

Покупці приватизаційних сертифікатів стали власниками отриманого за них майна у вигляді заводів, фабрик, морських і річкових суден, літаків, родовищ корисних копалин і іншого.

Отримана будь-яким шляхом власність була юридично закріплена Конституцією України.

Згідно зі ст. 41 Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 p., "Кожен має право володіти , користуватися і розпоряд­жатися своєю власністю, результатом своєї інтелектуальної і творчої діяльності". Право приватної власності набувається в порядку, визначеному Законом.

Згідно з Законом ніхто не може бути протиправно позбавле­ний права власності. Право приватної власності є непорушним.

Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної не­обхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. При­мусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених за­коном.

Згідно з Конституцією України (стаття 41) громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватись об'єктами права державної та комунальної власності. Якщо у 1990 р. у власності держави знаходилось 100% власності про­мисловості, будівництва, транспорту, торгівлі, охорони здоров'я, науки, культури і містецтва і 60% власності сільського господар­ства, то станом на 1 січня 2005 р. у державної власності залиши­лось всього 4,2% об'єктів, з них у промисловості 2%, у будівництві - 2,7%, торгівлі - 0,5%, транспорті і зв'язку - 7,2% (табл.6.4). Навіть у освіті і охороні здоров'я частка підприємств з державною власністю становить відповідно 11,0 і 10,2%.

У результаті приватизації, скріпленої Конституцією Ук­раїни, станом на 1 січня 2005 року в приватній власності виявилось 88,2% промислових підприємств, 95,8% будівельних, 98,4% - оптової і роздрібної торгівлі, 91,1% - транспорту і зв'яз­ку.

"744S

97

Таблиця 6.4. Розподіл об'єктів за формами власності станом на і січня 2005 року

Всього підпри­ємств, тис.

в%

Всьо­го

При­ватні

Дер­жавні

Кому­нальні

Всього

1023,4

100

88,2

4,2

7,6

Промисловість

з них:

112,5

100

92,5

2,0

5,5

добувна промисловість

2,7

100

73,8

24,7

1,5

обробна промисловість

104,8

100

96,1

1,8

2,1

легка промисловість

4,8

100

97,9

0,9

1,2

харчова промисловість

8,8

100

97,2

2,1

0,7

виробництво коксу і нафтопереробка

0,2

100

95,3

4,2

0,5

хімічна промисловість

3,4

100

98,2

1,6

0,2

машинобудування

5,3

100

97,3

2,4

0,3

розподіл та виробництво електроенергії

2,6

100

28,2

2,2

69,6

Будівництво

64,4

100

95,4

2,7

1,5

Оптова і роздрібна торгівля

268,3

100

98,4

0,5

1,1

Транспорт і зв'язок

30,5

100

91,1

7,2

1,7

Освіта

36,6

100

15,8

11,0

73,1

Охорона здоров'я

24,1

100

64,5

10,2

25,3

Послуги

122,4

100

92,8

1,1

6,1

98

Таким чином, приватизація в країні майже завершена, не приватизованими залишились близько 10% підприємств, більшість з яких не підлягають приватизазії.

Особливої уваги заслуговує приватизація в сільському гос­подарстві. На період встановлення незалежності сільське госпо­дарство було представлено 7,7 тис. колгоспів, 2,1 тис. міжгоспів і 2,5 тис. радгоспів. У власності колгоспів і міжгоспів було скон­центровано 70% вартості виробничих основних фондів та ма­теріальних оборотних засобів. Це була колективна форма влас­ності. Державна форма власності була представлена 2,5 тис. рад­госпів та 30% вартості виробничих основних фондів і матеріаль­них оборотних засобів.

В перші роки незалежності держава була неспроможна за­безпечити радгоспи необходними матеріальними ресурсами та фондом оплати праці для персоналу радгоспів і вимушина була перетворити їх на колгоспи, залишивши у своій власності 200 радгоспів Академії аграрних наук і 200 радгоспів Міністерства оборони України.

Що стосується землі, то після революції 1917 р. вся земля стала державною власністю. На землі, на яких були створені кол­госпи, був виданий Державний акт на право довічного і безо­платного користування нею.

Після встановлення незалежності у січні 1992 року Верхов­ною Радою України був прийнятий Закон "Про форми власності на землю", яким поряд з державною земельною власністю була визнана і колективна та приватна власність. Цей Закон, по суті, поклав початок процесу роздержавлення і приватизації землі в Україні. Механізм реалізації даного Закону знайшов відобра­ження і в інших законодавчих актах, прийнятих Верховною Ра­дою України, а саме: в Концепції роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду; Законі про Земельну ре­форму; Земельному кодексу України; Законі про селянське (фермерське) господарство.

Згідно з цими законами всі землі були розділені між тими людьми, які на неї працювали. В основному власники земельних паїв уже отримали державні акти на них і використовують її за своїм бажанням.

Між членами колгоспів (працюючими і тими, що працювали раніше) було розділено і майно колективних господарств. У різних господарствах люди поступили з ним по різному. В одних господарствах майно розібрали і як результат у сільськогоспо­дарських підприємствах залишились менше половини вартості виробничих основних засобів від тієї кількості, яка була на кінець 1990 р. Але є колективи, які зберегли свою власність і пра­цюють так, як працювали до реформування. Господарства, ство­рені на приватній власності на майно і землю, ефективно працю­ють, розвиваються, раціонально використовуються їх трудові ре­сурси, але таких господарств мало. В ефективно працюючих гос­подарствах зайнято лише 1,0 млн чоловік, або 20% від тієї кількості, що була у сільському господарстві в 1990 р. Це свідчить про те, що більшість сільськогосподарських підприємств (колишніх колгоспів і радгоспів) розпалося. На їх землях створюються фермерські господарства, яких уже понад 40 тис. Багато людей, які отримали земельний пай, господарю­ють особисто на своїй землі, а більшість здають свою землю в оренду.

В деяких колишніх господарствах люди зрозуміли свою по­милку і відроджують свої господарства, але зробити це надто важко.

У перспективі в країні будуть успішно функціонувати різні форми господарств, але всі вони уже будуть створені на при­ватній власності на землю і майно. Майбутнє сільського госпо­дарства України за крупними господарствами.

Згідно з чинним законодавством використання власності не може завдавати шкоди правом, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та при­родну якість землі. В майбутньому держава зуміє на законодав­чому рівні забезпечити раціональне використання земельних ре­сурсів країни.

100

Контрольні запитання

  1. Поняття народногосподарського комплексу.

  2. Стан розвитку народногосподарського комплексу Ук­раїни.

  3. Показники, які характеризують рівень економічного роз­витку країни.

  4. Місце України за рівнем економічного розвитку.

  5. Форми власності в Україні.

  6. Поділ галузей народного господарства за формами влас­ності.

Рекомендована література

  1. Закон України "Про власність"від 7 липня 1992 року.

  2. Закон України "Про форми власності на землю" від ЗО січня 1992 року.

3. Закон України "Про приватизацію майна державних підприємств" від 7 липня 1992 р.

  1. Конституція України.

  2. Конституція СРСР.

  3. Конов О. Моделі розвитку державної власності: історич-ниї досвід XX ст.//Економіка України. - 2004. - № 4.

  4. Статистичний щорічник України. - К.: Консультант, 2005. - 588 с.

101

7. Паливно-енергетичний комплекс України

Розглядаються наступні питання:

  1. Роль та склад паливно-енергетичного комплексу в народному господарстві України

  2. Розвиток основних галузей паливно-енергетич­ного комплексу

7.1. Роль та склад паливно-енергетичного комплексу в народному господарстві України

Прискорений соціально-економічний розвиток країни не­розривно пов'язаний з рівнем розвитку всіх галузей паливно-енергетичного комплексу. Його розвиток значною мірою обу­мовлює темпи, масштаби та економічні показники зростання ви­робництва, створює необхідні умови для подальшого покращен­ня умов праці і підвищення рівня життя людей.

Паливно-енергетичний комплекс - це сукупність галузей промислового виробництва палива, його переробки, використан­ня та виробництва електроенергії.

До складу паливно-енергетичного комплексу входять: вугільна, нафтова, газова, торф'яна промисловості та еле­ктроенергетика.

Його мета - надійне забезпечення потреб населення та всьо­го господарського комплексу в паливі та електроенергії.

У структурі світових запасів органічного палива на вугілля припадає 67%, нафту - 18%, газ - 15%. В Україні на вугілля приходиться 95,4%, нафту - 2%; газ - 2,6% і торф - 0,6%.

У розміщенні паливної промисловості відбуваються постійні зміни, що пов'язано із завершенням видобутку одного родовища, відкриттям та розробкою інших.

Енергетичний баланс та еволюція його структури характе­ризують не лише певний рівень використання тих чи інших

102

енергоносіїв, а й науково-технічні, соціальні, організаційні та ви­робничі зрушення в промисловості, сільському господарстві та транспорті, в побутовому обслуговуванні населення.

Найбільш енергомісткими сферами є промисловість та транспорт. Промисловість споживає понад 60% усіх паливно-енергетичних ресурсів країни.

7.2. Розвиток основних галузей паливно-енергетичного комплексу

Вугільна промисловість України

Вугільна промисловість включає видобуток кам'яного та бу­рого вугілля. Запаси кам'яного вугілля в Україні 43,0 млрд т. В галузі зайнято майже 360 тис. чол.

Основні запаси кам'яного вугілля на території України зосе­реджені в основному в трьох басейнах: Донецькому, Львівсько-Волинському та Дніпровському. Крім того, запаси вугілля є на території Харківської та Полтавських областей - 8,7 млрд т.

У Донецькому басейні (Луганська, Донецька, Дніпропет­ровська області) зосереджено 98% запасів кам'яного вугілля Ук­раїни. Із загальної кількості вугілля 25% коксівне, 30% - антра­цити, а решта довгополуменеве. Глибина залягання 500-750 м, максимальна - 1200 м, товщина пластів 0,5-1 м.

Коксівне вугілля добувають головним чином в центральній частині Донецької області в районі Єнакієво, Горлівки, Макіївки, Донецька, Констянтинівки та інших міст, а також в Краснодонсь-кому та Алчевському районах Луганської області. В Антра-цитівському, Лутугинському та Алчевському районах Луганської області видобувають в основному енергетичне вугілля.

У районі Лисичанська залягає довгополуменеве вугілля.

На півночі Львівської та на південному заході Волинської об­ластей у повоєнні роки створено Львівсько-Волинський кам'яновугільний басейн. Глибина залягання вугілля - 300-700 м, товщина шарів 0,5-2,0 м. Запаси вугілля тут невеликі, в межах 2,2 млрд т і діє 15 шахт. Видобуток вугілля незначний - 3,5 млрд тонн на рік. Значну частину вугілля цього басейну використову­ють на Бурштинській та Добротвірській теплових електростан-

103

діях. Нині басейн відіграє дуже важливу роль - забезпечує вугіллям далеко розташовані від Донбасу західні регіони України.

Основний метод добування кам'яного вугілля в Україні -шахтний, тобто шахта з комплексом наземних і підземних спо­руд, вуглезбагачувальною фабрикою, енергосиловим господар­ством, транспортними комунікаціями, водогосподарськими спо­рудами, складським господарством, підприємствами та устано­вами невиробничої сфери.

В 1990 р. в Україні налічувалося 295 кам'яновугільних шахт. З них по 140 шахт у Донецькій та Луганській областях, та 15 шахт у Львівсько-Волинському басейні. Нині добуванням вугілля займається лише близько 170 шахт.

Найбільші поклади бурого вугілля є на території Дніпровсь­кого буро-вугільного басейну, його запаси 2,4 млрд т, глибина за­лягання 5-140 м, що тягнеться вздовж Дніпра через Житомирсь­ку, Черкаську, Кіровоградську, Дніпропетровську області. Буре вугілля видобувають у таких центрах: Олександрії Кірово­градської обл., Ватутіне Черкаської обл., Коростишеві Жито­мирської обл.

Починаючи з 1990 по 1995 pp., у зв'язку з відсутністю відповідних інвестицій, видобуток вугілля зменшився майже вдвічі - з 164,8 млн т до 83,8 млн т (табл 7.1), (рис. 7.1).

Причин кризи у вугільній промисловості багато. Це - застаріле обладнання, виробка потужних пластів, що залягають близько від поверхні, брак коштів у країні для реконструкції шахт тощо.

Великий вплив на ефективність роботи галузі має стан ви­робничих фондів шахт. Сьогодні до 40% шахт працює понад 50 років, а найбільш старі шахти мають строк служби понад 70 років. Лише 8% шахт експлуатуються менше як 20 років.

Промислово-виробничі фонди вугледобувних підприємств спрацьовані в середньому на 65%.

У загальному парку діючого вибійного устаткування питома вага очисних механізованих комплексів і прохідницьких ком­байнів нового технічного рівня становить тільки 2%, а нових наван­тажувальних машин і стрічкових конвеєрів - менше ніж 0,5%. На шахтах, де розробляються вугільні пласти крутого падіння, близь­ко 70% видобутку досі забезпечується відбійними молотками.

Однією з причин такого важкого стану було обмеження капітальних вкладень на оновлення виробничих потужностей

104

вугільної промисловості України. Це пов'язано з тим, що протя­гом трьох останніх десятиліть вся інвестиційна діяльність у вугільній промисловості була орієнтована на розвиток видобут­ку вугілля у східних регіонах колишнього СРСР.

Усе це і визначило різке гальмування процесу оновлення ви­робничих потужностей і погіршення структури шахтного фонду в Україні, адже виробничі потужності, що вибули після 1991 p., склали близько 80,0 млн т, а це привело до втрати реальної ви­робничої потужності шахтного фонду і зниження видобутку вугілля до надзвичайно низького рівня - 80,3 млн т.

Найбільше зниження обсягів видобутку відбулося за цей час у Донецькому регіоні.

Таблиця 7.1. Обсяги видобування вугілля в Україні , .

Рік

Вугілля, всього

У тому числі

Із загального видобутку

вугілля видобуток відкритим

способом

кам'яне

буре

1913

22,8

22,7

0,1

-

1940

83,8

83,3

0,5

-

1950

78,0

76,4

1,6

0,1

1955

126,0

116,3

9,7

7,1

1960

172,1

160,1

12,0

10,2

1965

194,3

183,2

11,1

9,8

1970

207,1

196,2

10,9

8,4

1975

215,7

203,0

12,7

9,2

1980

197,1

188,2

8,9

6,1

1985

189,0

180,5

8,5

5,6

1990

164,8

155,5

9,3

6,5

1995

83,8

81,5

2,3

2,0

2000

81,0

79,9

1,1

1,0

2001

83,9

82,9

1,0

1,0

2002

82,5

81,6

0,9

0,9

2003

80,3

79,6

0,7

0,7

105

106

Рис. 7.1., Динаміка виробництва вугілля в Україні

Основними споживачами донецького вугілля є Донецька, Дніпропетровська, Луганська і Запорізька області, де воно вико­ристовується головним чином для потреб енергетики та кок­сохімічної промисловості. В решту областей донецьке вугілля постачається лише для теплової електроенергетики.

Частина вугілля із Луганської, Дніпропетровської та До­нецької областей постачається на експорт, головним чином у Молдову та країни далекого зарубіжжя.

Підприємства вугільної промисловості відносяться до еко­логічно небезпечних, оскільки розробка вугільних родовищ істотно впливає на гідрохімічний режим експлуатації поверхне­вих і підземних вод, посилює забруднення повітряного басейну, погіршує родючість ґрунтів.

Специфічним забрудненням водних басейнів республіки є скидання значної кількості високомінералізованих шахтних вод у поверхневі водойми та водостоки, а також у накопичувачі, в яких відбувається відстій шахтного водозливу та зливу збагачу­вальних фабрик.

Вугільна промисловість забруднює і повітряний басейн. Ви­киди забруднюючих речовин в атмосферу підприємствами Мінвуглепрому становлять до 25% від викидів цих речовин по Україні.

Значним джерелом забруднення повітряного басейну, по­верхневих та підземних вод, а також зниження родючості ґрунтів є розміщення відходів вуглевидобутку, особливо вуглезбагачен-ня, в спеціальних природних відвалах та накопичувачах. Щорічно у відвали скидається 60 - 70 млн м3. Втрата родючості земель під відвалами становить більше як 7 тис. гектарів.

У перспективі передбачається значне закриття шахт. Разом з тим слід розуміти, що у регіонах добування вугілля основними підприємствами, де є можливість працювати, є шахти, і, як пра­вило, з вугільною промисловістю пов'язують діяльність понад 40% населення цих регіонів. Тому приймати рішення про за­криття шахт слід лише після того, як буде побудоване нове підприємство із не меншою кількістю працівників, як було зай­нято на тих, що закриваються.

У зв'язку з різким подорожчанням ціни на газ значно зросте

107

актуальність використання на паливо вугілля і повинно поча­тись відродження цієї галузі.

Нафтова промисловість України

Продукти нафтопереробки широко використовуються в усіх галузях промисловості, сільського господарства, транспорті і по­буті. Основна частина нафти використовується для виробництва нафтопродуктів - бензину, дизельного пального і мастил.

Нафтова промисловість включає нафтовидобувну і нафтопереробну галузі.

Нафтоввидобувна промисловість України характери­зується низькими показниками. При потребі 40 млн т нафтопро­дуктів на рік ми добуваємо 3,7-4 млн т, або менше 10% від потре­би. У зв'язку з повним вичерпанням нафтових родовищ у старо-промислових західних районах, поряд з пошуками і видобутком нафти у східних районах, ширше розгортається геологічна розвідка шельфової зони Чорного і Азовського морів.

Найдавнішим районом видобутку нафти вважається При­карпатський, в якому почали видобувати нафту ще у 1770 році, яка була придатна для виробництва палива і для хімічної пере­робки. В результаті геологорозвідувальних робіт у 1950 р. було відкрито Долинське родовище нафти в Івано-Франківській об­ласті, а в 1962 році - Північно-Долинське. Внаслідок освоєння цих родовищ видобуток нафти на Прикарпатті значно зріс. Нині в Прикарпатській нафтогазоносній провінції працюють нафтога­зовидобувні управління - Бориславнафтогаз і Долинанафтогаз. Поки що масштаби видобутку нафти невеликі через вичер-паність запасів і недостатні пошукові роботи і становлять поло­вину нафти, яка видобувається в Україні.

Значне місце у видобутку нафти належить Лівобережній частині України, де працюють нафтогазові управління в Чернігівській області на базі Гнідинцівського і Прилуцького родовищ, і в Сумській області - на базі Анастасіївського, Ох-тирського і Качанівського родовищ та в Полтавській області на базі Сагайдацького, Зачапилівського, Радченківського родо­вищ. Тут видобувають також половину нафти в Україні - в ме­жах 2 млн т.

108

Промислові родовища нафти є також у Причорномор'ї та на Кримському півострові. Завдяки детальному вивченню надр цього регіону тут відкрито ряд нафто- і газоносних родовищ.

У перспективі видобування нафти можливе і в інших зонах країни. Одна з таких зон розташована на північному борту Дніпровсько-Донецької западини, вздовж її північного крайово­го глибинного розлому. Тут, на ділянці завдовжки 250 км і за­вширшки 30-35 км у 1989-1991 pp. було відкрито 12 промисло­вих родовищ нафти і газу. На розвіданій площі (445 км кв.) при запасах 0,4 млн т на 1 км2 запаси становлять майже 19 млрд т нафтового еквівалента. З урахуванням коефіцієнта успішної розвідки (промислових відкриттів), який становить 0,55, су­марні прогнозні геологічні запаси нафти і газу в надрах північно­го борту Дніпровсько-Донецької западини можуть сягати 7-10 млрд т нафтового еквівалента.

У Дніпровсько-Донецькій западині є ще й Південний крайо­вий прогин, де прогнозні запаси нафти і газу становлять 3-5 млрд т нафтового еквівалента.

Таблиця 7.2. Видобуток нафти по регіонах, включаючи газовий конденсат

(тис. т)

Регіон

1990

1995

1998

1999

2000

2001

Україна

5252,0

4089,9

3903,2

3797,9

3692,9

3703,6

у тому числі:

Автономна

Республіка Крим

18,1

51,6

98,6

89,7

79,9

87,4

області:

Дніпропетровська

11,1

19,4

15,7

21,3

34,8

41,2

Івано-Франківська

701,0

548,6

490,3

480,4

477,1

482,2

Луганська

0,4

-

-

-

-

0,3

Львівська

230,5

144,1

124,3

122,4

119,4

114,0

Полтавська

852,5

786,5

833,8

776,7

752,5

778,4

Сумська

2121,6

1626,9

1591,0

1571,4

1552,3

1525,2

Харківська

381,8

251,3

216,5

228,0

191,2

203,9

Чернігівська

935,0

661,5

533,0

508,0

485,7

471,0

109

Таким чином лише у цих регіонах є запаси пального в межах 12 - 15 млрд т нафтового еквівалента. Разом з тим запаси нафти і газу в цьому регіоні знаходяться на великій глибині - 7-8 км і потребують спеціальної технології їх добування.

Видобута в Україні нафта має відносно високу собівартість, оскільки видобуток її найпрогресивнішим фонтанним способом практично припинився і в деяких регіонах для підтримування високого пластового тиску практикують закачування у контурні горизонти гарячої води, хімічних реагентів, що дає можливість збільшити видобуток нафти до 60-70%.

Поки що обсяги добування нафти в Україні у межах 3,7-4,0 млн т за рік (табл. 7.2.).

Найбільше нафти добувається у Сумській, Полтавській, Іва­но-Франківській і Чернігівській областях.

Нафтопереробна промисловість України представлена 6 нафтопереробними заводами, а саме: Лисичанським Луганської області, Кременчуцьким Полтавської області, Херсонським, Дрогобицьким Львівської області, Одеським, Надвірнянським Івано-Франківської обл. заводами, здатними переробити за рік до 80 млн т нафти.

Таблиця 7.3. Обсяги переробки нафти і виробництва продукції за роками

Роки

Переро­блено

нафти, млнт

Вироблено

бен­зину, млн т

дизель­ного

палива, млн т

мазуту палив­ного, млн т

нафто­бітуму, млн т

масла масти­льні, тис. т

пара­фіну, тис.т

1985 1990 1995 2000 2001 2002 2003 2004

59,9

59,0

16,9

9,1

16,1

20,2

21,9

22,0

10,0

9,2

3,0

2,1

4,0

4,7

4,4

5,0

14,6

12,7

4,3

2,7

4,8

5,8

6,3

6,3

25,5 25,6 6,6 2,7 5,3 7,2 7,9 7,8

1,5 2,5 0,6 0,2 0,3 0,2 0,3 0,4

486 517 287 142 135 149 169 194

144 120 14,3 21,4 19,0 20,6 14,9 13,9

110

Рис. 7.2. Обсяги переробки нафти і виробництва нафтопродуктів в України

111

За роки незалежності обсяги переробки нафти і виробництва продукції з неї скоротились майже у 3 рази (див. табл. 7.3. та рис. 7.2), а недоліком нафтопереробних заводів, які розміщені на тери­торії України, в тому, що глибина переробки нафти залишається досить низькою - до 60%, тоді як у США понад 90%. Тому значна частина нафти, яка переробляється на наших заводах, попадає у паливні галузі і використовується на теплових електростанціях.

Низький технічний рівень виробництва нафтопереробної промисловості, випуск неякісних нафтопродуктів ставить перед заводами завдання про їх модернізацію. Разом з тим Україна не має можливості забезпечити всі потужності власною сировиною, і заводи використовують потужності на третину, а Російська Фе­дерація як основний постачальник сирої нафти, викупивши їх, не зацікавлена у їх роботі.

Найважливішим завданням нафтопереробної промисловості є забезпечення зростання технічного рівня виробництва і підви­щення глибини переробки до 80% і більше, а також шляхом до­мовленості з Російською Федерацією та за рахунок поставки нафти із інших джерел її надходження забезпечити раціональне використання виробничого потенціалу нафтопереробних підприємств.