Оздоровчий комплекс

До закладів охорони здоров'я включаються лікарські закла­ди, які надають лабораторно-поліклінічну допомогу населенню, - поліклініки, лабораторії, диспансери, лікарні, санаторії, пансіонати, будинки відпочинку, будинки і пансіонати для пре­старілих та інвалідів (дорослих та дітей), аптеки (див. табл. 16.3).

Матеріальні умови функціонування оздоровчого комплексу забезпечують медична промисловість та матеріально-технічне постачання і збут ліків, які представленні базами та аптеками.

Загальний стан медичної допомоги в Україні на сьогодні визначається такими факторами, як недостатнє бюджетне фінансування, відсутність матеріальних стимулів для належної роботи медичного персоналу і, як наслідок, - невисокою якістю послуг, що зумовлює низький загальний рівень здоров'я насе­лення та негативне ставлення до системи охорони здоров'я в цілому. Бюджетні джерела фінансування охорони здоров'я вис­нажені, і очікувати поліпшення ситуації немає сенсу. Вихід із си­туації, що склалась, запропонований Міністерством охорони здоров'я України - докорінна реформа первинної ланки медико-санітарної допомоги шляхом утворення інституту спеціалістів нового типу - лікарів загальної практики (сімейних лікарів).

Які результати очікуються завдяки запровадженню сімейної медицини?

• По-перше, зменшення навантаження на спеціалізовану ланку медичної допомоги, вартість послуг якої вища.

• По-друге, на рівні первинної ланки медико-санітарної допомоги зникає необхідність утримувати значну кількість лікарів-спеціалістів, що є економічно необгрунтованим. У

269

Таблиця 16.3. Динаміка розвитку закладів охорони здоров'я в Україні

більшості випадків функції лікаря-спеціаліста здатний викону­вати лікар загальної практики.

- По-третє, запровадження сімейної медицини, як особли­вої форми надання медичної допомоги, найбільш доцільне в сільській місцевості, що дає змогу зробити медичну допомогу більш доступною для сільських жителів.

Сімейний лікар виконує функції багатьох спеціалістів, що потребує вільного використання сотень лікарських препаратів, тому постає проблема високої компетентності лікаря.

Він обов'язково мусить проживати на території дільниці, яку обслуговує. Станом на 1.01.2004 р. в Україні налічувалось понад 400 закладів сімейної медецини, де працюють 826 фахівців. По­над 50% сімейних лікарів мають загальний стаж роботи за фахом понад 10 років, приблизно 30% - менше 5 років, 50% практикую­чих сімейних лікарів на цій посаді - менше одного року. Це й не дивно, адже в нашій країні сімейна медицина робить тільки перші кроки. Більшість (68%) сімейних лікарів у віці 25-45 років, що визначає перспективи професійного росту.

270

Оскільки тільки в перспективі ми перейдемо на сімейну ме­дицину, надання послуг покищо покладено на поліклініки, дільничні і районні лікарні. Таким чином, щоб досягти реальної доступності медико-соціального обслуговування населення, по­требує значних змін організація медичного обслуговання.

А поки-що поліклініки мають залишитися окремою струк­турною ланкою. Така думка ґрунтується насамперед на суто еко­номічних міркуваннях. Залишається невирішеною проблема не­достатнього бюджетного фінансування галузі. В 2004 році на підприємства охорони здоров'я із державного бюджету було відпущено коштів лише 9,1% від рівня 1990 року. В результаті більшість медичних послуг надається за кошти громадян.

Значну роль у поліпшенні здоров'я людей відіграють оздо­ровчі заклади - санаторії і будинки відпочинку. В Україні є 531 санаторії, які здатні одноразово прийняти 147 тис. відпочи­ваючих та 302 будинків відпочинку, розрахованих на 62 тис. чо­ловік, і 2033 бази відпочинку, розрахованих на 231 тис. чоловік.

Санаторні комплекси є в усіх регіонах України, але із за­гальної кількості місць, що є у них, 37,9% приходиться на Авто­номну Республіку Крим, 11,7% - на Львівську область, 10% - на Одеську область, 4% - на Вінницьку і по 3,2% - на Донецьку та Запорізьку області. В інших областях ці показники скромні.

Що стосується будинків відпочинку, то із загальної кількості місць у них 44,2% приходиться на Автономну Рес­публіку Крим, 20,6% - на Донецьку область, 14% - на Херсонсь­ку і 7,5% - на Миколаївську області, а в решті областей показни­ки набагато скромніші.

Таблиця 16.4. Динаміка розвитку санаторіїв і закладів відпочинку України

271

До 1990 року всі санаторії і будинки відпочинку працювали на протязі всього року, а нині вони працюють в основному в теп­лий період року - з травня по жовтень.

Матеріально-побутовий комплекс

Матеріально-побутовий комплекс представлений:

а) житлово-комунальним господарством, яке охоплює жит­ лове господарство, водопостачання, водовідведення, теплопоста­ чання, газопостачання, електрифікацію;

б) службою побуту - різні ательє, майстерні, пральні, хімчи­ стки, душові, перукарні, прокатні пункти;

в) торгівлею і громадським харчуванням - ринки, магазини, ларьки, їдальні, кафе, ресторани.

Житлово-комунальне господарство забезпечує необхідну основу проживання людей, задоволення потреби людей у житлі, позитивно впливає на шлюбність, народжуваність, зміцнення здоров'я населення.

Станом на 1.01.2005 року житловий фонд України переви­щив 10 млрд м² загальної житлової площі, 29,6% цієї площі зна­ходилось у власності держави, колективних і житлово-будівель­них підприємств і 71,6% - знаходиться у приватній власності громадян.

Із загальної кількості житла 60% - міській житловий фонд і 36% -житло сільської місцевості, а решта - селища міського типу.

Середня забезпеченість населення житлом в розрахунку на одного жителя становить 18,2 м², у тому числі в сільській місце­вості - 22,6 м².

Якість житла. Збудовано до 1943 р. - 22,6%, за 1944-1970 pp.

- 49,1%, у 1971-1980 pp. - 15,9%, за 1981-1990 pp. - 9,5%, і після 1990 р. - 2,9%.

Всього побудовано у довоєнний період і в період відбудови народного господарства - 71,7% житла, яке нині не відповідає потребам часу.

Із загальної кількості наявного житла побудовано: із цегли -30,1%, дерева - 24,3%, саману -17,1%, із змішаних будматеріалів

- 27,9%.

272

Таким чином в країні лише менше третини житлового фон­ду побудовано із добротних матеріалів.

У 1990 р. в країні було побудовано із 17,4% млн м² житла, в 1995 р. - 8,7 млн м², а в 2004 р. - 7,6 млн м², або у 2,3 рази менше, ніж будувалось у 1990 р.

Важливою проблемою в житловому господарстві країни є заміна колишніх "хрущовок" на сучасне житло. Вирішення цієї проблеми потребує значних матеріальних витрат та великої ор­ганізаційної роботи.

Побутове обслуговування повинно забезпечити поліп­шення умов життя населення.

Галузь об'єднує понад 20 окремих підгалузей, які надають на­селенню понад 900 видів послуг. Обсяг реалізації побутових по­слуг населенню становила в 2003 р. - 1637,4 млн грн, в тому числі в сільській місцевості 17,0 млн грн. Тобто в сільській місцевості побутове обслуговування населення майже розпалось.

Найбільша частка послуг припадає на транспортні послуги, ремонт і технічне обслуговування транспортних засобів, ремонт і будівництво житла, ремонт одягу і взуття, ремонт радіоте­левізійної апаратури.

Із загальної кількості послуг 12,3% приходиться на технічне обслуговування транспорту, 8,3% - послуги перукарень, 9,4% -перевезення вантажів для населення, 7,5% - виготовлення мета­ловиробів, 4,5% - ремонт одягу і взуття.

Характерною особливістю цієї галузі є те, що відкрилось ду­же багато приватних майстерень, які працюють практично в тіні без всяких прейскурантів і розцінок та надання документів за оп­лату за виконані роботи.

Комплекс торгівлі і громадського харчування задоволь­няє особисті потреби населення у товарах та харчуванні. Роздрібний товарооборот визначається обсягом проданих то­варів населенню через роздрібну торгову мережу і підприємства громадського харчування усіма діючими підприємствами всіх форм власності.

Товарооборот роздрібної торгівлі відображає один з основ­них аспектів рівня життя населення - купівельну спроможність.

18"

273

Таблиця 16.5. Динаміка розвитку підприємств роздрібної торгівлі в Україні

274

Рис. 16.3. Зміни структури форм власності підприємств роздрібної

торгівлі

за 1985-2004 pp.

За останні роки купівельна спроможність громадян дещо зростає.

Характерною особливістю торгівлі і громадського харчуван­ня в нинішніх умовах є те, що змінився статус таких підприємств. Практично не залишилось їдалень, замість них зросла мережа кафе, буфетів, ресторанів, закусочних, які діють на автостанціях, вокзалах, на автозаправних станціях, на ринках та в інших людних місцях. Розвивається і мережа підприємств громадського харчування швидкого обслуговування.

Комплекс торгівлі і громадського харчування задовольняє перш за все особисті потреби населення. Забезпечення об'єктами торгівлі в радянські часи планувалось відповідно до чисельності населення. У результаті в усіх районах і населених пунктах були магазини, які реалізували різні види продукції. З прийняттям за­кону України "Про власність" всі ці магазини були приватизо­вані і через 5 років згідно із законом власники змінили їх статус. В результаті продовольчі магазини та магазини, які продавали овочі та м'ясо, перепрофільовано на інші види торгових підприємств, або здано в оренду.

Якщо в 1990 р. в країні було 145,7 тис. підприємств роздрібної торгівлі, в тому числі 72,1 тис. підприємств держав­ної форми власності і 73,6 тис. комунальної, то у 2004 р. їх зали­шилось 78,5 тис, в тому числі державної форми власності лише 2,2 тис. (табл. 16.5 та рис. 16.3).

Разом з тим з'явилось багато супермаркетів, але вони розміщені в основному на околицях міст і для значної частини населення просто недосяжні.

Широкого розповсюдження набув розвиток ринків з ре­алізації як продовольчих, так і не продовольчих товарів.

Товарооборот роздрібної торгівлі відображає один з аспектів рівня життя населення - купівельну спроможність.

Ось статистична інформація. Якщо в 1990 р. в розрахунку на душу населення продавалось товарів на 1140 крб., або на 2018 до­ларів США, то в 2004 р. - відповідно на 1424 грн, або на 269 до­ларів США, або у 7,5 разів менше (табл. 16.6). І ця інформація не відповідає дійсності, оскільки значна частина товарів ре­алізується через торговельні точки, які реалізують продукцію, не використовуючи касові апарати, тобто працюють у тіні. Основне

і8«

275

завдання держави в цій сфері - легалізація торговельної діяль­ності.

Таблиця 16.6. Роздрібний товарооборот на душу населення

16.3. Проблеми і перспективи розвитку соціальної сфери України

Вихід економіки держави з кризи в значній мірі залежить від глибокої перебудови соціальної сфери. Важливим пріоритетом на наступні роки є здійснення політики зростання доходів та ре­формування системи оплати праці (перехід на погодинну опла­ту), подолання існуючого нині штучного зниження вартості ро­бочої сили та недопустимо низького рівня соціальних витрат.

За роки радянської влади в 1990 р. 46.4% витрат бюджету ви-користовалось на соціально-культурні заходи та науку, в тому числі 15,3% - на науку і освіту, 8,6% - на охорону здоров'я і 2% на культуру і мистецтво (табл. 16.7).

У 2001 р. у зв'язку із різким скороченням обсягів витрат бю­джету на соціально-культурні заходи і науку асигнувалось 25,8% бюджетних витрат, в тому числі 8% - на науку і освіту, 2% на охорону здоров'я і 0,3% на культуру і мистецтво. В тому ж році за обсягом витрат у доларовому обчисленні на соціально-куль­турні заходи і науку витрачалось лише 9,0% від обсягів витрат у 1990 p., а на науку і освіту - 8,1% , на охорону здоров'я - 3,7%, культуру і мистецтво - 2,2%.

Таке різке скорочення витрат на соціальну сферу вплинуло на стан справ у цій сфері людської діяльності. Значна частина

276

підприємств перейшла на оплатну форму, а деякі змінили форму власності.

В останні роки фінансування дещо поліпшилось і за структу­рою витрат у 2004 р. було майже таким, яке було до 1990 p., але обсяги фінансування становлять всього по витратах бюджету 39,7% від рівня 1990 p., а на соціально-культурні заходи і науку 43,8%, в тому числі на культуру і мистецтво - 28,7%, на науку і освіту - 46,3%, на охорону здоров'я - 54,4%.

Таким чином, фінансування на соціально-культурні заходи покищо становить менше як половину рівня фінансування 1990 р.

У перспективі в процесі реформування бюджетних коштів слід збільшити видатки на соціальний захист населення та роз­виток соціальної сфери - медицини, освіти, науки та житлового будівництва для соціально не захищених верств населення.

Таблиця 16.7. Доходи і витрати Держбюджету України за 19902004 pp.

(млн доларів США)

277

В галузі охорони здоров'я необхідно:

• по-перше, передбачається поетапне збільшення асигну­вань на цю галузь;

• по-друге, добитись формування керованого розвитку платних медичних послуг;

• по-третє, затвердження гарантованого рівня безоплатно­го медичного обслуговування для соціально не захище­них верств населення.

В галузі освіти передбачається:

• по-перше, закінчити перехід на ступеневу професійно-технічну та вищу освіту;

• по-друге, розвивати різні форми організації дошкільної освіти;

• по-третє, заохочувати демократизацію навчально-вихов­ного процесу та розвиток недержавних навчальних за­кладів;

• по-четверте, вирішити питання запровадження механізму пільгового кредитування студентів на період навчання їх у вищій школі.

В галузі житлового господарства намічається:

• по-перше, різко збільшити обсяги введення житла;

• по-друге, зробити його доступним для різних верств насе­лення, створивши такі умови, за яких кожен громадянин міг би користуватись кредитом за незначний банківський процент, або брати його в оренду;

• по-третє, будувати соціальне житло для соціально не за­хищених верств населення;

• по-четверте, для пільгових категорій населення проводи­ти будівництво житла за принципом 50 х 50, тобто 50% вносить майбутній господар, а 50% - за рахунок держави.

В галузі побутового обслуговування необхідно:

• по-перше, провести комплекс заходів по відродженню служби побутового обслуговування у сільській місцевості;

• по-друге, розширити кількість видів послуг, які б сприя­ли веденню підсобного господарства (обробіток присадибних ділянок, випасання худоби, заготівля кормів, транспортні послу­ги, ремонт транспортних засобів і побутової техніки, будівельні роботи, ремонт і виготовлення металовиробів та ін.).

278

Соціальна сфера, задовольняючи потреби населення в куль­турних цінностях, освіті, охороні здоров'я, комунальному обслу­говуванні, сприяє розв'язанню таких соціальних завдань, як формування гармонійно розвинутої особистості, ліквідації куль­турно-побутових розбіжностей між містом і селом, між соціаль­ними групами населення та раціональній зайнятості трудового потенціалу країни.

Контрольні запитання

1. Роль соціальної сфери і її склад.

2. Соціально-культурний підкомплекс, роль і динаміка роз­витку.

3. Оздоровчий комплекс, роль і динаміка розвитку.

4. Матеріально-побутовий комплекс, стан розвитку.

5. Житлово-комунальне господарство, стан розвитку.

6. Проблеми і перспективи розвитку соціальної сфери Ук­раїни.

Рекомендована література

1. Бек У. Общество риска. На пути к другому модерну. - М.: Прогресе - Традиція, 2000.

2. Національна доктрина розвитку освіти України у XXI столітті. -К: Шкільний світ, 2001.

2. Ковалевський М.М. Соціологія. Т.1. С-Пб., 1910. - С.5.

4. Паламарчук В.М. Соціальна стратегія в Україні в період здійснення економічних реформ. - К.: Інститут стратегічних досліджень, 1993. Вип.П.

5. Скуратевський В., Полій О., Лібанова Е. Соціальна політика. - К.: Вид-во УАДУ, 1997. - 360 с

6. Куценко В.І., Богун Л. Г. Соціальна сфера регіону. - К.: РВПС НАН України, 1997.

7. Статистичний щорічник України. - К.: Консультант, 2004.

279

17. Виробничі комплекси і їх роль у розвитку економіки України

Розглядаються наступні питання:

1. Територіально-виробничі комплекси та їх роль у розвитку продуктивних сил

2. Міжгалузеві комплекси та їх роль у розвитку

економіки України

17.1. Територіально-виробничі комплекси та їх роль у розвитку продуктивних сил

Територіально-виробничий комплекс слід розглядати як су­купність елементів усіх сфер продуктивних сил і виробничих відносин. Основою формування і функціонування територіаль­но-виробничих комплексів є ефективне використання усіх ре­сурсів, спеціалізація і кооперування виробництва, створення максимально зручних умов для життя і праці людей.

Основними передумовами економічної ефективності тери­торіально-виробничих комплексів виступають:

а) широке залучення в господарський оборот природних, економічних, сировинних і трудових ресурсів з метою виконан­ ня народногосподарського завдання;

б) раціональний поділ праці між окремими ланками ком­ плексу і поглиблення спеціалізації підприємств;

в) формування єдиної транспортної системи з метою ефек­ тивності транспортних перевезень у межах підприємств;

г) централізація допоміжних і обслуговуючих виробництв і соціальної інфраструктури з метою їх спільного використання;

д) створення потужної бази будівельної індустрії.

Всі територіально-виробничі комплекси групуються на підгрупи - мікрорайонні і підрайонні.

280

Мікрорайонні комплекси діляться на локально-кущові і ло­кально-міські.

Локально-кущові комплекси найчастіше зустрічаються як утворення в межах однієї або двох суміжних галузей. Часто декілька споріднених підприємств або один комбінат розчлено­вані за технологічною схемою, розміщуються поблизу в малих містах. Ці малі міста утворюють виробничо-територіальний кущ із певною спеціалізацією і тісними внутрішніми виробничими зв'язками.

Так, наприклад, створення локальних кущових комплексів у машинобудуванні забезпечує кооперування на основі розчлену­вання спеціалізованих підприємств для виготовлення окремих деталей і вузлів. Спеціалізований машинобудівний кущ обов'яз­ково формується навколо головного складального підприємства.

Аналогічна ситуація і в агропромисловому комплексі, де на­вколо консервного підприємства формуються підприємства, що виробляють необхідну для консервування продукцію.

В результаті створення локальних кущових комплексів мікрорайонів вирішується проблема зайнятості трудових ре­сурсів, а також підвищення життєвого рівня населення малих міст.

Локальні міські комплекси функціонують в середніх і вели­ких містах. У великих промислових центрах працюють сотні підприємств різних галузей. Звичайно, всі вони не можуть мати між собою тісні внутрішні зв'язки. Головна вимога ефективного розвитку великих міст - створення раціональної системи вироб­ничих зв'язків між провідними підприємствами окремих галузей для досягнення поєднання виробництв всього комплексу.

Підприємства-гіганти, розміщені у великих містах, - важ­ливі виробничі одиниці, вони активно впливають на еко­номічний, політичний і культурний розвиток міст, на ріст вироб­ництва, його структуру, на внутрішньоміське розселення, на гео­графію внутрірайонних і міжрайонних зв'язків.

Комплекси підрайонів бувають галузеві і міжгалузеві.

Галузеві комплекси виникають на базі взаємозалежних ви­робництв однієї великої галузі. Вони охоплюють широке коло споріднених виробництв, що можуть бути зосереджені в певно­му регіоні. Зосередження однорідних підприємств і галузей в

281

регіонах називають галузевими комплексами. Вони можуть фор­муватись на базі певних родовищ корисних копалин і галузей їх переробки або на основі розвитку галузей сільського господарст­ва і переробки сільськогосподарської продукції.

Об'єднання промислових підприємств проводиться за таки­ми принципами:

1. технологічна спільність виробничих процесів і од­норідність випущеної продукції;

2. розвиток кооперативних зв'язків між головним підприємством і його філіалами;

3. послідовна переробка сировини на основі комбінування виробничих процесів.

У деяких галузях технологічні процеси настільки тісно взаємопов'язані, що вони не можуть бути віддалені один від од­ного, і в одному підприємстві поєднуються різні виробничі про­цеси на основі послідовної обробки сировини. Прикладом тако­го комбінування може бути кольорова металургія, лісове і сільське господарство.

В кольоровій металургії сировина містить багато різних ком­понентів, що потребує організації виробництва в багатьох на­прямках, а відходи основного виробництва, як правило, викори­стовуються у хімічній і лакофарбовій промисловостях.

У лісовому господарстві, де на базі використання відходів створюються підприємства з виробництва деревностружкових плит, фанери, продукції лісохімії, - смол, дьогтю, метилового спирту, оцту, кормових дріжджів та ін.

В сільському господарстві повсюдно успішно розвиваються поєднання рослинництва та тваринництва. Таке поєднання по­зитивно впливає на розвиток обох галузей - тваринництво дає цінне органічне добриво, а одержує від рослинництва високо­якісні та дешеві корми.

Таке ж поєднання можливе і в інших галузях народного гос­подарства. При правильному підході до вирішення проблеми от­римується необхідний результат.

Дуже багато невирішених проблем є у таких галузях добув­ної промисловості, як вугільна і залізорудна, де не повністю вирішено питання ефективного використання відходів збагачу­вальних фабрик.

282

За ступенем розвитку комплекси ділять на ті, що проходять початкову стадію розвитку, і всебічно розвинуті.

За галузями групування різних видів діяльності тери­торіальні виборчі комплекси поділяють на виробничі і невироб­ничі.

Виробничі територіально-виробничі комплекси - ті, що бе­руть участь у створенні валового внутрішнього продукту. До та­ких галузей відносяться: промисловість, сільське господарство, лісове господарство, будівництво, вантажний транспорт і зв'язок у тій частині, що обслуговує підприємства виробничої сфери, ма­теріально-технічне постачання і збут продукції.

До невиробничих територіально-виробничих комплексів входять: житлово-комунальне господарство, побутове обслуго­вування населення, пасажирський транспорт, зв'язок, який об­слуговує невиробничу сферу і населення, заклади охорони здо­ров'я; фізичної культури; соціального забезпечення; освітні і культурні заклади;' мистецтво; кредитування; державне уп­равління; партійні і громадські організації.

Ці заклади створюють всі умови для ефективного викорис­тання трудового потенціалу та підвищення рівня життя населення.

17.2. Міжгалузеві комплекси та їх роль у розвитку економіки України

На сучасному етапі суспільного розвитку, якому притаманне прискорення темпів науково-технічного прогресу, з однієї сторо­ни, та загострення ресурсно-екологічної ситуації - з іншої, вима­гає досягнення кардинальних змін у структурних перетворен­нях, орієнтації на ефективний пошук нових можливостей щодо ресурсозбереження в усіх сферах господарської діяльності.

На цьому шляху великого значення набуває удосконалення управлінських процесів, можливість кооперування виробництва з метою формування господарських систем як першооснови ефективного вирішення нагальних соціально-економічних про­блем, налагодження тісних міжрегіональних і міжгалузевих зв'язків.

283

Міжгалузеві комплекси - це поєднання економічно взаємо­пов'язаних галузей на основі міжвідомчих зв'язків, у яких підприємства різних відомств мають певну самостійність. Такі виробничі утворення формуються навколо головної галузі і ра­зом з нею беруть участь у територіальному поділі праці.

Формування міжгалузевих комплексів базується в основно­му на економічних факторах, але перевага віддається виробни­чим зв'язкам, що виникають при поставках сировини, готової продукції, а також при комбінуванні виробництва, кооперуванні галузей і підприємств. На основі виробничих зв'язків у межах кожного регіону функціонують такі міжгалузеві комплекси, як паливно-енергетичний, транспортно-економічний, машино­будівний, будівельний, лісопромисловий, агропромисловий та ін., що характеризуються широкою спеціалізацією, мають вели­кий набір різних ланок виробництва.

Всі міжгалузеві комплекси функціонують у межах регіону як елементи єдиного структурного утворення. І у більшості ви­падків їх називають підсистемами регіонів.

За видами міжгалузеві комплекси поділяються на родові, видові та підвидові.

Родові міжгалузеві комплекси формуються як великі сфе­ри людської діяльності без поглиблення їх галузевого розчлену­вання. Це системи, що виділяються на основі попарного поєднання великих сфер господарської діяльності. У більшості випадків це науково-виробничі об'єднання в межах регіону або навіть держави.

Видові міжгалузеві комплекси формуються із підприємств однієї сфери господарства, але різних його секторів. Прикладом такого об'єднання може бути агропромисловий комплекс, який об'єднує виробництво сільськогосподарської продукції, її про­мислову переробку і реалізацію.

Підвидові міжгалузеві комплекси - це виробничі об'єднан­ня представлені кількома галузями певного сектора економіки -промисловістю, сільським господарством, транспортом і т.ін. Прикладом підвидової системи може бути виноградарсько-ви­норобний, цукровиробний, плодо-консервний, молокоперероб­ний, м'ясопереробний та інші комплекси.

284

Міжгалузеві комплекси часто виділяються на основі сукуп­ності кількох галузей. Підприємства цих галузей спрямовуються на розв'язання певної народногосподарської проблеми. Одним з таких міжгалузевих комплексів може бути продовольчий ком­плекс держави, який охоплює такі галузі: виробництво сільсько­господарської продукції рослинництва і тваринництва; харчову промисловість, яка переробляє сільськогосподарську сировину; рибне господарство; виробництво засобів виробництва для про­довольчого комплексу; обслуговуюче виробництво (оптово-роздрібна торгівля продовольчими товарами, громадське харчу­вання, підготовка кадрів для всіх сфер комплексу і науково-дослідні організації цього комплексу).

Міжгалузеві промислові комплекси охоплюють гірничодо­бувну, рудно-металургійну, паливно-енергетичну, машино­будівну, хімічну, будівельну, лісопромислову, легку промис­ловість та ін.

Залежно від просторових масштабів міжгалузеві комплек­си поділяються на народногосподарські та територіальні.

Народногосподарські міжгалузеві комплекси функціону­ють як міжгалузеві утворення в структурі всього народного гос­подарства країни і повинні вирішувати важливі загальнодер­жавні проблеми. З метою ефективного вирішення певних про­блем в країні розробляються відповідні програми, - програма розвитку паливно-енергетичного, металургійного, машино­будівного, продовольчого комплексу, легкої промисловості, радіоелектроніки і т.ін.

Територіальні міжгалузеві комплекси - це підсистеми на­родногосподарських комплексів, які функціонують на певній те­риторії. Вони бувають регіональні і локальні.

Регіональні міжгалузеві комплекси діють на макро-, мезо-і мікрорівнях. Макро- - це групування, що діють в межах країни, мезо— у межах адміністративних областей, які поділяються на мікрорайони.

Локальні міжгалузеві комплекси функціонують у межах низових адміністративних районів. На локальній території чітко проявляється дія економічних, демографічних та інших струк­турних елементів.

285

Ядром локального комплексу виступає організаційно-госпо­дарський центр, що обумовлює його розвиток і існування як цілісної системи, або окреме підприємство, біля якого фор­мується певна виробнича зона. Наприклад, Калитянський відгодівельний комплекс Броварського району на Київщині вис­тупає ядром комплексу, а біля нього діють комбікормовий завод, агропідприємство по виробництву кормів та ін.

Рівень діяльності міжгалузевих комплексів і їх регіональних утворень дозволяє визначити рівень розвитку виробництва, транспорту, сфери обслуговування, чисельність і розподіл тру­дових ресурсів, рівень споживання ресурсів.

Так, наприклад, створення локальних комплексів у машино­будуванні забезпечує ефективне кооперування підприємців для виготовлення деталей і вузлів. Спеціалізований машино­будівний кущ формується навколо головного складального підприємства. В результаті створення таких мікрорегіональних комплексів вирішується проблема зайнятості трудових ресурсів та підвищення матеріального і культурного життя населення певної території.

Найбільш ефективне локальне (кущове) розміщення вироб­ництва в легкій промисловості. В текстильній промисловості найбільш доцільно створювати спеціалізовані ткацькі підпри­ємства в безпосередній близькості одне від одного, а фарбуваль­не - в центрі прядильних фабрик. Тут основним виступає фар­бувальне підприємство.

Аналогічна ситуація і в агропромисловому комплексі, де на базі переробної промисловості створюються міжгалузеві агро­промислові формування: цукробурякові, виноградарсько-вино­робні, овочеконсервні, молокопереробні, м'ясопереробні та інші види формувань. Переробні підприємства переважно отримують сировину з декількох сільськогосподарських підприємств.

У більшості сільськогосподарські підприємства виробляють декілька видів продукції і є одночасно членами багатьох міжга­лузевих формувань.

286

Контрольні запитання

1. Основні передумови економічної ефективності тери­торіально-виробничих комплексів.

1. Мікрорайонні комплекси.

2. Галузеві комплекси.

3. Міжгалузеві комплекси та умови їх формування.

4. Види міжгалузевих комплексів.

2. Поділ міжгалузевих комплексів залежно від просторових масштабів.

Рекомендована література

і. Територіальна організація продуктивних сил /За ред. М.О. Ковтонюка, Є.П. Качана, М.О. Петриги. - К: НМКВО, 1992.

2. Іщук СІ. Територіально-виробничі комплекси і еко­номічне районування (Методологія, теорія). -К.: Укр. фін. ін-т менеджменту і бізнесу, 1996.

3. Розміщення продуктивних сил України/За ред. проф. Е. П. Качана. - К.: Юридична книга, 2002.

4. Дорогунцов СІ., Пітюренко Ю.І., Олійник Я.Б. та ін. Розміщення продуктивних сил. - К.: КНЕУ, 2000.

5. Іщук СІ.. Розміщення продуктивних сил і територіальна організація виробництва. ~ К.: Задруга, 2002.

287

18. Економіка регіонів та регіональна економічна політика

Розглядаються наступні питання:

1. Сутність регіональної економіки

1. Економіка регіонів та особливості регіональ­ного розвитку

2. Регіональна економічна політика України та управління економічним розвитком

183.1. Сутність державної регіональної еко­номічної політики

2. Основні принципи державної регіональ­ної економічної політики

3. Механізм реалізації державної регі­ональної економічної політики

4. Особливості розміщення продуктивних сил за умов ринкової економіки

5. Основні напрямки розвитку продуктив­них сил України

18.1. Сутність регіональної економіки

Економіка - це наука про вміння раціонально вести госпо­дарство, незалежно на якому рівні, - підприємства, населеного пункту, області та країни в цілому.

В мініатюрі господарство країни являє собою певну тери­торію - регіон, найважливішою ознакою якого є цілісність і єдність природного, матеріального і соціального середовища.

З поняттям "регіон" пов'язаний термін "регіональна еко­номіка" і у її сфері повинно бути матеріальне виробництво (про­мисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт), торгівля, а також зовнішньоекономічна діяльність.

288

Таким чином, господарство регіону є відкритою економічною системою, що функціонує на основі спеціалізації, міжрегіональної інтеграції, зміст яких реалізується через галузеві, міжгалузеві та міжрегіональні виробничо-економічні зв'язки.

Для регіональної економіки характерні такі засади функціонування:

• комплексність екологічного, економічного та соціального розвитку;

• єдність процесів природокористування та охорони навко­лишнього середовища;

• територіальна спільність виробництва;

• відповідність системи розселення демографічній ситуації та розміщенню виробництва;

• цілісність системи соціальної інфраструктури;

• поєднання територіального та галузевого управління об'єктами.

Інтегральну характеристику регіону дає соціально-еко­номічний потенціал. Його основу становить економічний по­тенціал, що характеризується величиною національного багат-сва, сукупного та кінцевого продукту, національного прибутку, вартості основних фондів, абсолютними розмірами виробництва життєво важливих видів продукції. Він визначає загальні мож­ливості регіону, його економічну спроможність.

Сутність соціально-економічного потенціалу на регіональ­ному рівні в єдності економічної та соціальної політики. Серед вихідних компонентів особливо вирізняються природа, людина та виробництво. А рівень, структура, динаміка матеріального ви­робництва визначають соціально-економічні можливості. Тому для оцінки потенціалу важливе значення має визначення пито­мої ваги прогресивних галузей промисловості, якісних пара­метрів та структури основних виробничих фондів, здатності адаптації виробничих систем до використання досягнень науко­во-технічного прогресу тощо.

Для здійснення регіональної політики та побудови госпо­дарства потрібний соціально-економічний аналіз у таких напрямах:

• комплексна оцінка дійсного соціально-економічного по­тенціалу регіону;

• виявлення джерел та масштабів розвитку;

• визначення та оцінка варіантів перспективного соціаль­но-економічного розвитку регіону.

Таким чином, одним із найважливіших завдань розробки регіональної політики є визначення перспектив розвитку кожно­го регіону, його цільової функції із загальнодержавних позицій, враховуючи те, що економіка України є єдиний народногоспо­дарський комплекс і завдання не можуть вирішуватись окремо одне від одного. їх реалізація нереальна без ефективної системи управління на територіальному рівні.

Звідси випливає, що територіальна система повинна здійснювати керівництво народним господарством, соціальною сферою та питаннями екології, мати для цього необхідні повно­важення, методику і важелі управління, а також відповідні структурні підрозділи.

Звичайно, розробка широкого кола проблем території мож­лива і через галузеві органи управління - міністерства та відом­ства. Але питання розвитку регіону не є їх основною функцією, а значить, вони, як правило, вирішуватимуться складно і повільно. Крім того, в умовах все більш широкого розповсюдження різно­манітних форм власності галузева система, яка розрахована на організацію в основному державного сектору, стає неефектив­ною. При подальшому розвитку ринкових економічних відносин можливості діяльності галузевого органу управління звужують­ся. Це веде до втрати керованості народним господарством, як наслідок - до диференціації суб'єктів господарської діяльності, їх хаотичності та безпорадності, послідовного руйнування еко­номіки.

Ситуацію об'єктивно ускладнює ще один фактор. Сучасні тенденції в розвитку економіки направлені на все більш масове розповсюдження виробництв і технологій, що виникають на стику галузей, та тих, які характерні своїм міжгалузевим харак­тером. Споживчий ринок диктує умови господарської діяль­ності, визначає її доцільність і ефективність, примушує вироб­ників випускати продукцію, виконувати роботи та послуги, виз­начені не галузевою належністю підприємств, а виключно питан-

290

нями кон'юнктури. До того ж потрібно враховувати значні відмінності регіонів щодо їх демографічних, природних, гео-політичних та соціально-економічних умов, рівня розвитку про­дуктивних сил тощо.

Все це свідчить, що при впровадженні складових ринкової економіки здійснення галузевого управління народним госпо­дарством як визначальний фактор об'єктивно неможливе. Потрібний невідкладний і енергійний перехід до територіальної системи державного управління, який потребує передусім чітко­го розмежування функцій держави і регіону. Основними на­прямками територіального управління мають бути:

У соціальній сфері:

• забезпечення розвитку соціальної інфраструктури;

• здійснення комплексу заходів для відтворення населення;

• ефективне використання трудових ресурсів;

• підтримка сприятливого середовища для проживання і роботи людей;

• сприяння розвитку закладів освіти, охорони здоров'я, спорту, мистецтва;

• задоволення потреб у продуктах харчування, товарах і по­слугах.

У сфері виробництва і нематеріальної діяльності людей:

• раціональне використання виробничого, науково-технічного і ресурсного потенціалу;

• створення сприятливих умов для розміщення і ефектив­ного функціонування виробничих об'єктів, розвиток те­риторіальної виробничої інфраструктури та міжгалузе­вих проектів, виконання робіт загальнобудівельного профілю і т.ін;

• розширення територіальних виробничо-господарських комплексів;

• відлагодження спільної діяльності підприємств, внутріре-гіональний розподіл праці, спеціалізація і кооперування;

• керівництво підприємствами місцевої промисловості, ко­ординування на випуск продукції і надання послуг внутрірегіонального характеру.

291

Ефективне вирішення передбачених напрямків в регіонах можливо в процесі роботи на всіх рівнях і в усіх ланках суб'єктів господарської діяльності.

18.2. Економіка регіонів та особливості регіонального розвитку

На сучасному етапі управління народним господарством пе­редбачається поєднання народногосподарського підходу з роз­витком економічних районів та адміністративних областей з ме­тою підвищення ефективності виробництва.

Економічний район - це цілісна складна територіальна система продуктивних сил, що виступає нерозривною лан­кою, складовою частиною господарського комплексу країни і виконує певну функцію в рамках національного ринку.

В нашій країні, де поки що офіційно не проведено еко­номічне районування, а діє лише адміністративне районування, роль регіону відіграють області та райони. До складу України входять 24 області, Автономна Республіка Крим, два міста рес­публіканського підпорядкування - Київ та Севастополь, 490 районів. Різні території України мають свої особливості та відмінності як щодо економічного розвитку, так і в соціальному, історичному та мовному аспектах.

Нині в Україні склалися реальні передумови для розробки та реалізації соціально-економічної політики як на загальнодер­жавному, так і на регіональному рівнях. Саме брак власної регіональної політики в недалекому минулому призвів до знач­них диспропорцій у регіональній структурі економіки держави, нагромадження економічних та соціальних проблем.

Для розв'язання цих проблем постає необхідність створити умови для оптимальної економічної самостійності регіонів, вжи­ти організаційні, правові та економічні заходи для забезпечення ефективного районування.

Аналіз виробничого і трудового потенціалу регіонів України та результатів їх економічної діяльності за останні роки свідчить, що в країні є значні відмінності між регіонами (табл. 18.1.).

292

За розміром території: при средньореспубліканському по­казнику 4% на Чернівецьку область припадає 1,3%, Закарпатсь­ку - 2,1% , Івано-Франківську і Тернопільську - по 2,3 %. Найбільші області Одеська - 5,5%, Дніпропетровська і Чернігівська - 5,3%, Харківська - 5,2%.

За чисельністю населення: найменше його у Чернівецькій області - 1,9%, Волинській - 2,2%, Тернопільській і Рівненській

- по 2,4%, Закарпатській - 2,6%, Івано-Франківській - 2,9%. Найбільше населення у Донецької області - 9,9%, Дніпропет­ ровській - 7,4%, Харківській - 6,0%.

За вартістю основних засобів: на Чернівецьку область приходиться 1,2%, Волинську і Тернопільську - по 1,3%, Закар­патську - 1,4%. На Донецьку область приходиться - 12%, Дніпропетровську - 9,9%, Харківську - 7,3%.

За виробництвом валової доданої вартості у фактичних цінах у 2003 р. вироблено продукції: на Чернівецьку область припадає 1%, Тернопільську - 1,3%, Волинську - 1,5%, Закар­патську і Херсонську - по 1,6%, Ровенську, Житомирську і Кіро­воградську - по 1,7%.

Найбільша частка виробництва валової доданої вартості приходиться на м. Київ - 17,2%, Донецьку область - 12,4%, Дніпропетровську - 8,8%, Одеську - 5,3%.

За виробництвом продукції промисловості в Чернівецькій області частка її виробництва становить 0,4%, в Тернопільській

- 0,6%, Закарпатській - 0,7%, Кіровоградській і Херсонській - по 0,8%, у Волинській і Житомирській - по 1,1%, у Рівненській і Хмельницькій областях - по 1,2%. На Донецьку область прихо­ диться 21,2%, Дніпропетровську - 14,1%, Запорізьку - 8,2%, Лу­ ганську - 7,6%.

За виробництвом продукції рослинництва: на Київську область приходиться 6,5%, Вінницьку і Харківську області - по 5,6%, Черкаську, Донецьку і Одеську - по 4,9%, Полтавську -4,8%.

293

Таблиця 18.1. Частка регіону в загальнодержавних основних соціально-економічних показниках у 2003 р.

(в процентах)

Продовження табл. 18.1.

За експортом товарів і послуг: на Тернопільську і Чернівецьку область приходиться по 0,3%, Кіровоградську -0,4%, Херсонську і Хмельницьку - по 0,6%, Рівненську - 0,7%, Волинську і Житомирську - по 0,8%, Черкаську - 1,1%, Вінницьку - 1,2%.

На Донецьку область приходиться 18,4%, Дніпропетровську - 13,5%, м. Київ - 12,3%, Запорізьку область - 6,6%.

За імпортом товарів і послуг: на Чернівецьку і Тер­нопільську області приходиться по 0,3%, Вінницьку, Волинську, Черкаську і Рівненську - по 0,8%, Сумську і Чернігівську - по 0,9%, Миколаївську і Луганську - по 1,2%.

На м. Київ приходиться 21,7%, Дніпропетровську область -7,3%, Донецьку область - 5,9%.

За виробництвом валової доданої вартості в розрахунку на одну особу, при загальному показнику 5,1 тис. грн, у Чернівецькій і Тернопільській областях вироблено продукції лише на 2,7 тис. грн, у Закарпатській - на 3,2 тис. грн, у Во­линській, Херсонській, Черкаській областях на 3,3 тис. грн, До­нецькій - 6,4 тис. грн і в м. Дніпропетровську - 6,1 тис. грн, а в м. Києві - на 16,7 тис. грн (табл. 18.2).

Таким чином, у більшості регіонів України по основних виділених соціально-економічних показниках результати знач­но нижчі середньореспубліканських. Це в основному Західний регіон і центральна сільськогосподарська частина країни.

В той же час деякі регіони - Донецька, Дніпропетровська, Луганська і Харківська області вносить вагомий вклад у вироб­ництво валової доданої вартості, виробництво промислової про­дукції та в експорт продукції. Серед вказаних областей особливе місце займає Донецька область, яка за всіма показниками у 2-3 рази перевищує середньореспубліканські показники, а по вироб­ництву промислової продукції це перевищення становить 5,3 ра­зи і по експорту продукції - 4,6 рази. На другому місці Дніпро­петровська область.

296

Таблиця 18.2. Валова додана вартість за регіонами

Особливу роль у загальнореспубліканському виробництві відіграє місто Київ, в якому проживає 5,5% населення країни та сконцентровано 9,9% основних засобів, створюється 17,2% вало­вої доданої вартості, 12,3% експорту і приймає 21,7% імпорту. На м. Київ приходиться 16,7% інновацій в основний капітал.

297

З однієї сторони, це дуже добре, що на столицю припадає де­сята частина основних фондів і виробляється шоста частина ва­лової доданої вартості та п'ята частина імпорту продукції в країну, а з іншої - це порушення принципів розміщення продук­тивних сил, що веде до погіршення соціально-економічного ста­новища в інших регіонах країни.

Отже, регіони помітно відрізняються один від одного. Єдність тільки через спільний бюджет, валюту, енергетичну та транспортну системи зовсім не є гарантією реальної єдності. Регіони добровільно й ефективно об'єднуються під дахом цент­ральної влади тільки тоді, коли влада здатна дати їм такі перева­ги, які їм неможливо одержати поодинці.

Консолідуючим чинником для українських регіонів може бути тільки така політика центру, яка дасть їм нові можливості реформування і розвитку та гарантує захист цих можливостей.

Це буде неможливо зробити без надання широких еко­номічних свобод територіям, без залучення потужних інтелекту­альних та фінансових ресурсів як вітчизняних, так і зовнішніх.

Ефективно розвиватись країна може лише при наявності сильних регіонів. Тому кожний регіон повинен мати власну про­граму розвитку, націлену на зростання в усіх галузях госпо­дарської діяльності.

Значну роль у розвитку регіонів відіграє управлінський ас­пект. Покищо управління регіонами складається з двох різнорідних систем - виборної у вигляді Рад народних депутатів і їх виконавчих комітетів в областях, містах, селищах та селах, а також призначеної Президентом у вигляді державних адміністрацій на рівні областей і районів. Встановлення єдиної системи управління, яка виключала б двовладдя при керуванні економічним розвитком, сприятиме економічному зростанню, але потребує змін в законодавстві.

Врахов/ючи той факт, що регіони (області) України дуже різко різня? ься за розміром і обсягом виробництва продукції, по­стає питання про проведення економічного районування з тим, щоб регіони були порівняно рівнозначні. Причому при прове­денні цієї роботи слід притримуватись принципів і критеріїв економічного районування з тим, щоб була можливість статис­тичного моніторингу \ озвитку регіонів.

298

18.3. Регіональна економічна політика та управління економічним розвитком

18.3.1. Сутність державної регіональної економічної

політики

Державна регіональна економічна політика - це сукупність організаційних, правових і економічних заходів, здійснюваних державою у сфері регіонального розвитку відповідно до нинішніх і стратегічних цілей.

Ці заходи спрямовуються на:

• стимулювання ефективного розвитку і розміщення про­дуктивних сил окремих регіонів;

• раціональне використання природного, виробничого і трудового потенціалів;

• створення нормальних умов для життєдіяльності насе­лення;

• забезпечення екологічної безпеки.

В цілому регіональна економічна політика характеризується сукупністю цілей, які стоять перед суспільством і визначають її стратегію й тактику. При визначенні пріоритетних напрямів регіональної економічної політики беруться до уваги демо­графічні, екологічні, виробничі потреби, вирішення яких сприяє економічному піднесенню регіонів.

Основні напрями регіональної економічної політики визначає вищий орган законодавчої влади - Верховна Рада України, яка в процесі розробки бюджету на наступні роки передбачає пріорите­ти розвитку галузей, затверджує регіональні програми розвитку та розміщення продуктивних сил депресивних (відсталих) регіонів.

Основною метою державної регіональної економічної політики є:

• збільшення національного багатства країни шляхом ефективного використання природно-ресурсного, трудо­вого і науково-технічного потенціалів кожного регіону і тісної співпраці між ними;

• послідовне здійснення заходів, спрямованих на вирівню­вання рівнів соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням ефективності територіального поділу праці,

299

раціоналізації системи розселення, соціальних та інших особливостей;

- підтримка внутрішньорегіональної збалансованості еко­ номічного розвитку, екологічного стану, соціально-демо­ графічних та соціально-політичних процесів.

Головним завдання державної регіональної економічної політики є:

В економічній сфері:

• поліпшення функціонування галузей виробництва в рин­кових умовах;

• створення сприятливих умов розвитку підприємництва і ринкової інфраструктури при проведенні приватизації державного майна, земельної реформи та інших ринкових перетворень;

• облаштування державних кордонів і налагодження зв'язків між прикордонними регіонами;

• удосконалення економічного районування та узаконення на найвищому рівні мережі економічних регіонів.

В соціальній сфері:

• забезпечення повної зайнятості населення;

• підвищення рівня добробуту та стабілізація рівня життя населення;

• гарантування продовольчої забезпеченості;

• запобігання погіршенню демографічної ситуації і депопу­ляції населення;

• здійснення заходів щодо продовження життя населення і підвищення його природного приросту.

В екологічній сфері:

• запобігання забрудненню довкілля;

• ефективне використання природних ресурсів;

• екологічно обґрунтоване розміщення продуктивних сил.

18.3.2. Основні принципи державної регіональної економічної політики

Сучасна державна регіональна економічна політика ґрунтується на таких основних принципах:

- забезпечення єдності завдань соціально-економічного розвитку країни та окремих регіонів;

300

• правове забезпечення економічної самостійності регіонів на основі розмежування повноважень між центральними та місцевими органами влади та органами місцевого самоврядуван­ня, підвищення їх відповідальності щодо вирішення завдань життєзабезпечення і комплексного розвитку територій;

• дотримання вимог екологічної безпеки при реформуванні господарських комплексів і розміщенні нових підприємств;

• досягнення економічного та соціального ефекту за раху­нок раціонального використання ресурсів, системи управління і розвитку міжрегіональних зв'язків.

Реалізація вказаних принципів сприятиме реформуванню системи управління державним сектором економіки, зміцненю економічної основи місцевого самоврядування і розширенню прав місцевих органів влади у бюджетній сфері.

18.3.3. Механізм реалізації державної регіональної економічної політики

Механізм реалізації державної регіональної економічної політики - це система конкретних економічних важелів, за допо­могою яких здійснюється державний вплив на організацію суспільства, забезпечується соціально-економічний розвиток та вдосконалюється структура господарського комплексу регіону.

Основними складовими цього механізму виступають:

а) Відповідна законодавчо -нормативна база. Вона визна­ чає взаємовідносини держави і регіонів. Через законодавчу базу держава проводить політику, спрямовану на підвищення еко­ номічної самостійності територій. Вона координує діяльність місцевої влади на основі визначення співвідношень державного і місцевих бюджетів.

Державні органи управління можуть впливати на регіональ­ний розвиток через надання регіонам різних заохочувальних премій за спорудження об'єктів, які дозволять покращити еко­номіку регіону, працевлаштувати вивільнених працівників, або поліпшити екологічну ситуацію.

б) Бюджетно-фінансове регулювання регіонального роз­ витку. Доступне державне втручання в господарські процеси,

301

які вимірюються показником питомої ваги державних видатків у внутрішньому валовому продукті. їх висока питома вага свідчить про сильний вплив держави на економіку. У перспек­тиві передбачається розширити права місцевих органів виконав­чої влади у бюджетній політиці на основі підвищення ролі місце­вих податків і зборів та встановлення науковообгрунтованих нормативів відрахувань до місцевих бюджетів.

в) Прогнозування і програмування. З допомогою розробки довгострокових і середньострокових програм розвитку регіонів (районів, областей) досягається планомірність розвитку продук­ тивних сил, узгоджуються інтереси окремих галузей. На сьо­ годні розробляються окремі проекти соціально-економічного розвитку Карпатського регіону, Полісся, Поділля та ін., але вони майже не життєві, оскільки відсутні єдині органи управління ци­ ми регіонами.

г) Розвиток різних форм територіальної організації про­ дуктивних сил (створення спеціальних економічних зон, міжрегіональне та прикордонне співробітництво). Створення спеціальних економічних зон дасть змогу збільшити надходжен­ ня іноземних інвестицій, створити сучасну виробничу, транс­ портну і ринкову інфраструктуру, підвищити ефективність ви­ користання природних ресурсів. Пільговий режим оподаткуван­ ня та митного режиму сприятиме зростанню економічної актив­ ності об'єктів господарювання.

Особливе місце в регіональній економічній політиці відво­диться різним формам прикордонного співробітництва. Створю­ються зони спрощеного перетину кардону, взаємовигідної торгівлі, добросусідства.

18.3.4. Особливості розміщення продуктивних сил за умов ринкової економіки

Сучасна концепція розміщення продуктивних сил орієнтується на досягнення їх сталого розвитку і передбачає по­долання існуючих диспропорцій у територіальній структурі національної економіки, особливостей природно-ресурсного та

302

науково-технічного потенціалів, активізацію господарської діяльності у регіонах на ринкових засадах, забезпечення умов для прискореного розвитку галузей. Положення про розміщення продуктивних сил реалізується на основі прогнозів і державних програм розвитку.

До особливостей розміщення і розвитку продуктивних сил відносяться:

• органічне поєднання державних, регіональних і місцевих інтересів під час розміщення нових об'єктів;

• формування та інтенсивний розвиток об'єктів ринкової інфраструктури з метою створення регіональних ринків вироб­ництва і збуту конкурентоспроможної продукції та послуг;

• пріоритетний розвиток наукомістких виробництв з швидкою окупністю витрат;

• орієнтація на структуру економіки з високою питомою вагою галузей, що працюють на задоволення споживчого секто­ра економіки;

• розвиток недержавного сектора економіки, зокрема підприємницьких структур.

18.3.5. Основні напрямки розвитку продуктивних

сил України

У перспективі основним завданням суспільства повинно бути:

• технічне переоснащення підприємств вугільної, металургійної та хімічної промисловостей, машинобуду­вання та енергетики;

• конверсія оборонних підприємств з метою використання їх потужностей для виробництва цивільної продукції;

• проведення заходів по забезпеченню повної зайнятості населення;

• нарощування потужностей легкої та харчової промисло­востей;

• поліпшення екологічної ситуації;

• реструктуризація АПК, інтенсивний розвиток рослин­ництва і тваринництва. Особлива увага приділятиметься

303

розвитку овочівництва, садівництва, виноградарства, мо­лочно-м'ясного скотарства, свинарства та вівчарства. - формування ефективних рекреаційно-туристичних та лікувально-оздоровчих комплексів, які б сприяли пере­творенню України у всесвітньовідому зону відпочинку і оздоровлення людей.

Контрольні запитання

1. Сутність регіональної економіки.

2. Особливості регіонального розвитку територій України.

3. Сутність державної регіональної економічної політики.

4. Основні принципи державної регіональної економічної політики.

5. Механізм реалізації державної регіональної економічної політики.

6. Особливості розміщення продуктивних сил за умов рин­кової економіки.

7. Основні напрямки розвитку продуктивних сил України.

Рекомендована література

1. Дорогунцов СІ., Пітюренко Ю.І., Олійник Я.Б. і ін. Розміщення продуктивних сил. - К.: КНЕУ, 2000.

2. Іщук СІ. Розміщення продуктивних сил і територіальна організація виробництва. - К.: Задруга, 2002.

3. Продуктивні сили економічних районів України. - К.: НАУ України, РВПС України, 2000.

4. Регионы Украины: поиск стратегии оптимального разви­тия/ Под ред. А.П. Голикова. - X., 1994.

5. Розміщення продуктивних сил/ За ред. проф. Е.П. Кача­на. - К.: Юридична книга, 2000.

6. Стеченко Д.М. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика. - К.: Вікар, 2001.

304

19. Зовнішньоекономічні зв'язки та їх роль у розвитку продуктивних сил

Розглядаються наступні питання:

1. Об'єктивні передумови розширення зовніш­ньоекономічних зв'язків

2. Основні форми зовнішньоекономічних зв'язків

3. Географія зовнішньоекономічних зв'язків України

4. Сучасний стан зовнішньоекономічних зв'язків

5. Проблеми та перспективи зовнішньоеко­номічної діяльності України

19.1. Об'єктивні передумови розширення зовнішньоекономічних зв'язків

В сучасних умовах економічного розвитку України зовнішньоекономічні відносини - це одна з найважливіших сфер діяльності в напрямі входження України в світовий еко­номічний простір. Розвиток відносин з усіма країнами сприяє розширенню виробництва, поліпшенню технологій та підвищен­ню якості продукції.

Входження України в світовий економічний простір прояв­ляється в розширенні її економічних, політичних, торгових, фінансово-кредитних, господарських і технологічних зв'язків з іншими країнами світу. За їх допомогою народне господарство України становить єдину господарську систему, яка розви­вається на основі міжнародного поділу праці.

У системі міжнародного поділу праці Україна спеціалізу­ється на виробництві машин, продукції чорної металургії, сільського господарства, виробництві продукції хімічної про­мисловості та будматеріалів.

Україна входить в число семи країн світу, які мають мож­ливість проводити повний цикл проектування і виробництва

2Q448 305

літаків, має вітчизняну ракетно-космічну галузь, спроможна ви­конувати замовлення на будівництво різних видів морських і річкових суден.

Україна володіє значними запасами рудних ресурсів. В її надрах 20% світових запасів залізної руди та 80% європейських запасів марганцю.

Маючи великий-промисловий, науковий і природно-ресурс­ний потенціали та 1% населення світу Україна поки що має дуже малу частку у світовому експорті - лише 0,2%.

Якщо в Канаді в розрахунку на душу населення експор­тується продукції на 5,6 тис. дол., Німеччині - на 5,1 тис, Франції - на 4,1, Італії - на 3,3, Японії - на 3,2, Великобританії -3,1, СІЛА - 2,0, то в Україні - на 0,5 тис. дол.

Дипломатичне визнання молодої Української держави більшістю країн світу прискорює і урізноманітнює розвиток її зовнішньоекономічних відносин, сприяє взаємообміну з країна­ми світу продуктами матеріального виробництва, послугами і інформацією, які потрібні для інтегрування країни у всесвітні структури з метою зміцнення миру та безпеки, ефективного роз­витку економіки, науки, освіти та культури.

Зовнішньоекономічні зв'язки - це система господарських зв'язків між національними економіками на основі міжнарод­ного поділу праці. Вони сприяють:

• по-перше, зростанню валютних надходжень;

• по-друге, прискореному розвитку науково-технічного прогресу;

• по-третє, позитивно впливають на загальну довіру між країнами і зміцнюють відносини взаєморозуміння і доб-росусідства.

Україна, як молода держава, не має достатньо налагоджених зовнішньоекономічних зв'язків. Тільки створюється своя право­ва і законодавча база та митна служба.

Недосконалою є і система управління зовнішньоеко­номічною діяльністю, тільки встановлюється інфраструктура зовнішньоекономічної діяльності.

Серед об'єктивних причин, що гальмують вихід України в світове господарство як повноправного партнера, є низька кон-

306

курентоспроможність її продукції. Поки що на ринках далекого зарубіжжя лише 1% товарів України конкурентоспроможні.

До основних причин, що зумовлюють низький рівень роз­витку зовнішньоекономічних зв'язків, відносяться:

1. Україна недавно з'явилась на міжнародній арені як суве­ренна держава.

2. Через розпад колишнього Союзу РСР Україна втратила традиційні ринки збуту.

3. Переважання в структурі експорту сировинних ресурсів, а не готової продукції.

4. Відсутність своїх коштів та невпевненість іноземних інвесторів в Україні як у партнері.

5. Недостатній державний контроль за експортом і імпор­том товарів.

19.2. Основні форми зовнішньоекономічних зв'язків

Продуктивні сили України характеризуються досить вели­кими потенційними можливостями, однак на їх сучасний стан значною мірою впливає соціально-економічна криза.

В сучасних умовах міжнародне співробітництво України відбувається в таких основних формах:

• взаємовигідна міжнародна торгівля;

• надання кредитів і позик;

• створення спільних підприємств;

• торгівля технологіями або спеціалізація на виробництві комплектуючого обладнання;

• спільна участь зацікавлених країн у розробці природних ресурсів;

• міжнародний туризм;

• запозичення досвіду і підготовка кваліфікованих кадрів за кордоном;

• співробітництво у галузі науки та техніки;

• співробітництво у збиранні, обробці та використанні на­уково-технічної інформації;

- культурні зв'язки між країнами світу;

20* 307

• залучення іноземних інвестиції як найважливіша форма стимулювання розвитку економіки країни;

• обмін технологіями, ліцензіями, конструкторськими і проектними розробками, сприяння їх використанню.

Найтісніші зв'язки з усіх форм зовнішньоекономічного співробітництва ми маємо з Російською Федерацією. Це пояс­нюється багатьма факторами: багатовікова співпраця в науковій галузі, спільна робота над різними проектами, однакові долі по­колінь людей і т. ін. та і експортний потенціал України був до­сить вагомий.

Протягом багатьох років вона займала провідне місце серед інших країн СРСР. За окремими видами експортних поставок питома вага України становила: по залізній руді - 98%, по мар­ганцевій руді - 100%, по чавуну і трубах - 75%, ковальсько-пре­совому обладнанню і сільськогосподарських машинах - 70%, ек­скаваторах і сортовому прокату - 60%.

В останні роки дещо змінилась структура експорту в сторо­ну переважання сировинних ресурсів.

Зовнішньоекономічна діяльність України, зрозуміло, потре­бує докорінної перебудови. Насамперед необхідно обмежити об­сяг експорту сировини і підвищити в ньому частку продукції об­робних галузей, а також удосконалити структуру імпорту. Ре­альними основними експортерами конкурентної на світовому ринку продукції можуть швидко стати вітчизняні підприємства військово-промислового комплексу, адже на них зосереджено високоякісне обладнання, сучасні технології, висококваліфіко­вані фахівці.

Значне місце у зовнішньоекономічному співробітництві по­винні відігравати і підготовка кваліфікованих кадрів для інозем­них країн у наших вищих навчальних закладах, співробітництво в галузі науки та техніки, обмін технологіями, ліцензіями і роз­робками, міжнародний туризм, культурні зв'язки між країнами і т. ін.

Основним напрямком зовнішньоекономічної діяльності Ук­раїни є розвиток і поглиблення співробітництва з державами ко­лишнього СРСР, країнами Східної Європи, розвинутими країна­ми світу. Це позитивне явище, але слід розуміти, що найбільша частка експорту й імпорту продукції приходиться на найближчих

308

наших сусідів - Російську Федерацію, Білорусь, Казахстан, Турк­менистан, Польщу і Німеччину. Форми зовнішньоекономічного співробітництва із кожною з країн світу різні, але вони підпоряд­ковані отриманню як економічного, так і політичного зиску.

19.3. Географія зовнішньоекономічних

зв'язків

Жодна країна світу, на якому б рівні економічного розвитку вона не знаходилася, не може нормально розвиватися поза світо­вим господарством, без тісних економічних зв'язків з іншими країнами світу. Зовнішньоекономічні зв'язки сприяють приско­реному розвитку науково-технічного прогресу і зростанню національного доходу, впливають на атмосферу довіри між наро­дами та підвищення рівня життя народу.

Україна як самостійна країна уже налагодила зовнішньоеко­номічні зв'язки більше, ніж зі 180 країнами усіх континентів -європейського, африканського, азіатського та американського в тому числі в 34 країнах створено торгові місії.

З країнами СНД зовнішньоекономічні зв'язки розвивають­ся переважно на двосторонній основі з одночасним вдосконален­ням торгівельних режимів на засадах взаємної рівності. Основні форми зв'язків - торгівля товарами гірничодобувної промисло­вості та розташування підприємств нафтопереробки, створення спільних підприємств.

Основною метою розвитку зв'язків із країнами Європейсь­кого Союзу є забезпечення економічної інтеграції у загаль­ноєвропейський економічний простір. Основна мета - розши­рення доступу українських товарів на європейські ринки, по­глиблення виробничих кооперацій, гармонізація економічного законодавства до стандартів ЄС та світової системи торгівлі.

З країнами "Великої вісімки" - США, Великою Британією, Канадою, Японією, Італією, Францією, Німеччиною основна робо­та направляється на: отримання постійного статусу найбільш спри­ятливої нації з метою запобігання дискримінаційним обмеженням у торгівлі; врегулювання питань щодо обмежень ряду товарів на північноамериканські ринки (метал, ядерні матеріали, текстиль та

309

ін.); залучення інвестицій в українську економіку; розвиток науко­вих досліджень у сферах енергетики, космосу, екології, охорони здоров'я, інформатики, агропромислового комплексу і т.ін.

З країнами Чорноморської зони економічного співробітництва (Туреччина, Болгарія, Румунія) проводиться робота по організації торгівлі, туризму, судноплавства та розвит­ку придунайської торгівлі.

Країни Близького та Середнього Сходу (Ліван, Кувейт, Єгипет, Сирія, Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати) цікавлять Україну як такі, що мають значні запаси енергоносіїв. Крім того, цей регіон потребує спорудження промислових і цивільних об'єктів, і Україна зацікавлена надавати інженерно-технічну допомогу у їх спорудженні та українські підприємства військово-промислового комплексу можуть отримати необхідні замовлення на забезпечення цих країн озброєнням.

Значним резервом для збільшення експорту української продукції машинобудування і передових технологій можуть бу­ти Індія і Китай. Крім того, країни цікавлять Україну як поста­чальники дешевої сировини для легкої, харчової і хімічної про­мисловості.

Пакистан являється значним закупівельником продукції військово-промислового комплексу України, особливо танків.

Багато років Україна має різні форми співробітництва з Іра­ном. В цій країні налагоджено масове виробництво літаків АН-140, на електростанції поставляються електротурбіни, і наші інженери беруть участь у налагодженні обладнання на цих підприємствах.

Країни Південно-Східної Азії - В'єтнам та Індонезія мо­жуть стати значними партнерами для торгівлі з ними про­дукцією машинобудівної промисловості України та надання інженерно-технічних послуг та підготовки кадрів. Крім того, в ці країни збільшувався обсяг експорту металопрокату, виробів важкого машинобудування, мінеральних добрив.

В країни Південної Америки (Бразилія, Аргентина, Чилі, Мексика й ін.) Україна поставляє енерготурбіни, трактори, екс­каватори, автонавантажувачі, крани, а українські спеціалісти бе­руть участь у будівництві різних об'єктів. Україна надає послуги Аргентині, Бразилії і Чилі у реалізації їх космічних програм.

310

Для революційної Куби з України поставляються трактори, сільськогосподарські машини, мінеральні добрива. На цукрових заводах України переробляється їхній цукор-сирець з цукрової тростини, раніше велась підготовка кадрів різних спеціальностей в начальних закладах. В знак подяки, починаючи з 1986 р. на Кубі щорічно лікується понад тисячу дітей із забруднених після Чорнобильської катастрофи територій.

У багатьох країнах світу інтереси України спрямовуються на реалізацію економічних інтересів і безпеки, проникнення її то­варів та послуг на їх ринки, збільшення її експорту й надходжен­ня в країну валютних надходжень та інвестицій.

Вигідне геостратегічне положення України дасть мож­ливість стати в майбутньому однією з головних транспортних перехресть автомобільних і залізничних доріг, магістральних нафто- і газопроводів, портів. Ринкові відносини вимагають пев­ної плати за транспортні операції, та за забруднення навколиш­нього природного середовища. В країні ведеться велика робота по впорядкуванню всієї транспортної системи. Будуються авто­мобільні дороги Харків-Дніпропетровськ, Київ-Одеса, ук­раїнська ділянка автотраси Варшава-Київ, впорядковуються залізничні колії та вокзали.

Свою стабільність, передбачуваність і прагнення розвивати дружні відносини з країнами світу Україна засвідчила, уклавши угоду про партнерство і співробітництво з Європейським Сою­зом, з Російською Федерацією та іншими країнами світу.

19.4. Сучасний стан зовнішньоекономічних зв'язків України

Україна ще молодий суб'єкт зовнішньоекономічних відно­син з країнами світу. Знаходячись у складі колишнього СРСР, вона мала обмежені можливості для укладання зовнішньоеко­номічних контрактів та здійснення експортно-імпортних опе­рацій, не дивлячись на те, що Україна за свої межі реалізовувала значну кількість як промислової так і сільськогосподарської продукції. Так, у 1990 р. з України експортувалось 10,1 млн т

311

• експорт з території України предметів, які становлять національне, історичне або культурне надбання українського на­роду, що визначається згідно із законами України;

• імпорт або транзит будь-яких товарів, про які заздалегідь відомо, що вони можуть завдати шкоди здоров'ю або становити загрозу життю населення і тваринного світу або призвести до руйнування навколишнього середовища;

• експорт та імпорт товарів, які здійснюються з порушен­ням прав інтелектуальної власності.

Товари, що імпортуються на територію України, підлягають обов'язковій сертифікації на предмет їх відповідності фармако­логічним, санітарним, фітосанітарним, ветеринарним та еко­логічним нормам.

Що стосується імпорту, то 52,4% його надходить із країн СНД, а безпосередньо в 2004 р. із Російської Федерації 41,8%. На Туркменістан приходиться 6,7% імпорту, на Білорусь - 1,9% і на Казахстан - 1,4%. Із країн колишнього Радянського Союзу на Російську Федерацію приходиться 79,7% імпорту і з цим не мож­на не рахуватись (табл. 19.2).

Менше половини (47,6%) імпорту приходиться на інші країни світу, в тому числі 9,6% - на Німеччину (переважно авто­машини); 2,6% - на Китай, звідки завозиться продукція легкої промисловості; 3,3% - на Африканський континент, звідки, в ос­новному, завозиться продукція субтропічного землеробства.

Американський континент представлений у імпорті слабо, лише 3,3%, а на США приходиться 2%. До нашої країни із США завозиться в основному продукція тваринництва.

В перспективі набуватимуть подальшого розвитку еко­номічні зв'язки з нафтодобувними країнами - Мексикою, Південноафриканською Республікою, Іраном та Іраком.

За 1996-2004 pp. з 14,4 млрд дол. США до 32,7 млрд дол., або у 2,3 рази, зріс обсяг експорту продукції.

У загальному обсягу експорту в 2004 р. 38,4% приходиться на метали та вироби з них. Від реалізації цієї продукції країна отриму­вала 13,0 млрд дол. валютних надходжень (табл. 19.3). За обсягами реалізації на другому місці мінеральні продукти, яких у 2004 р. ре­алізовано на 4,3 млрд дол., що становить 13,2% надходжень від ек-

Таблиця 19.2. Динаміка розвитку зовнішньої торгівлі товарами в Україні

(млн дол. США).

спорту. Від реалізації транспортних засобів та шляхового облад­нання отримано 2,0 млрд дол., понад 2,2 млрд дол. надходжень,от-римано від реалізації готових харчових продуктів та продуктів рос­линного походження, 2% валютних надходжень отримано від екс­порту живих тварин і продукції тваринного походження.

Що стосується імпорту продукції в країну, то на закупівлю мінеральних продуктів (нафтопродукти і природний газ) витра­чено 10,8 млрд дол. США, або 37,4%, 8,6% - на завезення транс-

314

Таблиця 19.3. Динаміка і структура зовнішньої торгівлі України за 1996 - 20004р.р.

(млн дол. США)

иортних засобів і шляхового обладнання, 6% - на недорогоцінні метали та вироби з них, 4,8% виплачено за полімерні матеріали і каучук, 3,4% - за готові харчові продукти, 1,5% - за продукти рослинного походження, 1,1% - за живі тварини і продукти тва­ринного походження та ін.

Серед країн, куди експортувалася наша продукція у 2004 p., то 26,2% її на суму 8,6 млрд дол. вивозиться до країн СНД, а без-

посередньо до Російської Федерації -18%. Із тієї продукції, яка експортується в країни СНД, 68,8% приходиться на Російську Федерацію, 1,9% вивозиться до Казахстану, 1,6% - в Республіку Білорусь.

В структурі вартості експорту на інші країни світу прихо­диться 73,8%, в тому числі: на країни Європи - 36,0%, з них на Німеччину - 5,7%; на країни Азіатського континенту - 24,5%, з них на Китай - 2,5%; на Американський континент реалізується нашої продукції лише 7,8%, а безпосередньо до США - 4,6%.

Велике значення для розвитку країни має її участь в міжна­родній інвестиційній діяльності. Для України особливо важливе залучення прямих іноземних інвестицій. На початок 1996 р. в економіку України було залучено прямих інвестиції на суму 897 млн дол., а на початок 2005 р. - 8354 млн дол. (див. табл. 19.4).

Таблиця 19.4 Прямі іноземні інвестиції в Україну на початок року

(млн дол.)

Однією з форм міжнародного співробітництва є утворення спеціальних (вільних) економічних зон (СЕЗ). У таких зонах встановлюється пільговий режим для іноземних інвесторів -зниження або скасування податкових ставок на певний період, ліквідація митних податків на експорт та імпорт та інші. СЕЗ ут-

316

ворюються для розвитку пріоритетних галузей економіки і для пожвавлення економіки регіонів, що відстають у розвитку.

В Україні створено такі спеціальні економічні зони і вста­новлено спеціальні режими інвестування територій:

• "Порт-франко" (Одеса);

• "Рені" (на півдні Одеської області);

• експериментальна економічна зона "Сиваш" (Автономна Республіка Крим);

• спеціальний режим інвестиційної діяльності в Автоном­ній Республіці Крим;

• спеціальна економічна зона "Донецьк";

• спеціальна економічна зона "Азов" (м. Маріуполь);

• спеціальний режим інвестицій в Донецької області;

• спеціальний режим інвестицій в м. Харків;

• спеціальна економічна зона "Славутич";

- спеціальна економічна зона "Закарпаття".

Створення спільних підприємств - одна із форм еко­номічного співробітництва України із зарубіжними країнами. Ці підприємства діють самостійно, наділені широкими правами для здійснення експортних та імпортних операцій. Спільні підприємства погоджують ціни на спільно вироблену продукцію і укладають відповідні контракти. їх прибуток розподіляється між учасниками пропорційно вкладу в статутний фонд.

У 200 А р. на території України діяло понад 2,5 тис. спільних підприємств. За участю фірм США створено 120 спільних підприємств, Німеччини - 40, Австрії - 22 та ряду інших країн. Найбільше їх у м. Києві (204) та Одеській області (143).

Різними є профілі спільних підприємств. Так, львівське вироб­ниче об'єднання "Конвеєр" і болгарсько-угорське товариство "Інтрасмаш", а також гомельське виробниче об'єднання Тідроавто-матика" та завод "Данувія" (Угорщина) уклали договір про прямі зв'язки щодо спільного проектування і виробництва автоматизова­них транспортно-складських систем і засобів гідроавтоматики.

Налагоджуються прямі стосунки Міністерства сільського господарства і продовольства України із зарубіжними фірмами. Заслуговує уваги співробітництво з фірмою BASF (ФРН) у га­лузі впровадження інтенсивної технології виробництва сої на ос­нові застосування хімічних препаратів фірми.

317

Перспективним напрямком розширення зовнішньоеконо­мічних зв'язків є створення спеціальних зон "вільного відпри-ємництва" на території України. Вільні економічні зони в Україні з часом сприятимуть прискоренню розвитку іноземного капіталу.

Значним резервом надходження валют до України може ста­ти міжнародний туризм. Нині ми приймаємо в себе близько 0,5 млн іноземних туристів, або 0,8% світової їх кількості, хоч реаль­но могли б обслуговувати в десять разів більше і отримувати близько 1 млрд доларів прибутку. Основними центрами туризму можуть стати міста Київ, Львів, Харків, Одеса та узбережжя Чорного й Азовського морів.

Велика надія покладається на транзитні залізничні, авто­мобільні, повітряні перевезення та на транспортування через нашу територію нафти та газу. В 2004 р. ці види послуг дали до державної скарбниці надходжень в сумі 4,0 млрд доларів США. Впорядкувавши залізничні шляхи, автошляхи та аеродроми, за­безпечивши безпеку перевезення вантажів і пасажирів, можна стати привабливою транспортною країною, що підніме автори­тет країни в світі та у 1,5-2 рази збільшить розмір прибутку від цих видів діяльності.

19.5. Проблеми та перспективи зовнішньоекономічної діяльності України

Правовою основою для зовнішньоекономічних зв'язків неза­лежної України стали Декларація про державний суверенітет України (24 серпня 1991 р.), Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) і, нарешті, Конституція України (28 червня 1996 p.). Серед спеціальних законів з питань економіки слід відзначити Закони України про зовнішньоекономічну діяльність (16 квітня 1991 р.); про створення державного екс­портно-імпортного банку (3 січня 1992 р.); про іноземні інвес­тиції (13 березня 1992 p.); Декрет Кабінету Міністрів України "Про режим іноземного інвестування" (20 травня 1993 p.); Зако­ни України про промислово-фінансові групи в Україні (21 лис­топада 1995 р.); про режим іноземного інвестування (19 березня 1996 р.); про захист від недобросовісної конкуренції (7 червня

318

1996 р.); Указ Президента України "Про спеціальні економічні зони і спеціальний режим інвестиційної діяльності у Донецькій області" (4 липня 1998 p.), наступні закони України про спеціальні економічні зони в інших регіонах країни, про захист експортерів, національного ринку (1999-2000 pp.).

Важливими правовими документами щодо створення ме­ханізму зовнішньоекономічних зв'язків України стали договори та угоди з молодими незалежними державами, що утворилися на території колишнього СРСР, та багатьма країнами Європи, Північної і Південної Америки, Азії, Африки.

За роки незалежності досягнуто значних успіхів у зовнішньо­економічній діяльності, разом з тим перспективи подальшого розвитку зовнішньоекономічної діяльності можливо за рахунок:

• по-перше, відновлення виробництва промислової і сільськогосподарської продукції з тим, щоб повністю забезпечи­ти внутрішній ринок продукцією власного виробництва в не­обхідній кількості і було що запропонувати на зовнішній ринок;

• по-друге, слід випускати конкурентоспроможну про­дукцію, яка б користувалася попитом на зовнішньому ринку. З цією метою необхідно досконало вивчати світові ринки, техно­логії виробництва, залучати до цієї роботи наукові заклади Національної академії наук та галузевих академій;

• по-третє, створити дієву систему бірж, які б вивчали по­требу внутрішнього і зовнішнього ринку, обсяги виробництва продукції, проводили її закупівлю у виробників та її реалізацію на внутрішньому і зовнішньому ринках. Створивши систему бірж, можна ліквідувати інститут посередників, передбачати об­сяги виробництва продукції та умови її реалізації;

• по-четверте, створити ефективну експортну інфраст­руктуру в країнах збуту продукції шляхом організації торгових представництв, комерційних агентів, оптових складів, магазинів, виставкових центрів, які б забезпечували маркетингову і реклам­ну підтримку реалізації українських товарів та послуг;

• по-п'яте, розробити і прийняти Положення про стиму­лювання експорту продукції, особливо високотехнологічного виробництва. При цьому слід визначити умови, за яких кожний виробник повинен знати свою частку в прибутках від реалізації продукції на зовнішніх ринках. Ні обсяги експорту, ні його

319

структура сьогодні не задовольняють Україну. У його структурі переважають сировинні матеріали. Тому необхідно переорієнту­вати експорт з первинної сировини на нову техніку і технології, товари високого рівня, різні послуги. Такий підхід стане осно­вою збільшення кількості робочих місць, покращання зайнятості та підвищення добробуту населення України.

Контрольні запитання

1. Основні передумови розвитку зовнішньоекономічних зв'язків.

1. Форми зовнішньоекономічної діяльності.

2. Географія зовнішньоекономічних зв'язків.

3. Обсяги експорту і імпорту продукції.

4. Структура експорту товарів з України.

5. Структура імпорту.

6. Проблеми зовнішньоекономічної торгівлі.

7. Шляхи поліпшення зовнішньоекономічної діяльності.

Рекомендована література

1. Розміщення продуктивних сил України/За редакцією професора Е. П. Кагана. - К.: Юридична книга, 2002.

2. Чернюк Л.П. Розміщення продуктивних сил. - К.: Вид-во навч. літератури, 2003.

3. Економіка зарубіжних країн/За ред. Ю.Г. Козака. - К.: ЦУЛ, 2003.

4. Зовнішньоекономічна діяльність в 2000, 2001, 2002, 2003, 2004 pp. -К.: ЮЦ Держкомстату України.

5. Статистичний щорічник України. - К.: Консультант, 2005.

6. Пузанова Т.М. Статистичні дослідження товарообороту зовнішньої торгівлі України. - К.: ДАСОА, 2006. - 20 с

320

ЗМІСТ

Передмова З

1. Теоретико-методологічні основи розміщення продуктивних сил 4

1.1. Предмет, мета і завдання курсу 5

1. Продуктивні сил и як невід'ємна складова розвитку економіки 5

1. Предмет і мета науки 6

2. Завдання курсу на сучасному етапі соціально-економічного розвитку країни 7

1.2. Теорії і концепції розміщення продуктивних сил .... 9

1. Теоретичні підходи до розміщення продуктивних сил. Основоположники теорії розміщення виробництва 9

2. Економічні передумови розміщення продуктивних сил України 12

3. Етапи економічного обґрунтування розміщення продуктивних сил і галузей економіки 14

1.3. Закономірності, принципи та фактори розміщення продуктивних сил 20

1. Особливості та закономірності розміщення продуктивних сил 20

2. Принципи розміщення продуктивних сил 22

3. Фактори розміщення продуктивних сил 23