На душу населення

(тис, дол. США)

За 1990 -2003 pp. виробництво продукції в Україні в розра­хунку на одну особу скоротилось майже у 5 разів і стало значно меншим, ніж у наших сусідів - Білорусії, Російській Федерації, Польщі, Словаччині, Румунії й інших країнах і значно менше, ніж у передових країнах - США, Канаді, Англії, Данії, Японії, де виробництво продукції у 30-40 разів більше.

Організація Об'єднаних Націй проводить визначення обсягу виробництва продукції і у цінах 1990 р.

За даними ООН, у 2003 р. у світі було вироблено продукції у постійних цінах 1990 р. у доларах США на суму 31082,2 млрд дол. США, в Україні - на 131млрд дол. США, що становить 0,4% світового виробництва. Частка Російської Федерації - 2,5%, США - 26,8%, Німеччини - 6,5%, Китаю - 4,1%.

У цих цінах при середньому світовому рівні виробництва продукції в розрахунку на одну особу 5,0 тис. дол.США в Україні виробництво продукції становило 2,7 тис, або 54% середньо-світового виробництва.

93

Причин такого стану дуже багато, але найвагомішою слід ва-жати те, що в Україні виробляється значна частка продукції в на­туральному виразі, але це в основному сировинні матеріали, тоді як виробництво продукції машинобудування та високотехно-логічної промислової продукції значно скоротилось. Ми прак­тично втратили виробництво власної електроніки і радіотехніки, а виробляємо (складаємо) таку техніку із комплектуючих іно­земного виробництва. Аналогічна ситуація в автомобілебуду­ванні, у виробництві побутової техніки та інших галузей еко­номіки.

Для подолання такої великої різниці у виробництві про­дукції в нашій країні і провідних країнах світу слід радикально змінювати структуру виробництва в бік виробництва високотех-нологічної продукції машинобудування, електронної техніки та різкого збільшення обсягів виробництва продукції сільського господарства.

6.3. Поділ народного господарства за формами власності

Власність - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном, тобто це відношення людини до предметів.

Відношення людини до власності визначається основним за­коном держави - її конституцією.

В Україні до встановлення незалежності діяла Конституція СРСР. Згідно зі її статтею 10 основу економічної системи СРСР становила соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної власності. Соціалістичною власністю являлась також власність професійних і інших громадських організацій, необхідних для виконання їх уставних задач.

Згідно зі статтею 11 Конституції СРСР державна власність - загальне надбання всього радянського народу, тобто основна форма соціалістичної власності.

Виключно у власності держави находилось: земля, її надра, вода, ліси. Державі належали основні засоби виробництва у про-

94

мисловості, будівництві, сільському господарстві, засоби транс­порту і зв'язку, банки, власність створених державою комуналь­них та інших підприємств, необхідних для виконання завдань держави.

Статтею 12 Конституції СРСР власністю колгоспів та інших кооперативних організацій, їх об'єднань являлись засоби виробництва й інше майно, необхідне для виконання їх уставних задач.

Згідно зі статтею 13 Конституції основу особистої влас­ності громадян СРСР складали їх трудові доходи. В особистій власності громадян могли бути предмети особистого викорис­тання, зручностей і підсобного домашнього господарства, житло­вий будинок і трудові нагромадження. Особиста власність гро­мадян і право на її успадкування охоронялись державою.

Таким чином, згідно із Конституцією СРСР усі заводи і фа­брики та різні інші підприємства, комунальне житло міст і соціальна сфера находилась у загальнонародній власності.

У власності держави находились майже 10 тис. великих за­водів і фабрик, 150 тис. інших підприємств та 2,5 тис. радгоспів.

Колгоспно-кооперативна власність була сконцентрована у 10 тис. колгоспів, виробничі фонди яких за балансовою вартістю оцінювались у 39 млрд крб.

У 1991 році вартість основних засобів України становила 474 млрд крб, в тому числі виробничого призначення - 317 млрд крб.

Вартість основних фондів невиробничої сфери становила 157 млрд крб: в тому числі вартість житла - 88 млрд крб; кому­нального господарства - 23 млрд крб; підприємств охорони здо­ров'я - ЗО млрд грн; науки, культури і мистецтва - 16 млрд крб.

Особиста власність громадян була представлена їх май­ном та у ощадному банку СРСР находилось вкладів громадян України на суму 130 млрд крб.

Після встановлення незалежності постало питання відно­шення людей до майна. Верховна Рада України 7 липня 1992 ро­ку прийняла Закон України "Про власність", яким не встановле­но граничну норму на власність, але вказано, що приватна власність мусить мати трудовий характер, тобто власність грома­дян являється і примножується за рахунок їх доходів від участі у

95

виробництві, від підприємницької діяльності, ведення власного господарства, доходів від коштів, вкладених у кредитні заклади, акції і цінні папери та отримані іншим шляхом, що не суперечить Закону.

Згідно з цим Законом приватизувати можна було все, за ви-ключеннням, того, що не підлягало приватизації:

• майно органів державної влади і управління;

• майно Збройних Сил;

• золоті і валютні фонди;

• державні матеріальні резерви;

• комплекси з виготовлення цінних паперів і грошових знаків;

• засоби урядового і спеціального зв'язку;

• об'єкти державної метеорологічної служби;

• національні, культурні й історичні цінності;

• об'єкти освіти, науки і культури, що фінансуються з бюд­жету;

• майнові комплекси підприємств з виготовлення зброї, наркотиків та радіоактивних речовин;

• атомні електростанції.

Було передбачено, що покупцями державного майна можуть бути як громадяни України, так і іноземні громадяни та особи без громадянства:

Для того, щоб більш справедливо поділити майно між члена­ми суспільства, урядом країни було принято рішення про безо­платну передачу мешканцям житла, в якому вони проживали, а також кожному громадянину України незалежно від його віку (за виключенням колгоспників) було видано приватизаційні майнові сертифікати на суму 1 млн 50 тис, українських карбо­ванців, за офіційним курсом станом на 1 листопада 1993 р.

Ці приватизаційні сертифікати можна було використовува­ти при приватизації державного майна.

В результаті сертифікованої приватизації більшість держав­ного майна змінила форму власності на приватну. Але значна кількість власників сертифікатів не знаючи у які підприємства їх можна вкласти продали їх на стихійних ринках за безцінь (в ос­новному за 10 українських карбованців або гривень).

96

Покупці приватизаційних сертифікатів стали власниками отриманого за них майна у вигляді заводів, фабрик, морських і річкових суден, літаків, родовищ корисних копалин і іншого.

Отримана будь-яким шляхом власність була юридично закріплена Конституцією України.

Згідно зі ст. 41 Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 p., "Кожен має право володіти , користуватися і розпоряд­жатися своєю власністю, результатом своєї інтелектуальної і творчої діяльності". Право приватної власності набувається в порядку, визначеному Законом.

Згідно з Законом ніхто не може бути протиправно позбавле­ний права власності. Право приватної власності є непорушним.

Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної не­обхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. При­мусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених за­коном.

Згідно з Конституцією України (стаття 41) громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватись об'єктами права державної та комунальної власності. Якщо у 1990 р. у власності держави знаходилось 100% власності про­мисловості, будівництва, транспорту, торгівлі, охорони здоров'я, науки, культури і містецтва і 60% власності сільського господар­ства, то станом на 1 січня 2005 р. у державної власності залиши­лось всього 4,2% об'єктів, з них у промисловості 2%, у будівництві - 2,7%, торгівлі - 0,5%, транспорті і зв'язку - 7,2% (табл.6.4). Навіть у освіті і охороні здоров'я частка підприємств з державною власністю становить відповідно 11,0 і 10,2%.

У результаті приватизації, скріпленої Конституцією Ук­раїни, станом на 1 січня 2005 року в приватній власності виявилось 88,2% промислових підприємств, 95,8% будівельних, 98,4% - оптової і роздрібної торгівлі, 91,1% - транспорту і зв'яз­ку.

"744S

97

Таблиця 6.4. Розподіл об'єктів за формами власності станом на і січня 2005 року

98

Таким чином, приватизація в країні майже завершена, не приватизованими залишились близько 10% підприємств, більшість з яких не підлягають приватизазії.

Особливої уваги заслуговує приватизація в сільському гос­подарстві. На період встановлення незалежності сільське госпо­дарство було представлено 7,7 тис. колгоспів, 2,1 тис. міжгоспів і 2,5 тис. радгоспів. У власності колгоспів і міжгоспів було скон­центровано 70% вартості виробничих основних фондів та ма­теріальних оборотних засобів. Це була колективна форма влас­ності. Державна форма власності була представлена 2,5 тис. рад­госпів та 30% вартості виробничих основних фондів і матеріаль­них оборотних засобів.

В перші роки незалежності держава була неспроможна за­безпечити радгоспи необходними матеріальними ресурсами та фондом оплати праці для персоналу радгоспів і вимушина була перетворити їх на колгоспи, залишивши у своій власності 200 радгоспів Академії аграрних наук і 200 радгоспів Міністерства оборони України.

Що стосується землі, то після революції 1917 р. вся земля стала державною власністю. На землі, на яких були створені кол­госпи, був виданий Державний акт на право довічного і безо­платного користування нею.

Після встановлення незалежності у січні 1992 року Верхов­ною Радою України був прийнятий Закон "Про форми власності на землю", яким поряд з державною земельною власністю була визнана і колективна та приватна власність. Цей Закон, по суті, поклав початок процесу роздержавлення і приватизації землі в Україні. Механізм реалізації даного Закону знайшов відобра­ження і в інших законодавчих актах, прийнятих Верховною Ра­дою України, а саме: в Концепції роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду; Законі про Земельну ре­форму; Земельному кодексу України; Законі про селянське (фермерське) господарство.

Згідно з цими законами всі землі були розділені між тими людьми, які на неї працювали. В основному власники земельних паїв уже отримали державні акти на них і використовують її за своїм бажанням.

Між членами колгоспів (працюючими і тими, що працювали раніше) було розділено і майно колективних господарств. У різних господарствах люди поступили з ним по різному. В одних господарствах майно розібрали і як результат у сільськогоспо­дарських підприємствах залишились менше половини вартості виробничих основних засобів від тієї кількості, яка була на кінець 1990 р. Але є колективи, які зберегли свою власність і пра­цюють так, як працювали до реформування. Господарства, ство­рені на приватній власності на майно і землю, ефективно працю­ють, розвиваються, раціонально використовуються їх трудові ре­сурси, але таких господарств мало. В ефективно працюючих гос­подарствах зайнято лише 1,0 млн чоловік, або 20% від тієї кількості, що була у сільському господарстві в 1990 р. Це свідчить про те, що більшість сільськогосподарських підприємств (колишніх колгоспів і радгоспів) розпалося. На їх землях створюються фермерські господарства, яких уже понад 40 тис. Багато людей, які отримали земельний пай, господарю­ють особисто на своїй землі, а більшість здають свою землю в оренду.

В деяких колишніх господарствах люди зрозуміли свою по­милку і відроджують свої господарства, але зробити це надто важко.

У перспективі в країні будуть успішно функціонувати різні форми господарств, але всі вони уже будуть створені на при­ватній власності на землю і майно. Майбутнє сільського госпо­дарства України за крупними господарствами.

Згідно з чинним законодавством використання власності не може завдавати шкоди правом, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та при­родну якість землі. В майбутньому держава зуміє на законодав­чому рівні забезпечити раціональне використання земельних ре­сурсів країни.

100

Контрольні запитання

1. Поняття народногосподарського комплексу.

2. Стан розвитку народногосподарського комплексу Ук­раїни.

3. Показники, які характеризують рівень економічного роз­витку країни.

4. Місце України за рівнем економічного розвитку.

5. Форми власності в Україні.

6. Поділ галузей народного господарства за формами влас­ності.

Рекомендована література

1. Закон України "Про власність"від 7 липня 1992 року.

2. Закон України "Про форми власності на землю" від ЗО січня 1992 року.

3. Закон України "Про приватизацію майна державних підприємств" від 7 липня 1992 р.

4. Конституція України.

5. Конституція СРСР.

6. Конов О. Моделі розвитку державної власності: історич-ниї досвід XX ст.//Економіка України. - 2004. - № 4.

7. Статистичний щорічник України. - К.: Консультант, 2005. - 588 с.

101

7. Паливно-енергетичний комплекс України

Розглядаються наступні питання:

1. Роль та склад паливно-енергетичного комплексу в народному господарстві України

2. Розвиток основних галузей паливно-енергетич­ного комплексу

7.1. Роль та склад паливно-енергетичного комплексу в народному господарстві України

Прискорений соціально-економічний розвиток країни не­розривно пов'язаний з рівнем розвитку всіх галузей паливно-енергетичного комплексу. Його розвиток значною мірою обу­мовлює темпи, масштаби та економічні показники зростання ви­робництва, створює необхідні умови для подальшого покращен­ня умов праці і підвищення рівня життя людей.

Паливно-енергетичний комплекс - це сукупність галузей промислового виробництва палива, його переробки, використан­ня та виробництва електроенергії.

До складу паливно-енергетичного комплексу входять: вугільна, нафтова, газова, торф'яна промисловості та еле­ктроенергетика.

Його мета - надійне забезпечення потреб населення та всьо­го господарського комплексу в паливі та електроенергії.

У структурі світових запасів органічного палива на вугілля припадає 67%, нафту - 18%, газ - 15%. В Україні на вугілля приходиться 95,4%, нафту - 2%; газ - 2,6% і торф - 0,6%.

У розміщенні паливної промисловості відбуваються постійні зміни, що пов'язано із завершенням видобутку одного родовища, відкриттям та розробкою інших.

Енергетичний баланс та еволюція його структури характе­ризують не лише певний рівень використання тих чи інших

102

енергоносіїв, а й науково-технічні, соціальні, організаційні та ви­робничі зрушення в промисловості, сільському господарстві та транспорті, в побутовому обслуговуванні населення.

Найбільш енергомісткими сферами є промисловість та транспорт. Промисловість споживає понад 60% усіх паливно-енергетичних ресурсів країни.

7.2. Розвиток основних галузей паливно-енергетичного комплексу

Вугільна промисловість України

Вугільна промисловість включає видобуток кам'яного та бу­рого вугілля. Запаси кам'яного вугілля в Україні 43,0 млрд т. В галузі зайнято майже 360 тис. чол.

Основні запаси кам'яного вугілля на території України зосе­реджені в основному в трьох басейнах: Донецькому, Львівсько-Волинському та Дніпровському. Крім того, запаси вугілля є на території Харківської та Полтавських областей - 8,7 млрд т.

У Донецькому басейні (Луганська, Донецька, Дніпропет­ровська області) зосереджено 98% запасів кам'яного вугілля Ук­раїни. Із загальної кількості вугілля 25% коксівне, 30% - антра­цити, а решта довгополуменеве. Глибина залягання 500-750 м, максимальна - 1200 м, товщина пластів 0,5-1 м.

Коксівне вугілля добувають головним чином в центральній частині Донецької області в районі Єнакієво, Горлівки, Макіївки, Донецька, Констянтинівки та інших міст, а також в Краснодонсь-кому та Алчевському районах Луганської області. В Антра-цитівському, Лутугинському та Алчевському районах Луганської області видобувають в основному енергетичне вугілля.

У районі Лисичанська залягає довгополуменеве вугілля.

На півночі Львівської та на південному заході Волинської об­ластей у повоєнні роки створено Львівсько-Волинський кам'яновугільний басейн. Глибина залягання вугілля - 300-700 м, товщина шарів 0,5-2,0 м. Запаси вугілля тут невеликі, в межах 2,2 млрд т і діє 15 шахт. Видобуток вугілля незначний - 3,5 млрд тонн на рік. Значну частину вугілля цього басейну використову­ють на Бурштинській та Добротвірській теплових електростан-

103

діях. Нині басейн відіграє дуже важливу роль - забезпечує вугіллям далеко розташовані від Донбасу західні регіони України.

Основний метод добування кам'яного вугілля в Україні -шахтний, тобто шахта з комплексом наземних і підземних спо­руд, вуглезбагачувальною фабрикою, енергосиловим господар­ством, транспортними комунікаціями, водогосподарськими спо­рудами, складським господарством, підприємствами та устано­вами невиробничої сфери.

В 1990 р. в Україні налічувалося 295 кам'яновугільних шахт. З них по 140 шахт у Донецькій та Луганській областях, та 15 шахт у Львівсько-Волинському басейні. Нині добуванням вугілля займається лише близько 170 шахт.

Найбільші поклади бурого вугілля є на території Дніпровсь­кого буро-вугільного басейну, його запаси 2,4 млрд т, глибина за­лягання 5-140 м, що тягнеться вздовж Дніпра через Житомирсь­ку, Черкаську, Кіровоградську, Дніпропетровську області. Буре вугілля видобувають у таких центрах: Олександрії Кірово­градської обл., Ватутіне Черкаської обл., Коростишеві Жито­мирської обл.

Починаючи з 1990 по 1995 pp., у зв'язку з відсутністю відповідних інвестицій, видобуток вугілля зменшився майже вдвічі - з 164,8 млн т до 83,8 млн т (табл 7.1), (рис. 7.1).

Причин кризи у вугільній промисловості багато. Це - застаріле обладнання, виробка потужних пластів, що залягають близько від поверхні, брак коштів у країні для реконструкції шахт тощо.

Великий вплив на ефективність роботи галузі має стан ви­робничих фондів шахт. Сьогодні до 40% шахт працює понад 50 років, а найбільш старі шахти мають строк служби понад 70 років. Лише 8% шахт експлуатуються менше як 20 років.

Промислово-виробничі фонди вугледобувних підприємств спрацьовані в середньому на 65%.

У загальному парку діючого вибійного устаткування питома вага очисних механізованих комплексів і прохідницьких ком­байнів нового технічного рівня становить тільки 2%, а нових наван­тажувальних машин і стрічкових конвеєрів - менше ніж 0,5%. На шахтах, де розробляються вугільні пласти крутого падіння, близь­ко 70% видобутку досі забезпечується відбійними молотками.

Однією з причин такого важкого стану було обмеження капітальних вкладень на оновлення виробничих потужностей

104

вугільної промисловості України. Це пов'язано з тим, що протя­гом трьох останніх десятиліть вся інвестиційна діяльність у вугільній промисловості була орієнтована на розвиток видобут­ку вугілля у східних регіонах колишнього СРСР.

Усе це і визначило різке гальмування процесу оновлення ви­робничих потужностей і погіршення структури шахтного фонду в Україні, адже виробничі потужності, що вибули після 1991 p., склали близько 80,0 млн т, а це привело до втрати реальної ви­робничої потужності шахтного фонду і зниження видобутку вугілля до надзвичайно низького рівня - 80,3 млн т.

Найбільше зниження обсягів видобутку відбулося за цей час у Донецькому регіоні.

Таблиця 7.1. Обсяги видобування вугілля в Україні , .

105

Рис. 7.1., Динаміка виробництва вугілля в Україні

Основними споживачами донецького вугілля є Донецька, Дніпропетровська, Луганська і Запорізька області, де воно вико­ристовується головним чином для потреб енергетики та кок­сохімічної промисловості. В решту областей донецьке вугілля постачається лише для теплової електроенергетики.

Частина вугілля із Луганської, Дніпропетровської та До­нецької областей постачається на експорт, головним чином у Молдову та країни далекого зарубіжжя.

Підприємства вугільної промисловості відносяться до еко­логічно небезпечних, оскільки розробка вугільних родовищ істотно впливає на гідрохімічний режим експлуатації поверхне­вих і підземних вод, посилює забруднення повітряного басейну, погіршує родючість ґрунтів.

Специфічним забрудненням водних басейнів республіки є скидання значної кількості високомінералізованих шахтних вод у поверхневі водойми та водостоки, а також у накопичувачі, в яких відбувається відстій шахтного водозливу та зливу збагачу­вальних фабрик.

Вугільна промисловість забруднює і повітряний басейн. Ви­киди забруднюючих речовин в атмосферу підприємствами Мінвуглепрому становлять до 25% від викидів цих речовин по Україні.

Значним джерелом забруднення повітряного басейну, по­верхневих та підземних вод, а також зниження родючості ґрунтів є розміщення відходів вуглевидобутку, особливо вуглезбагачен-ня, в спеціальних природних відвалах та накопичувачах. Щорічно у відвали скидається 60 - 70 млн м³. Втрата родючості земель під відвалами становить більше як 7 тис. гектарів.

У перспективі передбачається значне закриття шахт. Разом з тим слід розуміти, що у регіонах добування вугілля основними підприємствами, де є можливість працювати, є шахти, і, як пра­вило, з вугільною промисловістю пов'язують діяльність понад 40% населення цих регіонів. Тому приймати рішення про за­криття шахт слід лише після того, як буде побудоване нове підприємство із не меншою кількістю працівників, як було зай­нято на тих, що закриваються.

У зв'язку з різким подорожчанням ціни на газ значно зросте

107

актуальність використання на паливо вугілля і повинно поча­тись відродження цієї галузі.

Нафтова промисловість України

Продукти нафтопереробки широко використовуються в усіх галузях промисловості, сільського господарства, транспорті і по­буті. Основна частина нафти використовується для виробництва нафтопродуктів - бензину, дизельного пального і мастил.

Нафтова промисловість включає нафтовидобувну і нафтопереробну галузі.

Нафтоввидобувна промисловість України характери­зується низькими показниками. При потребі 40 млн т нафтопро­дуктів на рік ми добуваємо 3,7-4 млн т, або менше 10% від потре­би. У зв'язку з повним вичерпанням нафтових родовищ у старо-промислових західних районах, поряд з пошуками і видобутком нафти у східних районах, ширше розгортається геологічна розвідка шельфової зони Чорного і Азовського морів.

Найдавнішим районом видобутку нафти вважається При­карпатський, в якому почали видобувати нафту ще у 1770 році, яка була придатна для виробництва палива і для хімічної пере­робки. В результаті геологорозвідувальних робіт у 1950 р. було відкрито Долинське родовище нафти в Івано-Франківській об­ласті, а в 1962 році - Північно-Долинське. Внаслідок освоєння цих родовищ видобуток нафти на Прикарпатті значно зріс. Нині в Прикарпатській нафтогазоносній провінції працюють нафтога­зовидобувні управління - Бориславнафтогаз і Долинанафтогаз. Поки що масштаби видобутку нафти невеликі через вичер-паність запасів і недостатні пошукові роботи і становлять поло­вину нафти, яка видобувається в Україні.

Значне місце у видобутку нафти належить Лівобережній частині України, де працюють нафтогазові управління в Чернігівській області на базі Гнідинцівського і Прилуцького родовищ, і в Сумській області - на базі Анастасіївського, Ох-тирського і Качанівського родовищ та в Полтавській області на базі Сагайдацького, Зачапилівського, Радченківського родо­вищ. Тут видобувають також половину нафти в Україні - в ме­жах 2 млн т.

108

Промислові родовища нафти є також у Причорномор'ї та на Кримському півострові. Завдяки детальному вивченню надр цього регіону тут відкрито ряд нафто- і газоносних родовищ.

У перспективі видобування нафти можливе і в інших зонах країни. Одна з таких зон розташована на північному борту Дніпровсько-Донецької западини, вздовж її північного крайово­го глибинного розлому. Тут, на ділянці завдовжки 250 км і за­вширшки 30-35 км у 1989-1991 pp. було відкрито 12 промисло­вих родовищ нафти і газу. На розвіданій площі (445 км кв.) при запасах 0,4 млн т на 1 км² запаси становлять майже 19 млрд т нафтового еквівалента. З урахуванням коефіцієнта успішної розвідки (промислових відкриттів), який становить 0,55, су­марні прогнозні геологічні запаси нафти і газу в надрах північно­го борту Дніпровсько-Донецької западини можуть сягати 7-10 млрд т нафтового еквівалента.

У Дніпровсько-Донецькій западині є ще й Південний крайо­вий прогин, де прогнозні запаси нафти і газу становлять 3-5 млрд т нафтового еквівалента.

Таблиця 7.2. Видобуток нафти по регіонах, включаючи газовий конденсат

(тис. т)

109

Таким чином лише у цих регіонах є запаси пального в межах 12 - 15 млрд т нафтового еквівалента. Разом з тим запаси нафти і газу в цьому регіоні знаходяться на великій глибині - 7-8 км і потребують спеціальної технології їх добування.

Видобута в Україні нафта має відносно високу собівартість, оскільки видобуток її найпрогресивнішим фонтанним способом практично припинився і в деяких регіонах для підтримування високого пластового тиску практикують закачування у контурні горизонти гарячої води, хімічних реагентів, що дає можливість збільшити видобуток нафти до 60-70%.

Поки що обсяги добування нафти в Україні у межах 3,7-4,0 млн т за рік (табл. 7.2.).

Найбільше нафти добувається у Сумській, Полтавській, Іва­но-Франківській і Чернігівській областях.

Нафтопереробна промисловість України представлена 6 нафтопереробними заводами, а саме: Лисичанським Луганської області, Кременчуцьким Полтавської області, Херсонським, Дрогобицьким Львівської області, Одеським, Надвірнянським Івано-Франківської обл. заводами, здатними переробити за рік до 80 млн т нафти.

Таблиця 7.3. Обсяги переробки нафти і виробництва продукції за роками

110

111

За роки незалежності обсяги переробки нафти і виробництва продукції з неї скоротились майже у 3 рази (див. табл. 7.3. та рис. 7.2), а недоліком нафтопереробних заводів, які розміщені на тери­торії України, в тому, що глибина переробки нафти залишається досить низькою - до 60%, тоді як у США понад 90%. Тому значна частина нафти, яка переробляється на наших заводах, попадає у паливні галузі і використовується на теплових електростанціях.

Низький технічний рівень виробництва нафтопереробної промисловості, випуск неякісних нафтопродуктів ставить перед заводами завдання про їх модернізацію. Разом з тим Україна не має можливості забезпечити всі потужності власною сировиною, і заводи використовують потужності на третину, а Російська Фе­дерація як основний постачальник сирої нафти, викупивши їх, не зацікавлена у їх роботі.

Найважливішим завданням нафтопереробної промисловості є забезпечення зростання технічного рівня виробництва і підви­щення глибини переробки до 80% і більше, а також шляхом до­мовленості з Російською Федерацією та за рахунок поставки нафти із інших джерел її надходження забезпечити раціональне використання виробничого потенціалу нафтопереробних підприємств.