2.6.Природно-географічна характеристика умов формування агроекосистем України

Загальні відомості. Особливе географічне положення України визначило характер її рослинності та грунтової і кліматичної зональності.

Через зональний розподіл сонячної енергії зонально виявляються кліматичні умови, процеси вивітрювання гірських порід, утворюються ґрунти, формується рослинність, тваринний світ.

Рослинний природний покрив є специфічним індикатором, за яким агрогрунтові зони (пояси) різняться між собою. Тому більшість зон отримала свою сучасну назву за типом рослинності – тундра, лісова, лісостепова, степова та ін.

На території України виділяють види природної рослинності, пов'язані з ґрунтами різного генезису:

●Українське Полісся – підзона хвойно-широколистяних лісів (розвиток дерново-підзолистих ґрунтів та наявність болотних ґрунтів);

●Лісостепова зона (розвиток зональних сірих лісових ґрунтів, наявність підзолистих і чорноземів);

●Степова зона (розвиток зональних чорноземів і темно-каштанових ґрунтів, наявність солонців і солодей).

Крім перелічених, виділяють іще агрогрунтову зону Сухих Степів та Гірські країни – Крим та Українські Карпати.

Українське Полісся належить до природно-географічної зони Мішаних лісів Східно-Європейської рівнини і є частиною єдиної фізико-географічної провінції із характерним для неї підтипом поліських ландшафтів. Річний радіаційний баланс на території Українського Полісся становить 178–188 кДж/см². Період вегетації триває 190 – 205 діб. Середньорічна кількість опадів – 550 – 700 мм. Випаровування не перевищує 400 – 450 мм. Коефіцієнт зволоження – 1,9-2,8.

Для поліських ландшафтів характерні висока зволоженість і розвиток процесів заболочування. До 70% заболочених земель країни припадає на Полісся. Значна зволоженість зумовила розвиток процесів утворення підзолистого та болотного ґрунтів, формування лучної, болотної та лісової рослинності. Ліси вкривають близько 25% цієї території. Ґрунти піщані, малородючі, на ділянках без рослинного покриву можлива вітрова ерозія.

До складу Українського Полісся входить п'ять фізико-географічних областей: Волинське, Житомирське, Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське Полісся.

Тут знаходиться понад 25 % природних кормових угідь і понад 40% лісів України. В цьому регіоні орні землі становлять більш як третину площі, найпоширеніші дерново-підзолисті ґрунти, з яких 43% – піщані, 45% – супіщані, 9% – суглинкові. Супіщані й суглинкові ґрунти майже на 80 % використовують як орні угіддя, а піщані здебільшого вкриті сосновими борами. Трапляються дернові, лучні, лучно-болотні та болотні ґрунти, які слугують природними сіножатями й пасовищами. Сільське господарство регіону спеціалізується на виробництві продукції тваринництва, картоплі, льону, хмелю.

Територія цієї зони найбільш потерпіла від Чорнобильської катастрофи, а також від надмірного осушення.

Лісостепова зона. Лісостепова зона пролягає південними районами Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської, Сумської областей, східними районами Івано-Франківської і Чернівецької, центральними районами Львівської, Тернопільської, Хмельницької, Вінницької, Черкаської, а також північними районами Одеської, Кіровоградської та Харківської областей. У цій зоні (34% усієї території України) велика частка сільськогосподарських угідь (66 % орних земель).

Різниться своєрідною ландшафтною структурою, складним чергуванням природних комплексів із опідзоленими ґрунтами, які сформувалися під широколистими лісами, та із типовими глибокими чорноземами на легкосуглинкових лесових породах під луками і лучними степами. Середньорічний радіаційний баланс становить 188–209 кДж/см². Кількість опадів протягом року коливається від 450 до 650 мм, а випаровування – від 550 до 750 мм. Коефіцієнт зволоження становить 2,8 у західній та 1,3 – у південно-західній частині. У лісостеповій зоні України виділяють Західноукраїнську, Дністровсько-Дніпровську, Лівобережно-Дніпровську і Середньоросійську провінції. Вони різняться між собою нерівномірним зволоженням, наростанням континентальності клімату із заходу на схід і чергуванням височин та низинних рівнин.

Правобережні, більш зволожувані провінції, характеризуються підвищеною вилугованістю ґрунтів, значною кількістю опідзолених чорноземів і сірих ґрунтів на карбонатних лесових породах. У лівобережній частині та у південній смузі зони переважають типові малогумусні чорноземи. Лісами зайнятодо 12 % території зони, близько 67% – сільськогосподарські угіддя. Основні культури – озима пшениця і цукрові буряки. Ерозійні процеси дуже негативно впливають на господарське використання земель. Тому поряд із загальними методами підвищення родючості ґрунтів вживають протиерозійних заходів. Для лівобережної низовинної рівнини важливими заходами є також нагромадження і збереження вологи, внесення достатньої кількості добрив, боротьба із засоленням і заболоченням ґрунтів.

Степова зона. Порівняно із описаними вище зонами – тепліший край. Середньорічний радіаційний баланс становить 209–238 кДж/см². Період вегетації –210 – 225 діб. Річна сума температур >10 ⁰C дорівнює 2800 – 3300, а в Задніпров'ї – до 3400 – 3600 ⁰C. Кількість опадів протягом року в межах зони зменшується від 450 на півночі до 400 – 350 мм на півдні. Випаровування з водної поверхні – 600 – 800 мм, коефіцієнт зволоження – 1,3 – 1,0.

У зоні найбільш поширені чорноземи звичайні середньогумусні та південні малогумусні, які сформувалися на важкосуглинкових лесових породах під різнотравно-типчаково-ковиловою і типчаково-ковиловою рослинністю. Ріллі у земельному фонді – 75-80%. Близько половини земельних угідь займають посіви озимої пшениці. Важливою умовою отримання високих і стабільних урожаїв є зрошення. За кількістю теплових ресурсів, вологозабезпеченістю та агровиробничими властивостями ґрунтів Степову зону поділяють на північну і південну підзони. У обох підзонах поширені яружно-балкові ділянки із чорноземами звичайними еродованими. Три чверті території Приазовської височини становлять останцево-вододільні та долинно-балкові місцевості з еродованими щебенюватими чорноземними ґрунтами. У низовинних ділянках рівнинно-степових місцевостей поширені чорноземи звичайні середньо- і малогумусні потужні у поєднані із долинними, заплавними і надзаплавно-терасовими місцевостями, для яких характерні лучно-чорноземні й чорноземно-солонцюваті ґрунти.

В умовах посушливого клімату на лесових породах сформувалися південні малогумусні й солонцюваті чорноземи. Лівобережно-Дніпровська південностепова провінція характеризується домінуванням чорноземів південних малогумусних і звичайних малогумусних неглибоких у поєднанні із оглеєними лучно-чорноземними ґрунтами і солодями подів. У південній частині провінції виділяються місцевості із південними останцево-солонцюватими чорноземами.

Зона Cухих Степів. Зона Cухих Степів характеризується значними тепловими ресурсами та посушливістю. Безморозний період триває 190 – 210 діб, вегетаційний – 230 – 240 діб. Сума активних температур – близько 3400 ⁰С, середньорічна кількість опадів – 300 – 400 мм, коефіцієнт зволоження – від 1,0 до 0,8. Тут поширені солонцюваті ґрунти каштанового типу в комплексі з солонцями. Ефективне використання земель у сільськогосподарському виробництві можливе тільки при зрошенні. Зону поділяють на Причорноморську сухостепову (Одесько-Херсонське Причорномор'я), Нижньодніпровську і Присивасько-Приазовську області.

Крим. Кримський півострів – це своєрідна природна країна. На його території виділяють Кримську передгірно-рівнинну степову і Кримську гірську провінції.

Кримська передгірно-рівнинна степова провінція займає більшу, північну частину Кримського півострова. Для клімату характерні тривале тепле літо і коротка малосніжна зима. У ґрунтовому покриві простежується зональна зміна ґрунтів від каштанових і темно-каштанових солонцюватих, поєднаних із солонцями, до чорноземів південних малогумусних солонцюватих.

Кримська гірська провінція простягається вздовж узбережжя Чорного моря від Севастополя до Феодосії на 150 км. Положення Кримських гір у смузі переходу від помірно теплого клімату до субтропічного поряд із особливостями рельєфу зумовлює й різноманітність ландшафтів. За природними умовами гірську частину Криму поділяють на три фізико-географічні області: Передгір'я, Головне гірське пасмо, Південний берег Криму.

Українські Карпати. Українські Карпати є фізико-географічною провінцією Карпатської гірської країни. Крім власне гір до її складу входять Передкарпаття та Закарпатська низовина, формування ландшафтів яких пов'язане із горами. Українські Карпати – середньовисокі гори з помірно теплим і вологим кліматом. Тут переважають гірські лісові та лучні полонинні ландшафти. У провінції виділяють шість фізико-географічних областей: Передкарпаття, Зовнішні Карпати, Вододільно-Верховинська, Полонинсько-Чорногірська, Рахівсько-Чивчинська та Закарпатська низовини.

Передкарпаття відповідає Передкарпатському крайовому прогину, складеному потужною дислокованою товщею морських неогенових відкладів. Тепловий і водний режими зумовили розвиток лучно-лісових ландшафтів із дерново-підзолистими, лучними і дерново-глейовими ґрунтами.

Область Зовнішніх Карпат відповідає Зовнішній антиклінальній зоні, утвореній переважно відкладами крейдяного і палеогенового віків. Характер рельєфу і вологий, помірно теплий клімат забезпечили розвиток лісових низько- і середньогірських ландшафтів із переважанням буроземів опідзолених.

Вододільно-Верховинська область за ландшафтом є низькогірно-увалистою верховиною із вторинними луками, хвойно-широколистяними лісами і сільськогосподарськими угіддями.

Полонинсько-Чорногірська область – найвища частина Українських Карпат. Тут найчіткіше виявляється вертикальна зональність ландшафтів. До висоти 1000 – 1200 м поширені букові ліси на дерново-буроземних опідзолених ґрунтах. Вище, на схилах до 1500 м – ялиново-смереково-букові ліси на гірсько-лісових бурих ґрунтах. Рахівсько-Чивчинська область включає Рахівський гірський масив і Чивчини, що входять до Мармароського давнього кристалічного ядра Карпат. Виходи дислокованих кристалічних порід, значна глибина розчленування, велика стрімкість схилів виділяють цю область серед інших. Схили гір вкриті шпильково-широколистими лісами, на вершинах – субальпійські та альпійські луки.

Складчасті гірські скупчення відокремлюють Вулканічні Карпати від Закарпатської низовини. До складу області входить Вулканічний хребет, Іршавська та Верхньотисинська міжгірні улоговини. Тут на бурих лісових ґрунтах ростуть букові ліси. Землі виположених нижніх схилів і передгір'я широко використовують під виноградники і сади. У Закарпатській низовині в природному стані переважали лучно-лісові ландшафти. Нині близько 55% її площі займають орні землі, сади та городи.