4. Агроекологічні основи стійкого розвитку агропромислового комплексу

Серйозним актом занепокоєння міжнародної спільноти розвитком еколого-соціально-економічної кризи на планеті Земля стала конференція ООН, на якій розглядали питання навколишнього середовища і розвитку людства (Ріо-де-Жанейро,1992 р), де чітко було сформульовано головну тезу про єдність навколишнього середовища та соціально-економічної системи людства. Підкреслено, що держави мають узгоджувати свої рішення і політику з урахуванням наслідків для навколишнього середовища.

Головною проблемою землеробства XXI ст. в Україні є звільнення від продовольчої залежності шляхом виробництва власної конкурентоспроможної продукції, доступної споживачеві, як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Базисом вирішення проблеми землеробства майбутнього є його стабілізація.

Завдяки комплексному системному підходу агроекологія, як і екологія загалом, є єдиною безальтернативною теоретичною базою сталого розвитку АПК. Виходячи з політичних, соціальних, економічних, енергетичних, матеріальних і екологічних умов для України, сталий розвиток АПК повинен базуватися на принципах:

1. збалансування ландшафтно-територіальної структури басейнів річок;

2. регіональне спрямування збалансованих систем землеробства, їх технологій та окремих елементів;

3. системне управляння екологічним станом басейнів річок за принципами меліорацій, екологічних обмежень та утилізації відходів.

На основі таких принципів вчені України пропонують ряд заходів із підвищення рівня розвитку АПК та стабілізації систем землеробства.

1.1. Зменшення щонайменше на 10 млн га порівняно з 1990 р. площі оброблюваних земель та переведення їх у природні кормові угіддя (див. табл. 1.2.).

1.2. Розширирення існуючої мережі природно-заповідних територій та об’єднання їх у екологічну мережу за біоцентрично-сітьовими моделями.

1.3. Впорядкування земельних угідь землеволодінь та басейнів річок за принципами протиерозійної організації територій.

2.1. Регіональний характер вирощування сільськогосподарських культур та агробіологічні принципи їхнього розміщення.

2.2. Вдосконалення технологій шляхом впровадження нових високоврожайних сортів із підвищеним коефіцієнтом використання ФАР, які краще окуповують затрачені на них ресурси, реалізація наукових розробок у галузі молекулярної генетики, біотехнології сільськогосподарських рослин та тварин.

2.3. Адаптивний характер систем землеробства щодо умов природного середовища та потреб біотичного комплексу грунту: мінімалізація технологій обробітку грунту, застосування комбінованих агрегатів, альтернативні системи удобрення, інтегровані та біологічні системи захисту рослин; найбільш раціональна утилізація побічної продукції агроекосистем.

2.4. Відтворення родючості ґрунтів, яке має базуватися на принципах:

-зменшення площі орних земель;

- насичення ґрунтів органічною речовиною;

- використання переважної частини побічної продукції в якості органічного добрива;

- використання зелених добрив (сидератів), які не лише збагачують ґрунт поживними речовинами, а й сприяють фітосанітарному оздоровленню поля;

- впровадження технологій, що забезпечують азотофіксацію, біологічний захист рослин від бур'янів, шкідників та хвороб;

- раціональне застосування мінеральних добрив, які слід вносити сумісно з органічними, локально.

3.1. Строге регулювання техногенної діяльності в басейні річки, компенсаційні природоохоронні заходи, системи утилізації відходів техногенезу та антропогенезу.

3.2. Концентрація ресурсів для підвищення продуктивності існуючих меліоративних систем.

3.2. Застосування заліснення для грунтозахисних, водоохоронних, санітарно-гігієнічних, рекреаційних потреб.

Примітка: Відомо, що потенційна, генетично обумовлена продутивність сучасних сортів культурних рослин досить висока. Для зернових вона сягає 200 - 300 ц/га, для цукрових буряів і картоплі - 1200 - 1300 ц/га. В умовах реального виробництва у агроекосистемах реалізується тільки 15-30% потенційної продуктивності.