Ландшафтні особливості території, на якій вивчались грунти Лісостепу (клімат, геологія, гідрологія, гідрохімія, материнські породи, рельєф, рослинний світ тощо)

Ландшафтні особливості території учгоспу Харківського НАУ та сусідніх з ним господарств Харківського району також зумовлені її приуроченістю до лівобережжя р. Уди, яка в свою чергу є правобережною притокою найкрупнішої ріки Слобожанщини – Сіверського Дінця. Межиріччя цих двох річок розташоване в межах південно-західних відрогів Середньо-Руської височини, абсолютні відмітки яких знижуються від 258 м на кордоні з Росією (Бєлгородська область) до 175 м на півдні та південному сході Харківської області. Геоструктурно це межиріччя приурочене до Дніпровсько-Донецької западини (ДДЗ), кристалічний фундамент якої в околицях міста Харкова занурюється на глибину 4-6 км. З дочетвертинних (доантропогенових або доплейстоценових) відкладів вище місцевого базису ерозії, яким є рівень води у Сіверському Дінці (біля 70 м над рівнем моря), на даній території залягають породи палеогенової та неогенової систем. З них найбільш розповсюдженими та відкритими у чисельних відслоненнях є зелено-колірні глауконітові породи олігоцену (харківський ярус), грубизна яких сягає 40 м. Підстилають їх зеленувато-сірі та блакитні мергелі та глини київського ярусу еоцену, які як правило залягають нижче місцевого базису ерозії. Поверх глауконітових глинистих пісків, піскуватих глин та пісковиків ( hr) на плакорах залягають берекські (br) шаруваті зеленувато-сірі, світло-сірі, сірі, охристо-жовті кварцові піски з прошарками пісковиків і темнозелених глин (до 30 м), перекриті зверху полтавською свитою (pt) здебільшого білих, сірих, жовтих (внизу) каолінізованих пісків з прошарками пісковиків і лінзами чорних вуглистих глин (до 27 м), вище яких залягають рябі глини, перекриті зверху потужними верствами так званих червоно-бурих глин (скіфський ярус пліоцену). Завдяки дослідженням М.Ф.Веклича, Н.О.Сіренко, Ж.М.Матвіїшиної ці глини тепер отримали статус реліктів (маркерів, свідків) пліоценового педолітогенезу, який протікав на післяпонтичній суші в умовах тодішнього субтропічного палеоклімату, завдяки якому тут сформувалися червоноземні та буроземні автоморфні та синхронні їм темнозабарвлені гідроморфні (заплавні) грунти доплейстоценового віку. Червоно-буроколірна формація повсюди на водорозділах і високих (неогенових) терасах перекрита лесовидними суглинками з похованими в них викопними грунтами плейстоцену. В межах терасово-долинних ландшафтів ґрунтово-лесова та червоно-буроколірна товщі підстилаються давньоалювіальними пісками, які формувалися в річкових долинах синхронно з заплавними (гідроморфно-алювіальними) грунтами в конкретних палеокліматичних умовах того чи іншого етапу пліоцену, а в подальшому плейстоцену.

Долини річок Уди (з притоками Роганкою та Студенком – обидві протікають по території учгоспу), Лопані (притока Уди), Харків (впадає в Лопань) та інших розчленували відроги Середньо-Руської височини на хвилясті водороздільні плато (плакори), витягнуті в субмеридіональному напрямку, тобто з півночі на південь. Це створює характерний для річкових геоекосистем цього регіону малюнок долинного ландшафту, а саме: всі річкові долини мають асиметричний профіль. Праві крутосхили, як правило, порізані яругами та балками, а терасовані лівобережжя відрізняються своєю виположеністю та рівнинністю. В річкових долинах впродовж пізнього кайнозою оформилася своєрідна "драбина" з пліоценових і плейстоценових терас, загальна кількість яких разом з заплавою в долині Сіверського Дінця дорівнює 16 (із 17 терас, що їх встановив М.Ф.Веклич в річкових долинах України).

Ландшафтну структуру околиць Харкова В.Л.Віленкін описує у вигляді складної мозаїки водороздільно-чорноземних (плакорових) місцевостей, які примхливо поєднуються з мальовничими долинно- та яружно-балочними прирічковими місцевостями з їх схиловими, в тому числі і опідзоленими грунтами. Кидаються в очі чисельні заплавні, борові та давньотерасові (лесово-степові) місцевості. Заплавні тераси річок, які дренують цей регіон, бувають досить широкими(від 300 м до 3,5 км). Вельми виразним є надзаплавний піщано-боровий (субполіський) тип місцевості, широко представлений в долинах річок Уди, Сіверський Дінець та ін., де борова тераса, особливо помітна в нижній та середній течії, має ширину від 500 м до 4 км. В долинах таких річок, як Роганка борової тераси в її класичному псамофітному варіанті немає. Тут її заміщує лесовий аналог вітачівсько-бузької тераси. Вирівняні лесово-терасові чорноземно-степові місцевості є традиційно еталонними в землеробстві. Яружно-балочні системи лівобережних терас відрізняються від правобережних своєю значною довжиною, яка поєднується з невеликою глибиною та чітко окресленою виположеністю в сторону борових і заплавно-лучних терас. Певне різноманіття і мальовничість вносять в степові ландшафти лівобережжя урочища блюдець і западин з гідро- та мезофітною рослинністю на лучно-чорноземних солонцюватих і осолоділих грунтах прилуцько-удайської (трубіжської, однолесової) тераси. Прирічкові місцевості правобережних крутосхилів в долинах річок Сіверський Донець, Уди, Лопань, Харків характеризуються чергуванням схилових урочищ (в значній кількості є вони і на правобережжі Роганки), на яких ще збереглися гаї широколистяних порід; балок, схили яких поросли чагарниками та лучно-степовими фітоценозами; циркоподібних урочищ (давні зсуви), ускладнених молодими яругами та промоїнами (в учгоспі їх немало); покинутих кар'єрів з характерними відслоненнями порід палеогену, неогену та плейстоцену (дуже часто вони засипані сміттям). Олігоценові відклади харківського ярусу збагачені на мінеральні води, які цінуються за їхню терапевтичну дію та високі смакові якості ("Березівська", "Харківська"). Ці води витікають з багатьох джерел в підошві правобережних схилів, а також відкриваються свердловинами. На плакорах поєднуються хвилясті та плоскі рівнини з урочищами водороздільних широколистяних лісів (в учгоспі їх немає), слабоврізаних верхів'їв балок і степових блюдець. Водороздільні широколистяні ліси, як правило, примикають до лісистих прирічкових місцевостей (с. Покровка, Райоленівка, санаторій "Роща", Бермінводи, Карачівка – по Удах; лісопарк в місті Харкові по р. Харків тощо).

Значної мальовничості ландшафтам регіону надають ставки, створені в долинах і балках – є такі ставки в учгоспі, в сс. Рогань і Вільхівка (в верхів'ї Роганки дзеркало ставка досягає 100 га).

Річка Роганка, яка прорізає землі учгоспу, поділяє його територію на дві ландшафтно різні частини: східну низинно-лівобережну і західну нагірно-правобережну. В.І.Сидоренко виділяє тут високі тераси – 1 пізньопліоценова та 3 ранньоплейстоценові тераси долини ріки Уди:

• крижанівсько-іллічівська (ІХ – остання пліоценова) аkr-il;

• широкінсько-приазовська (VIII – перша плейстоценова) а І sh-pr;

• мартоношсько-сульська (VII – гуньківска) а І mr-sl;

• лубенсько-тилігульська (VI – таганська) а І lb-tl.

З цими давніми терасами р. Уди цілком закономірно синхронізуються більш молоді (пізньоплейстоценові), врізані в них тераси р. Роганка:

• прилуцько-удайська (ІІІ, трубіжська, однолесова) а ІІІ pl-ud;

• вітачівсько-бузька a III vt-bg;

• дофинівсько-причономорська a III df-pč;

• голоценова (сучасна або заплавна) a IV hl.

Крижанівсько-іллічівська(kr-il) тераса, яка сформувалася останньою в пізньому пліоцені, розповсюджена на крайньому сході учгоспу, де вона підіймається над урізом води в р. Уди на 65-70 м, а її полотно місцями розширюється більш ніж на 2,5 км. Грубизна ґрунтово-лесового цикліту, яким перекрито 20-метровийkr-il алювій, коливається від 15 до 25 м. Нижче цієї пліоценової тераси сформовані плейстоценові тераси, з яких в учгоспі найбільш помітною є слідуюча.

Широкінсько-приазовська (sh-pr) тераса, в межах якої розташована вся центральна частина господарства – її майже трикілометрове полотно височить над Удами на 55-60 м. Лесово-грунтовий пакет грубизною біля 27 м перекриваєsh-pr алювій, товща якого сягає 15-20 м.

Мартоношсько-сульська (mr-sl) тераса р. Уди також має широке розповсюдження в учгоспі ХДАУ та сусідніх з ним господарствах. Вона витягнулась південно-західніше відsh-prтераси досить помітною смугою шириною до 2 км; над урізом річки вона піднята на 40-50 м. Субаеральні відклади, грубизна яких коливається від 10 до 17 м, вміщують в своїй товщі флювіогляціальні відклади епохи дніпровського зледеніння, широко представлені шаруватими пісками. В їх підошві залягає 10-13 м товща мартоношського (знизу) та сульського (зверху) алювію – свідкаmr-slетапу педолітогенезу, з яким пов’язано зародження даного терасового рівня.

Лубенсько-тилігульська (lb-tl) тераса ріки Уди розповсюджена на крайньому південному заході учгоспу, де її ширина досягає 2-2,5 км. Її поверхня сильно еродована і має добре помітний нахил в сторону Уд, в зв'язку з чим її висота над урізом ріки коливається від 20 до 40 м. В товщі лесових відкладів, грубизна яких тут зменшена до 12 м, також широко представлені піщані відклади, синхронні часу дніпровського зледеніння. В підошві цієї тераси залягаєlb-tl(5-9 м) алювіальна товща.

Пізьноплейстоценові тераси розповсюджені в долині р. Роганка:

Прилуцько-удайська(pl-ud) тераса зустрічається окремими масивами по обидві сторони р. Роганка. Її ширина місцями досягає 400-500 м, а висота над врізом річки 10-12 м. Грубизна лесової товщі не перевищує 5-6 м, але місцями поверх лесовидних суглинків наклалися делювіально-пролювіальні відклади, які створюють враження значно більшої грубизни лесової товщі, яка підстилаєтьсяpl-udалювієм (7-9 м).

Вітачівсько-бузька (vt-bg) тераса, відома як борова (піщана) в долинах Уд, Сіверського Дінця та інших річок тут представлена лесовим варіантом, який є типовим для малих річок басейну Сіверського Дінця. Її висота над рівнем р. Роганки не перевищує 7-10 м. Грубизна субаеральних лесовидних відкладів біля 6-7 м (в їх підошві лежитьvt-bg алювій грубизною біля 6-7 м).

Дофинівсько-причорноморська(df-pč) тераса також розповсюджена по обох берегах р. Роганка – її ширина сягає 250 м, а висота над рівнем води 4-5 м; алювіальні відкладиdf-pčвіку (5-8 м) перекриті сучасними делювіально-пролювіальними відкладами.

Голоценова(заплавна)hlтераса р. Роганки має ширину 0,5-1,0 км, височить над урізом води на 2-4 м, а грубизна алювію коливається від 4 до 9 м.

Детальну літологічну характеристику деяких з названих геоморфологічних рівнів ми маємо по відслоненню VІІ тераси, а також по свердловині №129, яку було розбурено наsh-prVIII терасі р. Уди В.І. Сидоренком в ста метрах на захід від залізничної станції Рогань на водорозділі балки Довгий Лог і р. Роганка. Цей опис цікавий ще й тим. що він повністю підходить для характеристики дослідного поля ХДАУ. Місце розташування: в смузі відводу залізниці Харків-Балашовський – Купянськ вузловий. В цій свердловині розбурено майже всі хроностратиграфічні горизонти, встановлені для території України роботами О.І.Набоких, В.І.Крокоса, О.І.Москвітіна, М.Ф.Веклича, Н.О.Сіренко, Ж.М.Матвіїшиної від верхнього причорноморського до нижнього мартоношського + нерозчленованийsh-prалювій). Аналогічні умови педолітогенезу в цілому існували і на інших більш молодих терасах р. Уди, хоч безумовно зустрічалися також і відмінності, зумовлені особливостями рельєфу, мікрокліматичними впливами, гідроморфізмом, гідрохімією тощо.

Пліоценові етапи педолітогенезу промаркіровані червоно-буроколірними реліктами. Вони відкриті свердловиною №45 в районі станції Лосєво – це північніше на 8 км від описаної свердловини №129. Тут майже горизонтальна поверхня, найвища в цьому районі (А.в. 182 м) являє собою Х (bv-br) терасовий рівень (ІІ новохарківська тераса) р. Харків – ліва притока Лопані, яка в свою чергу є лівою притокою Уд. Більш високі терасові рівні на лівобережжі рік Харків і Уди в описаному районі не зустрічаються, але вони є на правобережжі р. Харків – це ХІ (bd-sv або III новохарківська) тераса (піонертабір "Факел", А.в. 186 м.) та XV (iv-sg) тераса в Помєрках, А.в. 198 м., яка безпосередньо переходить в плато, А.в. 204 м. в районі Пятихаток. XII (lm-os), XIII (st-aj) i XIV (ja-kz) в долинах харківських річок не зустрічаються, хоч в долині Сіверського Дінця вони є. Пояснюється це таким чином: наявність дуже глибокого (не менш 24 м), більш ніж в 4 рази перевищуючого нормальний, врізуbd-svтераси, яка розпочинається одразу ж за iv-sg, свідчить про те, що час утворення цих терас співпав з початком активізації неотектонічних рухів альпійського циклу тектогенезу. При цьому відбулося лише врізання річкових долин при відсутності акумуляції алювію. Кожна з названих терас має свій специфічний пакет верхньокайнозойських відкладів. (рис. 1.)

Стратиграфія лесово-грунтової товщі sh-pr (VIII надзаплавної, бурлуцької) тераси за В.І.Сидоренком

Характерною особливістю вирівняних поверхонь річкових терас в межах долинних ландшафтів з точки зору ґрунтотворення є, на відміну від схилових позицій їхня надзвичайна сприятливість перебігу саме цих в принципі акумулятивних, а не деградаційних процесів – впродовж всього пізньокайнозойського відтинку еволюції ландшафтів ґрунтотворення завжди було інтенсивнішим і тривалішим за літогенез (лесогенез тощо). Як видно з описаної стратиграфії порід на станції Рогань там наявні майже всі хроностратиграфічні горизонти, встановлені для території України роботами О.І.Набоких, В.І.Крокоса, О.І.Москвітіна, М.Ф.Веклича, Н.О.Сіренко, Ж.М.Матвіїшиної (в даній свердловині від верхнього причорноморського до нижнього мартоношського + нерозчленований sh-prалювій). Ряд горизонтів (як фосильно-ґрунтових, так і лесових, наприкладbg,dn) навіть розщеплюється, чим засвідчується факт неодноразового переривання процесів давнього педогенезу і осадконакопичення взагалі. Значна активність ґрунтотворних процесів на терасах сприяла переробці лесових відкладів ґрунтовими процесами настільки інтенсивно, що деякі лесові горизонти майже не простежуються, або простежуються слабо (якudisl– в нашому випадку). Окрім того, схилове (на відрогах Середньо-Руської височини) положення долинних ландшафтів Слобожанщини завжди сприяло накопиченню товщі лесових відкладів за рахунок повенево-льодовикових вод – саме так слід трактувати сильну опіщаненість та шаруватість лесових горизонтів, описаних наsh-prтерасі р. Уди в свердловині №129, а також присутність в них піщаних лінз і прошарків, різкий контакт з викопними грунтами, наявність в них розмивів тощо.

Аналогічні умови педолітогенезу в цілому існували і на інших більш молодих терасах р. Уди, хоч безумовно зустрічалися також і відмінності, зумовлені особливостями рельєфу, мікрокліматичними впливами, гідроморфізмом, гідрохімією тощо.

Пліоценові етапи педолітогенезу промаркіровані червоно-буроколірними реліктами. Вони відкриті свердловиною №45 в районі станції Лосєво – це північніше на 8 км від описаної свердловини №129. Тут майже горизонтальна поверхня, найвища в цьому районі (А.в. 182 м) являє собою Х (bv-br) терасовий рівень (ІІ новохарківська тераса) р. Харків – ліва притока Лопані, яка в свою чергу є лівою притокою Уд. Більш високі терасові рівні на лівобережжі рік Харків і Уди в описаному районі не зустрічаються, але вони є на правобережжі р. Харків – це ХІ (bd-sv або III новохарківська) тераса (піонертабір "Факел", А.в. 186 м.) та XV (iv-sg) тераса в Помєрках, А.в. 198 м., яка безпосередньо переходить в плато, А.в. 204 м. в районі Пятихаток. XII (lm-os), XIII (st-aj) i XIV (jr-kz) в долинах харківських річок не зустрічаються, хоч в долині Сіверського Дінця вони є. В.І.Сидоренко пояснює це таким чином: наявність дуже глибокого (не менш 24 м), більш ніж в 4 рази перевищуючого нормальний, врізуbd-svтераси, яка розпочинається одразу ж за iv-sg, свідчить про те, що час утворення цих терас співпав з початком активізації неотектонічних рухів альпійського циклу тектогенезу. При цьому відбулося лише врізання річкових долин при відсутності акумуляції алювію. Кожна з названих терас має свій специфічний пакет верхньокайнозойських відкладів (рис. 1-6).

На кожній більш молодій терасі спостерігається закономірне заміщення двох субаеральних горизонтів двома субаквальними. Нижній алювій, який синхронізується з викопним автоморфним грунтом вищої тераси, залягає у вузьких похованих заплавах, сформованих в теплу палеокліматичну фазу; а верхній розповсюджений по всій площі даної тераси, тобто сформований в послідуючу холодну в плейстоцені, або помірно прохолодну в пліоцені фазу – з лесовими горизонтами плейстоцену або з їхніми сіроколірними пліоценовими аналогами. Через цю обставину частіше в розрізах зустрічаються лише верхні збережені верстви алювію.

Рисунок 1

В річковій долині середнього Придніпров'я на сьогодні відомо ХІІІ надзаплавних терас, встановлених 500 свердловинами. На інших річках, в тому числі і на лівих притоках Дніпра їх менше. В одному поперечнику ці ХІІІ терас встановлені лише по лівобережжю Середнього Дніпра, де сумарна ширина пліоценових і четвертинних терас дуже велика: Київ-Прилуки 270 км; Кременчук-Лебедин 200 км; Дніпродзержинськ-Валки 160 км. В порожистому Придніпров'ї в районі міста Нікополь достовірно встановлено лише ІХ надзаплавних терас.

Резюмуючи сказане, ще раз підкреслимо, що в річкових долинах територій, охоплених пізньокайнозойськими підняттями земної кори, а це майже вся територія платформенної України за винятком пограничної смуги з Причорноморською западиною, а також Карпати та гірський Крим утворилося XVI (XVII) пліоцен-плейстоценових надзаплавних терас + голоценова тераса. Варто наголосити, що це спостерігається не лише в долинних ландшафтах України, але і за її межами в басейнах Дону, Кубані, Волги та інших річок. Області пізньокайнозойських опускань земної кори характеризуються нашаруванням молодого алювію на більш давній з частковим розмивом останнього та фосилізацією давніх терас. Так, на Закарпатській низовині на даний момент еволюції поховано всі доголоценові тераси, а в передгір'ях Криму, на лівобережжях нижнього Дніпра, нижнього Прута та Дунаю – всі доберезанські, тобто XI-XVI тераси. Раніше траплялося так, що декілька терас по неуважності об'єднували в одну – там, де у Веклича в Карпатах виділено III, IV i V тераси, раніше картографували лише одну ІІІ надзаплавну терасу (15-25 м.) В тих районах, де тектонічний режим був відносно стабільним впродовж всього пізнього кайнозою або крупних його періодів різновікові алювіальні горизонти є гіпсомертично зближеними – такими є Українське Полісся та регіон Середньої Наддніпрянщини, в яких при різносторонній горизонтальній міграції річок багато з цих алювіальних горизонтів були знищені більш пізнім розмивом. Як правило, давній алювій залягає вище молодого (така закономірність є в порожистій Наддніпрянщині), а в середній Наддніпрянщині буває так, що давній алювій залягає на більш низьких гіпсометричних рівнях – це пояснюється дислокованістю первинного алювіального ложа, а нерідко і самої тераси. Причин такого явища є багато, з яких Веклич називає як мінімум три: тектоніку, гляціотектоніку і льодовикову екзарацію. Їх вплив на утворення терас середньої Наддніпрянщини встановлений порівняно давно. Кожен горизонт алювію має свої специфічні літологічні, палеонтологічні та геоморфологічні ознаки. До того ж кожна з давніх терас характеризується досить визначеним субаеральним покривом. Всі ці відмінності і дають підстави для впевненого діагностування різновікових горизонтів алювію, а значить і різних терас, а також для кореляції цих товщ з урахуванням характеру переходу субаквальних нашарувань в субаеральні.

Говорячи про XVI найдавніший палеоетап розвитку долинних ландшафтів України, слід зважити на слідуючий факт: нижче бельбекського (bl = ) повинен залягати знам'янсьий горизонт (), сформований першим з ґрунтових маркерів субтропічно-саванних палеоландшафтів, що вперше помітив біля с. Знам'янка в Рівнинному Криму М.Ф.Веклич, який там і описав разом з Н.О.Сіренко його стратотип. Тут цей хроностратиграфічний горизонт залягає на неогенових вапняках одеського () горизонту, як Г.П.Михайловський називав весь понтичний ярус (раніше вік одеського горизонту був невизначеним).

Бельбекський горизонт, який повинен перекривати , в стратотипі біля с.Любимівка, в 6 км на північ від м. Севастополя (береговий обрив західного узбережжя Криму поблизу гирла р.Бельбек) лежить статиграфічно вище озерно-морських вапняків одеського ярусу понта безпосередньо під іванківським горизонтом. Він сформувався в суббореальних палеоландшафтах, про що свідчить бурувато-сірий колір конгломератів і глин, які складають цей горизонт разом з сіроколірними викопними грунтами загальною грубизною біля 8 м.

КліматХарківської області за даними “Агрокліматичного довідника по Харківській області” (2009), Харківська область характеризується помірно-континентальним кліматом. Харківський район, на території якого знаходиться учбово-дослідне господарство, входить до сладу центрального середньовологого агрокліматичного району області. Період активної вегетації з температурами повітря вище 10складає 160-165 днів. Середньорічна температура повітря складає 6,4С. Сума опадів коливається від 490 до 550 мм, а за теплий період (квітень-жовтень) 350-400 мм. Середньорічна сума температур вище 10складає для Харківського району 2500-2900. Розподіл опадів на протязі року дуже нерівномірний, що значно відображається на умовах вегетації сільськогосподарських культур. Максимальна кількість опадів випадає в весняно-літній період. Але в деякі роки в цей період відчувається різка нестача вологи, яка посилюється суховіями. Осінь є досить тривалою і помірно-теплою. В третій декаді жовтня наступає перехід середньодобових температур через -0С. Самий холодний місяць – січень, коли середньодобова температура подає до –7С. Зимовий період характеризується нестійкою погодою. Разом з морозами до –25…30С бувають відлиги, що веде до утворення кірки. Зими малосніжні, средня висота снігового покриву складає 7-9 см. Сніговий покрив з’являється в другій половині листопада і сходить в березні. Тривалість періоду з стійким сніговим покривом становить 85 днів, а середня глибина промерзання грунту 60-65 см. Перехід середньодобових температур через 0С , чи прихід весни, найчастіше приходиться на третю декаду березня. Весною температура піднімається швидко, а вологозабезпеченість грунту, особливо посівного шару, нерівномірна по рокам.

Температурний режим весняного періоду по рокам нестійкий. Перехід середньодобової температури через +5С приходиться на другу декаду квітня. В весняно-літній період опади (часто у вигляді злив) чергуються з сухою жаркою погодою. Самий теплий місяць липень, коли середньодобова температура повітря досягає +20…30С.

З вересня по квітень спостерігаються вітри східного та південно-східного напрямку. В теплий період року переважають вітри західного та північно-західного напрямку, тобто зі сторони Харкова, де розміщено багато промислових підприємств.

Таблиця 1.

Середньорічна температура повітря за 2009 р. (за даними Роганської метеостанції).

Спостереження за температурою повітря по місяцям (табл. 1.) показують, що в 1996 році з січня по березень по всім місяцям вона була нижче середніх багаторічних показників. Але в квітні і травні температура була вищою багаторічних даних, характерних для даної місцевості. Травень був жаркіший на 3,8С. В черні місяці температура була дещо вищою, а в липні нижче середніх багаторічних показників. В серпні температура повітря підвищилась на 1С в порівнянні з середніми багаторічними показниками.

Таблиця 2.

Середньорічна кількість опадів за 2009 р. (за даними Роганської метеостанції).

Як засвідчують дані таблиці 2, в січні випало буже мало опадів, в І-ІІ декадах вони були зовсім відсутні. В лютому опадів випало в 2 рази більше, ніж в середньому по рокам за цей місяць. Березень цього року був нерівномірним за зволоженням. Основна кількість опадів випала в ІІІ декаді, в цілому ж кількість опадів була нижчою за середні багаторічні показники. З квітня по червень опадів випало більше, ніж в середньому по рокам. Самим дощовим місяцем був квітень, де в 1996 році випало на 6,6 мм опадів більше багаторічних показників. Липень був дуже посушливим, опадів випало в 3 рази менше від середньої багаторічної норми. В серпні опади випали лише в І і ІІІ декадах, а в цілому за місяць їх випало менше середніх багаторічних.

Рослинністьна території наших досліджень представлена культурною, трав'янистою і деревною рослинністю.

Природну трав'янисту рослинність в теперішній час можна зустріти тільки на невеликих ділянках залежей, на схилах балок, а також на полянах в дендропарку. Вона представлена слідуючими видами.

Із культурних рослин вирощується озима пшениця, кукурудза, соняшник, горох, цукровий буряк. ячмінь та інші.

Дерев’яниста рослинність представлена штучно посадженими з декоративними або лісомеліоративними цілями різними видами хвойних (сосна, ялина, піхта, модрина) і широколистих (береза, дуб, липа) дерев – всього біля 1000 видів.

Рослини, що виростають в заповіднику «Рязанова балка»

Ґрунтотворні породивідіграють значну роль в процесах формування грунтів, багато в чому визначаючи основні властивості грунтів: їх гранулометричний склад, фізико-хімічні та фізико-механічні властивості, рівень трофності (поживний режим) тощо. На території досліджуваного господарства розповсюдження материнських порід тісно пов'язано з рельєфом місцевості. Ґрунтотворні породи відіграють значну роль у формуванні певних властивостей грунтів. Від механічного та хімічного складу материнських порід залежить режим їх зволоження, аерація, умови розвитку рослинного покриву і т.д.

Покрив ґрунтотворних порід зони дуже однорідний. Слабо і помірно еродоване корінне плато, а також високі тераси, вкриті досить однорідним типовим карбонатним незасоленим лесовидним суглинком – крупнопилувато-легкосуглинковим в північній, пилувато-середньосуглинковим в центральній і важкосуглинковим та глинистим в південній частині зони. Відповідно до цього змінюється механічний склад, родючість грунтів, які утворилися на цій породі.

Лес – це висококарбонатна (10-15% СаСО₃) бурувато-пальового кольору, багата на калій, фосфор та інші зольні елементи дрібноземиста порода, яка характеризується великою пористістю, відсутністю в верхніх шарах небезпечних для рослин водорозчинних солей та легкоглинистим, а на молодих терасах – середньо- та легкосуглинистим механічним складом.

Лесовидні суглинки залягають на терасах річок Уди та Роганки. В ложбинах стоку вони часто вилужені від карбонатів кальцію.

Леси та лесовидні суглинки є найбільш цінними ґрунтотворними породами, чому сприяє значна кількість в їх складі карбонатів кальцію. Кальцій лесів зумовлює закріплення в грунті органічної речовини, яка утворюється пи формуванні грунтів. В своєму складі леси та лесовидні породи містять біля 100 мінералів, які забезпечують гарну родючість грунтів.

Алювіальні сучасні відклади покривають заплави річок, в тому числі і заплави Роганки. Вони складаються з щорічних наносів повеневих вод. При неоднорідній течії води на різних ділянках заплави відкладаються часточки різного розміру, тому механічний склад цих відкладів різний.

Давньоалювіальні відклади грунтотворять на борових терасах, а також підстилають лесовидні суглинки більш давніх терас. Вони представлені пісками, які характеризуються високою шаруватістю та фільтраційною здатністю.

Щільні глини грунтотворять на невеликій площі, зустрічаються в основному на схилах водорозділів та балок. Вони визначаються за важким механічним складом, великою водоупорною здатністю. Генетично всі вони являють собою фосильні грунти, виведені давньою ерозією на денну поверхню на схилових позиціях ландшафту.

Місцями на схилах грунтотворять давньоалювіальні піски, про що сказано вище.

Антропогенний чинник. Грунт є самостійним тілом природи, що виникає та розвивається за своїми особливими законами в природних умовах. Але на певному етапі розвитку людського суспільства грунт стає об'єктом праці та засобом виробництва. Вже така уява про грунт говорить про те, що в її розвитку велику роль відіграє господарська діяльність людини.

Виробнича діяльність людини в сучасну епоху стає вирішальним фактором грунтотворення та підвищення родючості грунту на значних просторах земної кулі. При цьому характер та значимість змін залежать від соціально-економічних виробничих відносин, рівня розвитку науки і техніки.

Намагання землевласника отримати більш високий урожай примусило його уважно придивлятися до властивостей оброблюваних грунтів, вивчати їх особливості. Поступово люди накопичували знання про грунти, встановлювали заходи їх поліпшення.

Південний схід Лісостепу України представлений наявністю різних типів грунтів. Ці грунти по-різному використовуються людиною, так як вони утворилися в результаті різних ґрунтотворних процесів та набули різних властивостей. Найбільш широко використовують чорноземні грунти. На цих високородючих грунтах вирощують зернові, технічні та олійні культури: озиму та яру пшеницю, кукурудзу, цукровий буряк, соняшник та багато інших. Але найважливіша задача сільськогосподарського виробництва на чорноземних грунтах – правильне використання їх високої родючості, захист гумусового шару від руйнування. Основні шляхи в вирішенні цієї задачі – раціональні прийоми обробітку та правильне накопичення та використання вологи, внесення добрив, покращення структури посівних площ, введеня високоурожайних культур та сортів, боротьба з ерозією. Ці заходи призводять до підвищення родючості грунтів, зокрема чорноземів.

Розглядаючи вплив людини на грунт, необхідно відмітити, що головна задача агронома – на основі пізнання властивостей грунтів та вимог вирощуваних культур впроваджувати систему агротехнічних та меліоративних заходів, які забезпечать безперервне зростання грунтової родючості.