1.2. Коротка історія розвитку рослинництва як галузі і науки

Галузь рослинництва йде в глибину тисячоліть. За даними академіка М. І. Вавилова, воно виникло ще у верхньому палеоліті, тобто близько 50 тис. років тому. У розкопках кам’яного віку (неоліт, мезоліт) виявили культурні рослини (П. І. Борисовський, 1974; Г. В. Коренєв, 1991). Кам’яні знаряддя, знайдені в Палестині, датовані 8 – 10 тисячоліттям до н. е.

У світовому землеробстві й рослинництві виділяють кілька центрів його розвитку. Це південна, східна та передня Азія, включаючи Єгипет (Індія, Китай, Межиріччя Тигру і Євфрату, країна шумерів, пізніше Вавилон, Сирія, Єгипет), в Америці — південна Америка (Болівія, Мексика, Бразилія, Перу), в СНД — Закавказзя, Середня Азія (особливо Туранська низовина), Україна — степи

Придніпров’я за трипільської культури.

Досвід людства нагромаджувався поступово на основі практики і передавався спершу усно, як і народний фольклор. Коли виникла писемність (за 3 – 5 тис. років до н. е., а можливо раніше), агрономічні знання нагромаджувалися за допомогою письма, зокрема, про це є відомості у Вавилоні, Сирії, Єгипті. Виявлено багато клинописів країни шумерів у Межиріччі Тигру і Євфрату, а також цивілізації, яка передувала шумерській культурі. Завдяки їм одержано відомості про складне інтенсивне зрошуване землеробство Вавилону.

З письмових праць до нас дійшли, наприклад, закони царя Хаммурапі (бл. 1760 р. до н. е.), твори грецьких істориків і письменників, в яких відображено високе на той час мистецтво створення поливних систем, зокрема, праці Гесіода (І тис. до н. е.), Еврипіда та Аристотеля (IV ст. до н. е.), римських письменників Катона «Про землеробство», Варона, Колумелли, Плінія про землеробство і рослинництво, візантійська енциклопедія «Геопоніки» та ін.

На Русі перші повідомлення знайдено в літописах кінця І тисячоліття до н. е. Про високий рівень землеробства скіфів-орачів, полян, тиверців, дулібів та інших свідчать розкопки. Так, у скіфському кургані був знайдений золотий колос пшениці натурального розміру. Вже в І тисячолітті до н. е. скіфи-орачі, а пізніше слов’яни торгували з Грецією добірним зерном пшениці, яку вирощували в Подніпров’ї (Страбон; П. Д. Ліберов, 1952).

У середньовічній Європі, як і на Русі, узагальненням досвіду рослинництва займались монахи-літописці та наставники (праці Петра Кресценція, Альберта Великого).

Взагалі історію розвитку рослинництва можна поділити на кілька періодів.

Перший період — первісне рослинництво мезоліту й неоліту виникло з першим поділом праці, коли людина почала вести осілий спосіб життя, приручати диких тварин і вирощувати (окультурювати) хлібні злаки, зернові бобові, коренеплоди, баштанні та інші рослини.

Другий період — рослинництво рабовласницько-античного суспільства країн Азії, Єгипту, Месопотамії, слов’янських городищ на території України, Греції, Риму, Візантії і середньовічної феодальної Європи. Причому в античних країнах — Римі, Греції, пізніше у Візантії — вирощували навіть по два врожаї на рік. Землеробам Риму вже була добре відома роль парів, бобових і сидеральних культур. Тут у І ст. до н. е. імператором Юлієм Цезарем замість зернового трипілля (в Росії протрималось до початку ХХ ст.) були впроваджені плодозмінні сівозміни. Їм дав високу оцінку французький вчений Ж. Б. Бусенго та перший доктор сільськогосподарських наук у Росії О. В. Совєтов як таким, що відповідали всім вимогам плодозміни ХІХ ст. Це стосувалося схеми плодозміни, розробленої Колумеллою. Дуже цікаві відомості наведені у книзі античного римського автора Катона «Про землеробство».

Уявлення про стан рослинництва середньовічної Європи дають праці Альберта Великого і Петра Кресценція. Значну роль у розвитку практичних основ рослинництва в Європі тих часів відіграли монастирі, де монахи — фахівці в галузі рослинництва узагальнювали досвід і розробляли настанови щодо вирощування польових та інших культур, яких суворо дотримувались. Це відповідно впливало і на рільництво в маєтках феодалів і селян.

Третій період розвитку рослинництва охоплює XVIII – ХІХ ст. Це період розвитку мануфактурного капіталізму, який зумовив зростання чисельності міського населення, потребу у продовольстві та сировині для фабрик і заводів, а звідси — і збільшення посівних площ зернових, технічних і кормових культур, розвиток тваринництва. Все це сприяло бурхливому розвитку сільськогосподарської науки, появі великої кількості наукових і науково-практичних праць, організації товариств, наприклад, Вільного Економічного Товариства в Росії.

Четвертий період започаткований так званим «зеленим рухом» (Grün Bewequnq) — зеленою революцією у 1900-х роках. Він фактично триває і тепер.

П’ятий — інтенсивний період розвитку рослинництва розпочався у другій половині ХХ ст. Віг по суті є продовженням «зеленої революції», проте ґрунтується на сучасних досягненнях біології, генетики, селекції, землеробства, агрохімії, молекулярної і генної інженерії, що дало змогу перейти до сучасних інтенсивних технологій вирощування високопродуктивних сортів сільськогосподарських культур на базі високоефективної механізації і електрифікації виробничих процесів, програмування врожайності, широкого використання електронно-обчислювальної техніки. Цей період розвитку рослинництва останнім часом характеризується посиленням руху за усунення негативного впливу антропогенного фактора на агроландшафти. Широке застосування хімічних засобів вирощування польових культур — надвисоких норм мінеральних добрив, пестицидів (гербіцидів, інсектофунгіцидів), дефоліантів, десикантів тощо призвело до небажаних і навіть загрозливих наслідків для навколишнього природного середовища та рослинницької продукції і негативного її впливу на здоров’я людей. Тому цей період у розвитку рослинництва в Україні та інших республіках СНД характеризується посиленням руху в напрямі усунення негативного впливу надмірної хімізації рослинництва. Цьому дуже важливому питанню присвячено багато наукових публікацій. Серед західних авторів можна назвати працю Г. Канта «Біологічне рослинництво: можливості біолого-динамічних систем» (1986), у якій досить детально викладено сувору необхідність і напрями біологізації рослинництва, звільнення його насамперед від так званого «захисту» рослин шляхом надмірного застосування шкідливих хімічних препаратів, а також мінеральних добрив.

У зв’язку з необхідністю проведення серйозних заходів щодо поліпшення екологічних умов агроландшафтів ставиться питання про застосування моніторингу — всебічного контролю умов, які складаються на полях внаслідок безвідповідального застосування хімікатів.

У розвиток світової агрономічної науки значний внесок зробили українські та російські вчені, які висунули й опрацювали ряд оригінальних наукових ідей ще у XVIII ст., тобто значно раніше, ніж у Західній Європі. Так, учений-енциклопедист М. В. Ломоносов ще в середині XVIII ст. вважав першочерговим державним завданням дослідження питань сільськогосподарського виробництва. Завдяки його турботам у 1862 р. було засноване Вільне Економічне Товариство, яке займалося всебічним вивченням та узагальненням питань розвитку сільськогосподарського виробництва.

М. В. Ломоносов першим показав походження чорнозему, висунув низку цінних положень щодо вирощування сільськогосподарських культур на різних ґрунтах, довів необхідність вивчення стану сільського господарства, узагальнення кращого вітчизняного і зарубіжного досвіду. За його ініціативою в Російській академії наук був створений клас землеробства. Слід зазначити, що праці А. Тейєра про землеробство й рослинництво були опубліковані на 40 років пізніше (1809 – 1812 рр.) після праці А. Т. Болотова «Про розподіл полів»

(1771 р.) і через 20 років після видання професором І. М. Комовим книги про землеробство (1788 р.). У цих працях вперше було поставлене питання про системи землеробства, плодозміни, необхідність вирощування багаторічних трав, обробіток ґрунту, удобрення тощо.

Питання інтродукції природних рослин донині викликає великий інтерес. Так, серед величезної кількості родин і видів, зокрема, кормових рослин, як уже зазначалось, використовується всього кілька десятків.

Важливе значення для розвитку рослинництва мало вивчення можливого використання природної рослинності. Велика заслуга в цьому учених І. І. Лепехіна і Р. С. Паласа, які понад 200 років тому (1767 – 1773 рр.) описали, вивчили і дали оцінку рослинності південних і південно-східних степів України та Росії.

Наприкінці XVIII ст. працював відомий діяч сільськогосподарського виробництва В. А. Левшин — автор багатьох статей про польове травосіяння. Він рекомендував набір кормових культур для вирощування на польових землях, приділяючи особливу увагу однорічним і багаторічним бобовим травам. Одна з його праць називалася «Об открытых в Тульской губернии кормовых травах». Велике значення мають праці вченого і практика Г. Енгельмана про травосіяння, також опубліковані наприкінці XVIII ст. Можна назвати і книгу М. Щеглова, що вийшла в 1828 р. з кольоровими малюнками «Описание дикорастущих и таких, что могут разводиться в России, хозяйственных растений». Всі ці наукові праці були важливою теоретичною основою рослинництва як наукової дисципліни.

Важливими для розвитку рослинництва були праці великого вченого і працелюба А. Т. Болотова. Поряд з ученням про сівозміни він розробив питання удобрення, насінництва, боротьби з бур’янами, обробітку ґрунту, вперше встановив і теоретично обґрунтував взаємодію ґрунту й рослин. Він був автором і видавцем журналу «Экономический магазин», де поміщав свої праці з різних питань агрономії, а на початку ХІХ ст. видавав журнал «Сельский житель», де ділився своїм науковим і практичним досвідом із різних питань сільського господарства. Науковий доробок А. Т. Болотова становить близько 300 томів.

Серед праць першої половини ХІХ ст. виділяється навчальний посібник С. М. Усова «Курс земледелия с приложением к полеводству» (СПб, 1837). У ньому викладено ботаніко-біологічні та господарські особливості польових культур, їх агротехніку.

Слід відмітити великих українських практиків, особливо князів Бобринського і Кочубея, які займалися науково-практичною діяльністю відповідно у Київській і Полтавській губерніях. На виробничі досліди князя Кочубея широко посилався перший у Росії доктор землеробства О. В. Совєтов, особливо стосовно вирощування багаторічних трав — люцерни й еспарцету в польових сівозмінах. Цей практик досяг великих успіхів у вирощуванні пшениці, одним з перших впровадив посіви озимої пшениці замість ярої, зернобобових, суворо дотримувався прийнятої сівозміни і регулярно удобрював

поля.

Праці О. В. Совєтова з польового травосіяння (1859, 1867) є класичними і не втратили свого значення донині. Він вважав засновником польового травосіяння в Росії Д. М. Полторацького, який вирощував кормові трави на початку ХІХ ст. на великих площах, запроваджував травосіяння в навколишніх селянських господарствах Калузької губернії, тобто тоді, коли «про цей предмет» ще не мали уявлення на Заході. Можна відзначити й другого подвижника польового травосіяння — І. І. Самаріна, який вирощував знамениту

коніщевську конюшину, котра й досі для Нечорноземної зони є однією з кращих. Він надавав велику допомогу селянському травосіянню.

У галузі польового травосіяння багато зробив український учений А. Л. Павлович. Він узагальнив свої дослідження в дисертації про кормові трави, дикоростучі та вирощувані в Україні (1877). Цій темі присвячені також праці українського вченого профессора В. С. Богдана, який у другій половині ХІХ ст. впровадив житняк і люцерну жовту в степовій зоні.

Слід зазначити, що передусім на базі широких досліджень в Україні була створена школа агрономічного (генетичного) ґрунтознавства на чолі з В. В. Докучаєвим. Цей учений вважав, що для поліпшення умов вегетації польових культур, зменшення негативного впливу засух, водної та вітрової ерозії треба здійснювати польові лісонасадження. Насамперед йому треба завдячувати за те, що лісосмуги на всій території України відіграють і відіграватимуть свою позитивну роль у підвищенні і стабілізації врожайності польових культур, збереженні ґрунтів, поліпшенні їх водного режиму, переведенні поверхневого стоку на підземний. Останнє відомий учений В. Р. Вільямс (1934, 1936) вважав одним з найважливіших завдань агролісомеліорації. В Кіровоградській області й досі є польові лісосмуги, закладені Докучаєвим. Порівняння його даних про вміст у ґрунті гумусу з теперішніми показниками свідчить про значну втрату природної родючості чорноземами в Україні.

Важливе значення для розвитку рослинництва мають праці П. А. Костичева (1855). Він був одним з провідних теоретиків польового травосіяння ХІХ ст. Багато зробив для вивчення водного режиму, клімату та їх зв’язку з родючістю ґрунтів, рослинністю український учений Г. Н. Висоцький (1892). Аналогічну роботу провів також український учений І. К. Пачоський. Її результати опубліковані, зокрема, в книзі «Стадії розвитку флори» (1891), що має прямее відношення до розвитку наукових основ рослинництва.

У ці самі роки і на початку ХХ ст. працювали видатні фахівці в галузі рослинництва, викладачі одного з найстаріших вузів України й СНД Уманського сільськогосподарського інституту (нині Уманська державна аграрна академія) А. С. Гусаковський, М. К. Васильєв. Вони читали досить великий курс рослинництва. Обидва вели дослідження з питань сортового підбору і технології вирощування польових культур. Результатом цих досліджень був по суті перший підручник з рослинництва в Україні, написаний професором М. К. Васильєвим, «Частное земледелие, или учение о полевых и луговых культурах» (1912) обсягом близько 30 аркушів. Паралельно в Петровсько-Розумовській сільськогосподарській академії (нині Московська академія ім. К. А. Тімірязєва) наприкінці ХІХ ст. читав курси рослинництва, землеробства, луківництва відомий учений І. О. Стебут. Слід зазначити, що в цій академії рослинництво називали спеціальним землеробством. В Уманському училищі землеробства й садівництва цей курс називався рослинництвом, оскільки йшлося про вирощування польових культур. Більше того, згідно з детально опрацьованою в училищі програмою підготовки агрономіврільників і садівників, в курс рослинництва входили землеробство, ґрунтознавство, вчення про мінеральне живлення рослин (тепер агрохімія) і навіть механізація. В згаданій вище Петровській сільськогосподарській академії ця програма була розроблена інакше і називалася «Землеробство і рільництво», яка мала розділи «Рослинництво» та «Луківництво». На той час уже були і вдалі публікації по окремих культурах. Серед них слід виділити працю В. С. Засядька (1883) «Кукуруза, ее разведение на зерно и зеленый корм и ее значение в технических производствах», у якій уже були розкриті всі основні прийоми технології вирощування, котрі лише згодом — у 60-х роках ХХ ст. набули широкого застосування у російській, українській і зарубіжній практиці вирощування кукурудзи.

Приблизно в один час працювали вчені Н. Н. Сибірцев, К. Д. Глінка, А. А. Ізмаїльський, котрі серйозно займалися питаннями ґрунтоутворення, родючості ґрунту.

У другій половині — наприкінці ХІХ ст. в Росії вже були класичні праці К. А. Тімірязєва про фотосинтез, які мали величезне значення для розвитку рослинництва як науки. К. А. Тімірязєв першим розкрив значення, суть і механізм фотосинтезу.

Із визначних учених-рослинників того періоду можна назвати австрійського професора Гуго Вернера, який своєю працею «Керівництво до вирощування кормових рослин» (1876, перевидання 1889) вніс значний вклад у розвиток рослинництва. Ця книга на той час була одним з найбільш повних навчальних посібників, написаних на високому науковому рівні. В ній подані ботанічна, біологічна й екологічна характеристики, технології вирощування великої кількості однорічних і багаторічних трав, культур родини хрестоцвітих, гвоздикових, мокрецевих, розоцвітих, айстрових, гарбузових, лободових та ін.

Великий внесок у розвиток рослинництва як науки зробили вчені кінця ХІХ — початку ХХ ст. П. В. Будрін, П. С. Сльозкін, С. Ф. Третьяков, В. Г. Ротмістров, О. М. Енгельгардт, А. Н. Лебедянський, В. В. Віннер, П. Ф. Бараков, В. І. Сазонов, Б. Н. Рожественський. Так, П. В. Будрін багато уваги приділив вирощуванню польових культур не лише в основних, а й у проміжних посівах. Він є автором підручника «Частное земледелие» (1928). В. Г. Ротмістров вивчав кореневі системи, працюючи в Одесі. О. М. Енгельгардт, прогресивний учений в галузі агрономії, багато зробив для популяризації рослинництва u1103 як науки, раціонального використання орних земель у сівозмінах шляхом широкого запровадження багаторічних трав і проміжних культур.

Він посилено рекомендував займати міжкультурний пар (так наприкінці ХІХ ст. називали напівпар та поліпшений зяблевий обробіток) післяжнивними посівами, робити з міжкультурного пару «зайнятий міжкультурний пар». І тепер це питання актуальне. Багато фахівців нині ніяк не можуть прийняти той факт, що густі травостої післяжнивної культури, наприклад гірчиці білої, редьки олійної, суміші їх з вівсом, вівса з люпином, допомагаючи в боротьбі з бур’янами, водночас збагачують ґрунт на органічну речовину, особливо якщо їх використати як сидерати. Крім того, післяжнивні посіви запобігають шкідливій для природної родючості ґрунту надлишковій мінералізації запасів його органічної речовини, що спостерігається при поліпшеному зяблевому і особливо напівпаровому обробітку ґрунту.

Значним внеском у розвиток рільництва є праці Д. І. Менделєєва, О. М. Енгельгардта з розробки основ методики польового досліду.

У зв’язку із сучасним широким застосуванням гібридів польових культур слід відмітити також роботи російського вченого Г. Кельрейтера. Він ще 200 років тому відкрив явище гетерозису рослин, а М. І. Хаджінов у 1930 р. виявив чоловічу стерильність у кукурудзи.

Все це мало величезне значення не лише для України та Росії, а й для інших країн в галузі селекції і насінництва кукурудзи та інших культур.

Усім відомі праці М. І. Вавилова (1887 – 1947), який є фундатором колишнього Всесоюзного, нині Всеросійського інституту рослинництва (ВІР). Він був першим президентом Академії сільськогосподарських наук, автором закону гомологічних рядів, що стосується аналогії в спадковій мінливості рослин близьких видів, вчення про світові центри походження культурних рослин, їх імунітет до хвороб і шкідників. Ним обґрунтовані еколого-географічні принципи селекції та підбору пар для схрещування. Під керівництвом Вавилова були здійснені експедиції, завданням яких були збирання і вивчення центрів походження видів і форм культурних рослин у 68 країнах світу, що дало змогу створити в колишньому СРСР найбагатшу в світі колекцію сільськогосподарських рослин, яка і нині налічує близько 350 тис. зразків.

Важливе значення в розвитку рослинництва степових районів мали праці: П. Н. Костянтинова (селекція, сортовипробування, дослідна справа); Н. М. Тулайкова, А. Г. Дояренка з обробітку ґрунту; П. С. Кулжинського — про зернобобові; І. В. Якушкіна — про зернові, картоплю, цукрові буряки; В. Я. Юр’єва — про селекцію сортовипробування польових культур; М. М. Кулешова — про екологію польових культур, насіннєзнавство й насінництво, вирощування люцерни. Великим є внесок А. І. Носатовського і С. К. Руденка в

теорію і практику вирощування високих врожаїв пшениці.

Нині актуальним є питання оптимізації технології вирощування сільськогосподарських культур як основи отримання запланованих урожаїв. Оптимізація технологій вирощування, або програмування, врожаїв започаткована провідним ученим СНД в галузі рослинництва академіком РАСГН І. С. Шатіловим, який є керівником цілої школи науковців, що плідно працюють у цьому напрямі (О. С. Образцов, М. Ф. Іванов, В. Н. Салатенко та ін.).

В Україні в 40-ві роки під керівництвом академіка П. А. Власюка вперше була розроблена програма отримання 500 ц/га коренеплодів цукрових буряків. Відомий тоді селекціонер картоплі А. Г. Лорх розробив програму вирощування 400 ц/га бульб.

Розвиток рослинництва як галузі і наукової дисципліни невіддільний від селекції та насінництва, а останнім часом — і біотехнології, завдяки яким створюють і розмножують нові сорти та гібриди.

Загальновідомі заслуги в розробці методів селекції і створенні нових сортів польових культур І. В. Мічуріна. Заслуженою славою користувався в свій час (30 – 50-ті роки) сорт пшениці Українка, який вивів І. М. Єремеєв у співавторстві з іншими селекціонерами.

В 1956 р. цей сорт був визнаний ЮНЕСКО міжнародним стандартом якості пшениць. Його використовували при виведенні нових сортів пшениці селекціонери П. П. Лук’яненко, В. М. Ремесло, В. П. Кузьмина, І. Г. Калиненко, В. М. Мамонтова, Г. П. Ластович та ін. Чудові сорти соняшнику створили В. С. Пустовойт та Л. А. Жданов. У селекції цукрових буряків відомі імена А. Л. Маз-

лумова та О. К. Коломієць; кукурудзи — Б. П. Соколова, В. Е. Козубенка, М. І. Хаджінова; озимої пшениці — Ф. Г. Кириченка; у створенні пшенично-пирієвих гібридів — М. В. Цицина, картоплі — А. Г. Лорха та П. І. Альсмика і багатьох інших.

Слід відмітити теоретичне і практичне значення праць з питань посухо- і морозостійкості рослин М. А. Максимова, І. І. Туманова, В. І. Разумової; з інтродукції, біології, екології польових культур, особливо кормових — І. Н. Синської (ВІР).

Значним у розвитку рослинництва як науки є доробок відомих учених П. П. Заєва, М. А. Майсуряна, С. М. Бугая, М. А. Білоножка, Г. С. Кияка, М. В. Куксіна, М. Г. Городнього, І. В. Глеваського, Т. Т. Демиденка, І. В. Пальчевського, В. К. Іванова, Ф. П. Юхимчука, К. І. Наумова, Г. І. Мусатова, В. М. Рабіновича, Й. І. Власюка, І. П. Проскури, В. О. Черкасової, В. К. Блажевського, А. П. Микитенка, В. І. Мойсеєнка, Л. С. Мацюка, Б. П. Пукалова, І. Г. Строни, О. С. Устименка.

Нині в Україні рослинництво як наукова дисципліна розвивається спільними зусиллями кафедр рослинництва сільськогосподарських вузів та інститутів Української академії аграрних наук.

Велика роль у цьому плані обласних державних сільськогосподарських дослідних станцій та сортодільниць.

Вагомий внесок у розвиток рослинництва сучасних вчених, що працюють в Україні й СНД О. С. Алексєєва, Д. М. Алімов, Ф. Ф. Адамень, А. О. Бабич, М. А. Бобро, В. Г. Влох, Г. Г. Гатауліна, В. С. Глуховський, В. П. Гудзь, В. І. Жарінов, О. Г. Жатов, Г. П. Жемела, О. І. Зінченко, В. Ф. Зубенко, В. Х. Зубенко, Г. П. Квітко, М. О. Кіндрук, О. П. Коломієць, Г. В. Коренєв, В. С. Кочетков, О. М. Куценко, М. Ф. Лупашку, О. А. Маковецький, М. М. Макрушин, Л. С. Масюк, Д. І. Мельничук, Е. В. Ніколаєв, О. К. Новосьолов, В. Ф. Петриченко, І. Ф. Підпалий, П. М. Приходько, М. С. Рогов, В. Ф. Сайко, В. Н. Салатенко, Л. А. Синякова, С. П. Танчик, Ю. Ф. Терещенко, В. М. Ткачук, А. Ф. Фомічов, Л. І. Храмцов, І. С. Шатілов, В. С. Шевелуха, М. А. Шепелєв, В. М. Шлапунов, В. Я. Щербаков та ін.