2. Технологічна схема виробництва цукру
Технологічна схема переробки цукрових буряків наведена на рисунку 3.3. На бурякоприймальному пункті приймання цукрових буряків здійснюють відповідно до певних вимог (табл. 3.1.).
До загальної забрудненості буряків відносять землю, камені, сухе листя, бур'яни, побічні корінці та хвостики діаметром менше 1 см, зелену масу. Підв'ялими коренеплодами вважають ті, у яких знижений тургор, порушені природна твердість та крихкість, хвостики згинаються без відломлювання.
Якість буряків у кагатах залежить не тільки від їх початкового стану, але й від умов зберігання. Оптимальними при зберіганні буряків вважають: температуру 0—2°С, відносну вологість повітря в кагатах — 90—95 %, вміст кисню — 18—20 %, вміст діоксиду вуглеводу — 0,18—0,20 %.
Для запобігання підморожування буряків бокові поверхні кага-тів середнього та тривалого термінів зберігання вкривають теплоізоляційними матеріалами. Підморожені буряки непридатні для зберігання, оскільки при відтаванні вони швидко загнивають і погано переробляються.
На інтенсивність дихання впливають:
температура повітря (з її підвищенням дихання прискорюється);
відносна вологість повітря (чим вище цей показник, тим інтенсивніше дихання коренеплодів);
газовий склад навколишнього середовища (присутність кисню стимулює аеробне дихання, а накопичення вуглекислого газу сприяє анаеробному диханню);
розмір коренеплодів і питома площина їхніх поверхонь (чим вони більші, тим активніше дихання);
фізичний стан коренеплодів (у здорових інтенсивність дихання менше);
наявність механічних ушкоджень (вони посилюють дихання);
хімічний склад коренеплодів та ін.
Буряки, що надходять на цукровий завод з полів або бурякоприй-мальних пунктів, вивантажують у бурячну або на сплавний майданчик, які призначені для безперервного постачання виробництва буряком і створення одно-дводобового запасу.
Підготовка буряків до дифузійного процесу
Цей етап включає такі технологічні операції: гідравлічну подачу, миття, зважування буряків, здрібнення в стружку.
Гідравлічна подача. Подачу буряків з бурячної на завод здійснюють по похилому жолобу гідравлічного транспортера водним потоком. Таким чином, буряк вже при подачі зазнає часткового миття та відділення від домішок. Для цього гідротранспортер забезпечений спеціальними пристроями: гичко-, соломо-, піско- та камене-уловлювачами.
А щоб на дні гідротранспортера не осідав пісок, воду в тракт
подають постійно.
Миття. Миття буряків відбувається в кулачкових (з низьким рівнем води, з високим рівнем води, комбінованих) або в барабанних бурякомийках.
Кулачкова бурякомийка має дві частини — миючу, яка включає корпус та вал, що обертається, із закріпленими на ньому дерев'яними кулачками, а також викидаючу частину, забезпечену валом з ковшами.
Барабанна бурякомийка являє собою горизонтальний барабан, що обертається, із завантажувальним та вивантажувальним конусами. Всередині барабана закріплені перфоровані витки для переміщення буряків, а також перфорована труба для подачі мийної
води.
Домивання буряків на багатьох заводах в останні роки здійснюють за допомогою ванн зі шнековими транспортерами та сітчастими уловлювачами домішок.
У процесі транспортування буряків на завод та під час миття їх утворюється велика кількість уламків, які використовують залежно
від їх розмірів:
уламки, більші 10 мм, використовують в основному виробництві, застосовуючи операції по їх уловлюванню та сортуванню;
уламки буряків розміром до 10 мм направляють для згодовування худобі.
Зважування. Підготовлені до переробки буряки зважують на автоматичних порційних вагах. Показник цієї ваги служить основою всього хіміко-технологічного обліку на заводі. Наприклад, при відомій масі та цукристості буряків визначають кількість цукрози, що надійшла з буряком на завод.
Здрібнення буряків. Буряковий сік вичавлюють дифузійним способом (екстракцією). Для більш повного переходу цукру у воду в процесі дифузії буряк ріжуть у стружку, щоб зруйнувати стінки клітин, в яких міститься буряковий сік.
Для отримання бурякової стружки застосовують різальні машини — бурякорізки.
За конструкцією бурякорізки бувають відцентрові, дискові та барабанні. Найбільше поширення мають відцентрові бурякорізки. У відцентрових бурякорізках буряки потрапляють у простір, де обертається ротор, притискуються за рахунок відцентрової сили до ножів, встановлених у вирізках вертикального циліндричного корпуса, та ріжуться в стружку. Ножі закріплені нерухомо, їх можна замінити, не зупиняючи бурякорізки. У дискових машинах рухаються саме ножі, закріплені на горизонтальному диску, що обертається, а буряк лежить на диску нерухомо. У барабанних машинах ножі закріплені на стінках горизонтального барабана, що обертається, буряки знаходяться всередині барабана і утримуються від обертання спеціальним пристосуванням (притиском).
Геометричну форму буряковій стружці задають залежно від якості буряка та типу дифузійних апаратів, що використовуються в технологічному процесі. На дрібну ромбоподібну або квадратну стружку ріжуть здорові, непідв'ялі буряки. Товсту ромбоподібну, квадратну або пластовидну стружку отримують з підморожених, підгнилих буряків. При різанні буряків у стружку до 10 % рослинних клітин розриваються безпосередньо ножами, 20—30 % клітин у прилеглих шарах роздавлюються. Буряковий сік з цих клітин легко вимивається в дифузійному апараті. З неушкоджених клітин сік вичавлюють дифузією через стінки після денатурації білків протот плазми в клітинах.
Отримання дифузійного соку
Мета цього технологічного процесу — вилучення з бурякової стружки максимальної кількості цукрози. Для цього стружку обробляють протитоком у воді при температурі 70—75°С. Внаслідок такого впливу протоплазма в клітинах денатурує, практично вся цукроза та деяка частина розчинених нецукрів через стінки клітин переходять (дифундують) у воду. Суміш бурякового соку та води
називають дифузійним соком. Зі 100 кг стружки відбирають 115— 130 кг соку. Тривалість дифундування становить 70—80 хв.
Дифузійний сік отримують у безперервно діючих протиточних дифузійних апаратах. Схематично процес можна подати так: з одного кінця в апарат подається стружка, а з іншого — вода, які рухаються назустріч один одному. В усіх частинах апарата дифузія йде інтенсивно, бо всюди зберігається різниця концентрації (вміст цукру в свіжій стружці вище, ніж кінцева концентрація його в дифузійному соку, а цукор у жомі навіть при його низькому вмісті здатний вимиватися знову чистою водою, що надходить). Процес дифузії закінчується тоді, коли концентрація цукру в стружці та у воді стає приблизно однаковою.
Найбільш поширеними типами дифузійних установок є колонні та коритні. Колонні дифузійні апарати займають порівняно малі площі, але їх висота досягає 20 м. Окрім того, колонні дифузійні апарати, на відміну від коритних, мають велику кількість допоміжного обладнання, до якого відноситься ошпарювач, насос сокостру-жкової суміші, підігрівачі баштового потоку.
На відміну від колонних коритні дифузійні апарати мають тільки парові камери, які забезпечують оптимальний температурний режим сокостружкової суміші в апараті.
Менш поширені на цукрових заводах ротаційні апарати, оскільки мають ряд конструктивних і технологічних недоліків та ускладнений ремонт. Серед апаратів інших країн застосовують апарати типу Ольє (Франція) та Йот (Угорщина).
Отримання дифузійного соку в колонному дифузійному апараті відбувається так. Бурякова стружка від бурякорізок стрічковим конвеєром подається в ошпарювач. Там вона зазнає ошпарення заздалегідь нагрітим соком з метою руйнування клітин, не ушкоджених ножами бурякорізок. Сокостружкова суміш, що залишилася, з ош-парювача насосом подається в нижню частину вежі апарата. Трубо-вал з насадженими на нього лопатями підіймає суміш, назустріч якій подається вода, що вимиває цукор.
Частина соку з вежі відбирається у підігрівачі, а потім подається на ошпарення свіжої бурякової стружки. Проходячи до верху колони, стружка досягає практично повного висолодження. Вміст у ній цукру становить не більш 1 % до ваги буряків (при середній цукристості бурякової стружки 16—18 %). Висолоджену стружку (жом) піддають віджиму. Жомопресову воду повертають на дифузію, віджатий жом транспортують конвеєрами у жомосховище.
Дифузійний апарат «Йот» являє собою У-подібний корпус прямокутного перетину. Такого типу апарати застосовують головним чином на цукрових заводах малої потужності. Бурякова стружка до апарата подається грабельним конвеєром. Ошпарювання бурякової стружки здійснюють безпосередньо в апараті нагрітим соком. Відбирають сік на очищення після ошпарення, тобто тоді, коли концентрація цукру в соці найвища.
Подачу поживної води здійснюють у верхній частині, протилежній гілці апарата по протитоку. Потім подають жомопресову воду, яка має деяку кількість цукру. Для транспортування бурякової стружки в дифузійному апараті закріплені рами на ланцюгах. Вивантаження висолодженої стружки відбувається у верхній частині апарата на протилежному боці від подачі стружки на ділянці, де подається поживна вода, тобто там, де бурякова стружка майже повністю висолоджена.
Висолоджена стружка (жом) надходить на жомовіджимні преси. Віджатий жом з вологістю 13—14 % транспортують у жомосховище, а жомопресову воду спрямовують на дифузію з метою повернення на виробництво цукру після віджиму жома.
На стадії вичавлення дифузійного соку можливе газоутворення, викликане життєдіяльністю мікроорганізмів, що потрапили на дифузію разом зі стружкою внаслідок поганого миття буряків, а також разом з поживною водою.
Для боротьби з газоутворенням необхідно:
а) стежити, щоб буряки добре відмивалися від бруду на бурякомийці;
б) дезінфікувати стружку формаліном при переробці ушкодженого коріння буряків;
в) зменшувати час знаходження сокостружкової суміші в дифузійних апаратах;
г) знижувати температуру дифузії.
Очищення дифузійного соку
Дифузійний сік являє собою полікомпонентну систему, в якій міститься 16—17 % сухих речовин, з них 14—15 % цукрози і 2 % нецукрів (розчинні білкові, пектинові речовини та продукти їх роз-
паду, редукуючі цукри, амінокислоти, слабкі азотисті основи, солі органічних та неорганічних кислот). Окрім того, в соці міститься 1,5—3 г/л мезги. Сік має чорний колір, кислу реакцію (рН становить 6,0—6,5), містить клаптики клітинних тканин, пластівці зкоагу-льованого білка, розчинних нецукрів, які перешкоджають отриманню кристалічної цукрози та збільшують втрати цукрози з мелясою. Тому потрібне очищення соку здійснюють у кілька етапів:
обробка вапном (дефекація);
видалення надлишку вапна діоксидом вуглеводу (сатурація з фільтруванням);
• знебарвлення та обеззараження соку (сульфітація). Структурна схема очищення соку подана на рис. 3.4.
Дефекація соку. Обробляють сік у дві стадії. На першій стадії (переддефекація) відбувається:
нейтралізація фосфорної, щавелевої, оксилимонної, лимонної, винної та інших кислот та їх осадження у вигляді нерозчинних солей кальцію;
коагулювання білків, сапонінів та фарбувальних речовин дифузійного соку.
Найбільш щільний осад та найбільш прозорий розчин відбуваються при рН 11 та вмісті вапна 0,2—0,3 % до маси перероблених
буряків.
Тривалість переддефекації становить 4 хвилини, обробка ведеться при температурі 88—90°С. Дифузійний сік обробляють вапном у вигляді вапнякового молока Са(ОН)2.
При випалюванні вапнякового каменя або крейди в особливих печах СаС03 розкладається на складові частини з утворенням оксиду кальцію та вуглекислого газу за рівнянням: С03 = СаО + СОг Як СаО, так і С02 використовують для очищення соку.
На основній стадії сік ще раз обробляють вапняковим молоком (2,5 % до маси перероблених буряків). При цьому йде:
подальше розкладання амідів кислот, редукуючих та пектинових речовин;
омилення жирів;
• створення надлишку вапна для першої сатурації. Температура — 88—90°С, тривалість — 10 хв.
Першу сатурацію проводять,в протитечії при температурі 80— 85°С протягом 10 хвилин.
Першу сатурацію проводять в одноступінчастих або двоступінчастих протиточних сатураторах.
Одноступінчастий сатуратор являє собою вертикальну циліндричну посудину, що розширюється у верхній частині (для уловлюван-
ня піни, яка утворюється протягом сатурації). Дефекований сік надходить зверху на розподільну тарілку, а сатураційний газ нагнітають компресором знизу. Відсатурований сік ділять на дві частини: одна повертається на переддефекацію (якщо це передбачено схемою очищення соку), а інша йде на фільтрування та подальшу переробку.
У модернізованому двоступінчастому сатураторі дефекований сік, що надходить, інтенсивно змішується з сатураційним газом, що виходить під тиском з газорозподільчих труб барботера (перший рівень сатурації); при цьому створюються сприятливі умови для швидкого отримання дрібнокристалічного карбонату кальцію. Далі сік із клаптиками осаду, що утворилися, переливається у зовнішній простір між корпусом та трубою, опускаючись вниз, продовжує сатуруватися газом з барботера (другий рівень сатурації).
Двостадійна сатурація дає можливість досягти більш високого адсорбційного очищення соку, отримати компактні агломеративно стійкі частки осаду, які добре відділяються відстоюванням або фільтруванням, а також додатково використати частину С02 з сатураційного газу, що відпрацював.
Для відділення осаду з соку першої сатурації його піддають або відстоюванню та фільтруванню згущеної частини соку, або згущенню суспензії в листових фільтрах, а потім фільтруванню у вакуум-фільтрах.
Фільтрацією називають процес відділення рідини від суспендованих у ній частинок за допомогою пористих перегородок.
Перша порція соку, що фільтрується, завжди містить деяку кількість суспендованих частинок, які пройшли крізь порівняно великі отвори тканини фільтра. Отриманий шар осаду на тканині є фільтруючою перегородкою, через яку відбувається більш тонке фільтрування наступних порцій соку.
Із збільшенням товщини шару осаду якість фільтрації поліпшується, але при цьому значно зростає тиск на фільтри та зменшується швидкість фільтрації.
Зі зростанням тиску соку на фільтри до певного рівня (3—4 атм) швидкість фільтрування росте. При подальшому збільшенні тиску осад ущільнюється настільки, що швидкість фільтрації зменшується, незабаром фільтрація припиняється зовсім.
Успішно застосовують на цукрових заводах компактний гравітаційний відстійник-освітлювач з фільтруючим шаром осаду, який рацює в режимі горизонтального потоку з одноступінчастим осадженням. Тут в одному ярусі поєднані процеси освітлення, згущення та ущільнення осаду.
Процес освітлення у відстійнику-освітлювачі умовно розділений на чотири зони:
— зона розподілу соку (під дією поперечного потоку);
— зона відстоювання (під дією гравітаційних сил) та фільтру-
вання осаду у суспендованому шарі;
— зона освітленої фази;
— зона ущільнення осаду.
Таке поєднання процесів дозволяє скоротити тривалість відстоювання у 3—4 рази у порівнянні з багатоярусним відстійником, виключити контрольне фільтрування декантату та підвищити якість соку першої сатурації.
Більш ефективним способом згущення суспензії соку першої сатурації є фільтрування його в листових фільтрах-згущувачах періодичної дії, які саморозвантажуються. Видалення осаду в листових фільтрах відбувається під тиском стовпа рідини, внаслідок чого швидкість згущення осаду значно вище в порівнянні з відстійниками. Тривалість фільтрування скорочується до 10—12 хвилин, якість соку вища, ніж після фільтрування у відстійниках.
Сік другої сатурації в розчині містить невелику кількість карбонату калію та натрію, солей кальцію, цукрозу, а в осаду — СаС03 з адсорбованими нецукрами. Для його фільтрації застосовують листові фільтри, фільтри з відцентровим вивантаженням осаду та дискові фільтри.
Сульфітація. Для знебарвлення забарвлюючих речовин, зменшення в'язкості та стерилізації соку його обробляють сірчастим газом (802). Цю стадія називають сульфітацією. Газ (802), що подається, реагує з водою дифузійного соку з утворенням сірчастої кислоти Н2803, яка:
відновлює забарвлені речовини соку до безбарвних з'єднань (ефект знебарвлення соку);
взаємодіє з К2С03, що міститься в соку і має лужну реакцію, з утворенням нейтрального сульфату калію К2С03; при цьому знижується лужність соку, що полегшує процес кристалізації цукрози, знижуючи її втрати з мелясою.
Внаслідок сульфітації також знижується в'язкість соку, відбувається його обеззаражування.
Витрата сірки на сульфітацію соку та сиропу становить 0,025 % до маси буряка. Вміст 802 в сірчастому газі — 12—14 %.
Сульфітацію проводять в рідинно-струминних сульфітаторах. Сульфітатор складається з циліндричного корпуса, до якого зверху прикріплений сепаратор, призначений для відділення рідини від відпрацьованого газу. В камеру змішування під тиском надходить продукт (сік, сироп) та розпиляється там, створюючи розрідження. Під дією цього розрідження в камеру засмоктується сульфітаційний газ та змішується з продуктом. Задане значення рН продукту, що виходить з сульфітатора, підтримують автоматично шляхом зміни міри подачі сульфітаційного газу, яку регулюють заслінкою на трубопроводі.
Згущення соку
Для підвищення вмісту сухих речовин у продукті сік випаровують. Випаровування проводять з мінімальними витратами тепла та змінами соку. Очищений сік містить 14—15 % сухих речовин, а внаслідок випаровування їх вміст підвищується до 65 %.
Випаровування соку. Випаровування соку здійснюють у випарних установках з багаторазовим використанням пари. Випарні апарати працюють безперервно, тобто в них весь час надходить рідкий сік на випаровування та безперервно відводиться густий сік, який називають сиропом.
За важливістю функцій, що виконуються, випарна установка займає центральне місце в технологічній та тепловій схемах заводу. Від її роботи залежать продуктивність заводу, витрати палива, витрати й якість цукру.
Випарні станції бувають таких типів:
трикорпусні під тиском;
п'ятикорпусні з нульовим корпусом;
чотирикорпусні з концентратором під погіршеним вакуумом;
п'ятикорпусні з підвищеним температурним режимом.
Найбільш поширеною є випарна станція чотирикорпусна з концентратором під погіршеним вакуумом. Перші три корпуси працюють під тиском, а останній (IV) та концентратор — під розрідженням.
Відфільтрований та очищений сік, що надходить на випаровування, повинен бути прозорим, мати солом'яно-жовтий колір та вміст сухих речовин в межах 14—16 %.
Сік перед випаровуванням підігрівають у трьох групах підігрі-вачів, сполучених послідовно, та подають у перший корпус випарної станції. Перша група підігрівачів підігрівається гострою парою другого корпусу випарки, друга — гострою парою першого корпусу, а третя — ретурною парою. Сік перед надходженням у перший корпус випарки нагрівають до температури, яка на 3—5°С вище температури соку в апараті.
Під різницею тиску сік послідовно переходить з корпуса в корпус, концентрація сухих речовин у ньому підвищується від 13—14 % до 63—65 %.
Розрідження в останньому корпусі та концентраторі, а також видалення із системи газів, що не конденсуються, здійснюють за допомогою двоступінчастої вакуум-конденсаційноіустановки. Знизу до неї надходить повторна пара, а зверху — холодна вода. При контакті з водою пара конденсується, створюючи в апараті сильне розрідження.
Внаслідок цього концентрований розчин цукру в апараті кипить при температурі не вище 90°С. Ця умова дуже важлива для запобігання пригоряння цукру.
Сироп з концентратора піддають сульфітуванню разом з кле-ровкою жовтого цукру, фільтрують і потім викачують на збірники перед вакуум-апаратами.
У процесі випаровування соку мають місце реакції, пов'язані з виділенням аміаку, зниженням лужності, осадженням деяких солей на поверхні нагріву та зростанням кольоровості внаслідок часткової карамелізації цукру.
Зниження лужності при випаровуванні спостерігається внаслідок розкладання амідів, які мають лужне середовище. Через наявність у буряках підвищеної кількості амідів іноді штучно збільшують кінцеву лужність соку II сатурації додаванням вапна (ТЧа^О^.
Зниження лужності не закінчують на випаровуванні, а продовжують у вакуум-апаратах. Тому дуже важливо при обробці соків на сатурації, під час якої різко знижується лужність, залишати достатній запас лужності, враховуючи подальше її зниження при випаровуванні та під час обробки на вакуум-апаратах.
Величина лужності має бути такою, щоб навіть кінцеві продукти цукробурякового виробництва (утфель та відтоки після фуговки ут-фелів) були хоч би нейтральними або слаболужними (рН 7,2). Відсут-
ність лужності в продуктах цукробурякового виробництва призводить до освітлення інвертного цукру. Відсутність лужності в продуктах впливає на роботу вакуум-апаратів: кристали цукру ростуть дуже повільно або зовсім не ростуть і набувають невластивої форми.
Очищення сиропу. При згущенні соку випаровуванням частина нецукрів випадає в осад, збільшується кольоровість та концентрація редукуючих речовин, що викликає необхідність сульфітації та фільтрації сиропу перед уварюванням.
Очищення сиропу здійснюють головним чином до часткового знебарвлення його сульфітацією, тобто обробкою сірчастим газом (802). Сироп разом з клеровкою жовтого цукру нагрівають до температури 85°С, сульфітують до рН 7,5—8,0 та фільтрують.
Практично на всіх цукрових заводах фільтрацію сиропу з клеровкою проводять на механічних (мішкових) фільтрах. Застосування мішкових фільтрів викликане тим, що в сиропі з клеровкою знаходиться значно менша кількість осаду, ніж у соці після сатурації, та немає ніякої необхідності проводити фільтрацію при великому тиску, тобто із застосуванням насосів.
За типовою схемою сироп з клеровкою після сульфітації фільтрують через фільтр-преси, в які заздалегідь наносять шар кізельгура (мінерального порошку, що складається головним чином з аморфного кремнезему). Витрати кізельгуру на очищення сиропу становлять 20 кг на 100 т буряків, що переробляють.
Відпрацьований кізельгур промивають через фільтр нагрітою (аміачною) водою та виводять із заводу. Застосування кізельгуру забезпечує отримання прозорого сиропу високої якості.
Сироп, який надходить на кристалізацію, повинен мати приблизно такий склад: сухих речовини 62—65 %, цукру 58—59 %, нецукрів 4—5 %, доброякісність 91—93 од., лужність 0,005 %, кольоровість 15—20 од.
Отримання кристалічного цукру
Отримання кристалічного цукру з соку відбувається в кілька етапів. Спочатку його уварюють у вакуум-апараті до вмісту сухих речовин 92,5—93,5 %. При цьому частина цукрози викристалізовується, утворюючи суміш кристалів та міжкристального розчину.
При центрифугуванні кристали цукру відділяють від розчину. Для видалення жовтого забарвлення цукру проводять відбілювання цукру-піску гарячою водою. Сиропи, отримані після центрифугування та відбілювання, знову уварюють до утфєля і отримують цукор II кристалізації.
Для того, щоб максимально вичавити цукор, що міститься у цукрових буряках, при мінімальних витратах палива, кристалізацію цукрози ведуть багато разів за двокристалізаційною схемою, найчастіше — за трикристалізаційною схемою продуктового відділення.
Варка утфелів. Призначенням уварювання є виділення цукрози з розчину у вигляді кристалів та отримання суміші кристалів та міжкристального розчину (так званого утфєля І кристалізації). Цикл варіння можна розділити на чотири періоди: згущення до освітлення кристалів, утворення кристалів, їх нарощування, уварювання та спуск утфєля.
Варка утфєля відбувається у варильно-кристалізаційному відділенні. Виділення цукрози з розчину кристалізацією проводять на 2 або 3 рівнях. На першому рівні, коли вміст кристалів цукру досягає приблизно половини (за масою) та утфель стає в'язким і малорухомим, кристали відділяють, а міжкристальний розчин знову згущують до перенасичення на другому рівні та викристалізовують іншу цукрозу.
На останньому (другому або третьому) рівні кристалізації^ цукрозу викристалізовують, підтримуючи необхідне її перенасичення:
спочатку випаровуванням води у вакуум-апараті;
потім охолоджуванням утфєля в утфелемішалках-кристалізато-рах.
Кристалізацію проводять при низьких температурах кипіння цукрових розчинів (не вище 80°С), яких досягають створенням глибокого розрідження у вакуум-апаратах, де уварюють утфель. Завдяки цьому забезпечують мінімальне розкладання цукрози та слабке наростання кольоровості.
Процес кристалізації цукру складається з двох основних фаз: перша — уварювання сиропу до появи центрів кристалізації; друга — нарощування кристалів, які з'явилися завдяки безперервним підкачкам сиропу та подальшому випаровуванню води з нових порцій сиропу.
Для запобігання надмірного пересичення перед заведенням кристалів (тобто перед утворенням центрів кристалізації) в апарат че-
рез пробний кран вводять незначну кількість цукрової пудри (приблизно 100 г). Пудра має бути однорідною та дуже дрібною (у вигляді пилу). Заведення центрів кристалізації за допомогою цукрової пудри дає можливість отримати однорідні за розмірами кристали.
При нормальному вакуумі та температурі після введення в апарат пудри негайно виникають кристалічні центри. Як тільки їх кількість наближається до оптимальної, в апарат вводять більш часті, але невеликі підкачки свіжого сиропу. Цим запобігають випаданню додаткових кристалів, а раніше отримані швидко нарощують.
Третій період варки починають із нарощування освітлених кристалів у режимі постійних підкачок сиропу, не допускаючи великого пересичення міжкристального розчину.
Утворення нових кристалів нарівні з нарощуванням початкових приводить до появи так званого «борошна». Отримання такого утфєля сприяє значному погіршенню фуговки.
За умови постійності густини сиропу в збірниках перед вакуум-апаратами нарощування кристалів можна провести не окремими малими частими підкачками, а постійною безперервною підкачкою шляхом відкриття вентиля на 1/4 або 1/2 оберта. У випадку, коли доброякісність міжкристалевої патоки в апараті наближається до доброякісності білої патоки, введення сиропу в апарат припиняють та починають підкачування заздалегідь нагрітої білої патоки (другий відтік після відбілювання цукру).
Після білої патоки в апарат іноді вводять зелену патоку (перший відтік після відбілювання — його доброякісність нижча, ніж у білої патоки). Введення зеленої патоки в апарат проводять, як правило, на початку виробничого сезону цукроваріння. Надмірна кількість зеленої патоки може призвести до погіршення якості білого цукру.
Четвертий період варки — згущення перед спуском — починають після того, коли введено необхідну кількість патоки та утфель уварено до оптимальної густини.
При закритому набірному вентилі утфель уварюють до вмісту сухих речовин 92,5—93 %. Після досягнення необхідної густини утфєля апарат готують до спуску. Спуск утфєля проводять у такому порядку.
На початку у вакуум-апарат припиняють подачу пари закриттям парових вентилів. Потім закривають повітряний вентиль, тобто
апарат відключають від вакуумної системи. Однак в апараті ще залишається вакуум. Для створення тиску за допомогою спеціального вентиля вводять повітря. Тільки після цього відкривають спускний шибер, і утфель повільно виходить в приймальну утфелемішалку.
Тривалість окремих операцій при уварюванні утфеля І продукту наведено в таблиці 3.2.
Після спуску утфеля апарат пропарюють з метою видалення залишкового утфеля на верхніх трубних ґратах та стінках апарата. Отриману при цьому суміш залишків утфеля і конденсату направляють у клеровочний казан.
Центрифугування утфеля. Утфель являє собою двофазну в'язку масу з вмістом 45—60 % кристалів цукру, а інше — міжкриста-левий розчин.
Щоб отримати кристалічний цукор, тверду фазу відділяють від рідкої механічним способом на центрифугах. Називають цей процес центрифугуванням (фуговкою). Відцентрова сила, що виникає при обертанні ротора центрифуги з утфелем, у багато разів більше сили важіння, тому розділення твердої та рідкої фаз відбувається дуже швидко.
У цукробуряковому виробництві найбільше поширення мають автоматизовані фільтруючі центрифуги періодичної дії з механічним вивантажувачем цукру. Утфель, завантажений в перфорований барабан з двома рядами сит (підкладкове та штамповане), обертається з коловою швидкістю 50—60 м/с. У цикл роботи центрифуги входять шість операцій: пуск центрифуги в хід та завантаження в неї утфеля; відділення міжкристалевої патоки; відбілювання утфеля водою; гальмування; вивантаження цукру; промивання та пропарювання сита. Тривалість повного циклу роботи центрифуги —
не більш 5 хвилин для утфеля І продукту, для утфеля II продукту — приблизно вдвічі більше (10 хвилин).
Центрифугуванням видаляють велику частину міжкристалевого розчину, який після центрифугування називають першим відтоком. На відміну від міжкристалевого розчину він містить небагато дрібних кристалів.
Відбілювання цукру. На кристалах цукру після центрифугування залишається тонка плівка, що надає цукру жовтого кольору. Щоб видалити її, шар цукру в центрифузі промивають артезіанською водою, нагрітою до 80—90°С, внаслідок чого утворюється другий відтік.
На промивання витрачають воду в кількості 3—3,5 % до маси утфеля. Тривалість промивання цукру звичайно становить 15—ЗО с. При промиванні цукру утфеля І кристалізації гарячою водою розчиняється значна кількість кристалічного цукру. Тому частину води, яку використовують для промивання, замінюють цукровим розчином (сиропом з випарної установки, відтоками і т. п.).
Найбільш доцільною є комбінована схема промивання цукру розбавленим до 70—74 % сухих речовин та нагрітим до 75—80°С другим відтоком утфеля І кристалізації, а потім гарячою водою.
Раціональною є трикристалізаційна схема продуктового відділення (рис. 3.5). Трипродуктову схему кристалізації застосовують при доброякісності дифузійного соку понад 86 одиниць. Якщо доброякісність дифузійного соку низька (нижче 86 одиниць), застосовують двопродуктову схему кристалізації, оскільки варка III продукту буде дуже тривалою.
Сушіння, панування та зберігання цукру
Вологість вивантаженого з центрифуги цукру коливається в межах 0,5—1,5 %, а температура — 70—80°С. Такий цукор необхідно сушити, оскільки в ньому утворюються грудки, а при транспортуванні кристали легко ушкоджуються.
Цукросушильна установка складається з двох сталевих барабанів, що похило обертаються, з лопатками всередині. Один барабан — сушильний, інший — охолоджувальний. Через багаторазове пересипання частина цукру здрібнюється, грані кристалів стираються та втрачають блиск.
Якість стружки залежить від таких факторів, як:
конструктивні особливості ріжучого обладнання (у відцентровій бурякорізці стружка в зоні верхніх ножів набуває високої якості; на нижніх ножах через недостатнє ущільнення буряків стружка має більш низьку якість; для компенсації цього недоліку регулюють швидкість різання від 4 до 8 м/с);
робоча характеристика ножів (безреберними ножами ріжуть коренеплоди з підвищеним вмістом рослинних домішок; ножі з меншим кроком (6; 7; 8,25; 9 мм) призначені для переробки буряків нормальної якості, а з великим кроком (10; 12 мм) — для підгнилих, волокнистих, квітушних буряків);
піднімання ножів та зазор між ними (якісну стружку отримують при підніманні ножів на 3—3,5 мм та із зазором 4—7 мм; якщо переробляють волокнисті буряки, зазор збільшують до 8—12 мм);
стан робочих поверхонь (повинні бути чистими, гладенькими, без виступів, западин, тріщин ).
Стружка високої якості повинна відповідати таким вимогам:
мати високу питому площу поверхні;
мати високу міцність на розривання, вигин та зминання;
характеризуватися достатньою проникненістю протягом усього процесу екстракції;
мати просту геометричну форму поперечного перетину. Оцінюють якість стружки за такими показниками:
числом Сіліна (ЧС) (довжина 100 г стружки в метрах);
шведським фактором (ШФ) (відношення маси стружки довжиною 5 см та більше до маси стружки довжиною менше 1 см);
вміст у стружці браку (нерозрізані гребінці, стружка коротша 1 см або тонка, серпанкова).
У стружці необхідної якості ЧС знаходиться у межах 9—15 м, ШФ — не менше 8. Більш тонка стружка швидко здрібнюється в процесі дифузії та перетворюється в мезгу, яка погіршує прони-кненість маси стружки для соку та забиває ситові поверхні.
На протікання процесу дифузії цукру у воду та отримання дифузійного соку впливають такі фактори:
якість бурякової стружки (вона повинна мати високу активну поверхню дифузії і оптимальну товщину; тонка стружка менш пружна, легше утворює пробки, ніж товста стружка, але краще екстрагується);
якість живильної води (застосовують чисту гарячу слабокислу воду, що не містить колоїдних речовин; до того ж на процес дифузії негативно впливає висока жорсткість води, лужність, що знижує швидкість відстоювання відсатурованого соку, збільшує об'єм фільтраційного осаду та масу колоїдних речовин, призводить до поганого пресування жому);
температура середовища (при температурі вище за 75°С відбувається швидке набухання пектинових речовин та пружність стружки знижується, вона злипається; при температурі нижче 70°С інтенсивно розвиваються мікроорганізми, що призводить до псування стружки; в той же час при підвищенні температури — не вище 75°С — втрати цукру з жомом знижуються);
значення рН сокостружкової суміші (бажана величина рН становить 5—5,5—6,3, що близько до рН бурякового соку стиглих здорових буряків);
тривалість дифузії (збільшення тривалості знецукрування призводить до більш повного переходу зі стружки не тільки цукрози, але й нецукрів, зокрема, пектинових речовин; при цьому стружка розм'якшується та втрачає пружність, посилюється життєдіяльність мікроорганізмів);
величина відбору дифузійного соку (зі збільшенням витрат свіжої води на дифузію знижуються втрати цукрози у жомі, але збільшуються витрати палива на випаровування надмірної води, зі зменшенням витрат води відбувається неповна дифузія);
дія мікроорганізмів, які в процесі свого обміну речовин споживають цукрозу (так, якщо мікрофлора пригнічена, втрати цукрози в дифузійній установці можуть становити 0,10—0,15 % до маси буряків, а якщо активна — втрати досягають 0,30— 0,50 % та більше);
конструктивні особливості дифузійних установок:
у вертикальних дифузійних апаратах на кінцевих ділянках у зв'язку зі зменшенням проникненості маси стружки екстрак-
Чистота соку II сатурації залежить від якості буряків, що переробляються, технологічної схеми, режиму очищення і коливається у межах 88—93 %. Міра очищення соку II сатурації, а точніше, його лужність суттєво впливають на протікання стадії сульфітації. У недосатурованому соку є вільне вапно, яке при контакті з діокси-дом сірки дає погано розчинний сульфіт кальцію, що осідає на поверхні нагріву теплообмінників.
Для отримання оптимального ефекту сульфітації тиск продукту перед диском в сульфітаторі повинен бути не нижче 0,25 МПа. Використовують два способи отримання сульфітаційного газу — зрідженого і шляхом спалення сірки. Використання зрідженого ді-оксиду сірки дозволяє провести сульфітацію при відсутності кисню повітря, який окислює різні проміжні продукти розпаду та сприяє збільшенню кольоровості соку.
Втрати цукрози в сокоочисному відділенні становлять (у % до маси буряків): враховані (в фільтраційному осаду) — 0,10—0,15 %; невраховані — 0,05—0,10 %.
У процесі випаровування на випарних установках для отримання максимального ефекту враховують:
якість соку, що надходить (якщо в процесі очищення в ньому повністю розклалися редукуючі цукри, то при випаровуванні різко знижується швидкість реакції утворення забарвлюючих речовин);
кількість соку, що надходить (якщо у випаровувальну установку надходить менша кількість соку, то навіть при нормальних параметрах роботи установки концентрація сиропу, що виходить, буде вище допустимої; якщо надходить дуже багато соку, то на виході буде низькоконцентрований сироп);
циркуляцію соку в кип'ятильних трубах (гарна циркуляція при випаровуванні соку сприяє мінімальному розкладанню цукрози при невеликій тривалості його перебування у випаровуваль-ній установці);
висоту рівня соку в кип'ятильних трубах (підтримують на такому рівні, щоб верхні трубні грати тільки омивались киплячим соком; при зниженні заданого рівня частина труб не омивається соком, що призводить до зниження продуктивності апаратів та пригоряння цукрози на стінках труб; при підвищенні рівня соку знижується інтенсивність теплопередачі, погір-
шується циркуляція соку та стає можливим перекидання продукту в парову камеру наступного корпуса);
температуру кипіння соку в першому корпусі обмежують 126°С (у деяких установках — 129°С), щоб уникнути пригоряння цукру та його інтенсивне розкладання;
тиск гріючої (ретурної) пари (за основу беруть параметри повторної пари II корпусу випарної установки, якою обігрівають найбільш важливі об'єкти на заводі — вакуум-апарати; при недостатній концентрації сухих речовин у сиропі виведення на конденсатор збільшується; якщо при цьому знижується температура повторної пари II корпуса, то підвищують параметри гріючої пари);
тривалість перебування соку у випарній установці (в середньому цей показник становить 40—60 хв.; при зростанні тривалості до 120 хв. знижуються рН та термостійкість, збільшуються кольоровість соку та втрати цукрози).
Для першого періоду варки утфелів рекомендують набирати сиропу стільки, щоб була покрита поверхня нагріву, а по мірі випаровування короткими, але більш частими підкачками не допускати оголення поверхні нагріву для запобігання пригорянню цукру.
Якість цукру, що утворюється, залежить від крупності кристалів. Чим дрібніше цукор, тим більше його поверхня і тим більше нецу-крів може на ній затримуватися. Тому білий цукор варять на середній та великий кристали, а нижчі продукти для кращого знецукру-вання — на дрібний.
Заведення кристалів має дуже важливе значення для процесу варки та якості утфелю, що отримується. Чим більше центрів кристалізації, тим дрібнішими будуть кристали цукру та навпаки.
Потрібно зазначити, що зварити великий кристал цукру значно складніше, бо треба постійно стежити за перенасиченням міжкри-сталічного сиропу та не допускати появи нових додаткових кристалів до раніше отриманих для їх нарощування.
Оскільки цукор повинен бути однорідним за розміром, то підтримка насичення міжкристалічного сиропу дуже важлива при варці утфелів. Якщо допустити при варці сиропу перенасичення значно вище за коефіцієнт 1,2—1,25, то кількість заведених кристалів буде дуже великою, а товарний цукор буде дуже дрібним.
- Лекція 5
- Технологія виробництва цукру
- 1. Характеристика властивостей цукровмісної сировини
- 2. Технологічна схема виробництва цукру
- Лекція 7 (4 години) Технологія виробництва крохмалю.
- Сировина для виробництва крохмалю.
- Показники якості сировини і готової продукції
- Технологія отримання сирого картопляного крохмалю.
- Особливості виробництва і споживання готової продукції. Блок-схема отримання картопляного крохмалю.
- Машинно-апаратурна схема лінії виробництва картопляного крохмалю.
- Стадії технологічного процесу. Зберігання та очищення картоплі
- Подрібнення картоплі
- Вилучення мезги та картопляного соку
- Очищення крохмалю
- Технологія отримання сирого кукурудзяного крохмалю.
- Замочування зерна
- Подрібнення зерна
- Відокремлення зародку
- Тонке подрібнення мезги
- Фільтрування і промивання крохмалю
- Технологічна схема отримання сухого крохмалю.
- Механічне зневоднювання
- Сушіння крохмалю
- Отримання і використання модифікованих крохмалів.
- Підготовка та оцукрювання крохмалю
- Очищення сиропів
- Випарювання і утворення сиропів