3. Вітчизняний та зарубіжний досвід підтримки інноваційного розвитку

Одним із найдієвіших інструментів підтримки держа­вою інноваційної діяльності є її регламентація та створен­ня сприятливого інституційно-правового середовища для суб'єктів інноваційного процесу.

У Законі України «Про інноваційну діяльність» вказу­ється, що державне регулювання інноваційної діяльності здійснюється шляхом:

• визначення і підтримки пріоритетних напрямів ін­новаційної діяльності державного, галузевого, регіональ­ного і місцевого рівнів;

• формування і реалізації державних, галузевих, регіо­нальних і місцевих інноваційних програм;

• створення нормативно-правової бази та економічних механізмів для підтримки і стимулювання інноваційної діяльності;

• захисту прав та інтересів суб'єктів інноваційної ді­яльності;

• фінансової підтримки виконання інноваційних проектів;

• стимулювання комерційних банків та інших фінан­сово-кредитних установ, що кредитують виконання інно­ваційних проектів;

• встановлення пільгового оподаткування суб'єктів інноваційної діяльності;

• підтримки функціонування і розвитку сучасної ін­новаційної інфраструктури.

Регулювання інноваційної діяльності, відповідно до Закону України «Про інноваційну діяльність», може здій­снюватися на різних рівнях управління державою різними державними структурами — від Верховної Ради до органів виконавчої влади на місцях. їх участь у регулюванні іннова­ційних процесів обумовлена тими функціями, які вони вико­нують у загальній системі управління економікою країни. Законом встановлено повноваження Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування у сфері інноваційної діяльності.

Верховна Рада України. Визначає єдину державну полі­тику в сфері інноваційної діяльності, створюючи законодав­чу базу для сфери інноваційної діяльності, затверджуючи пріоритетні напрями інноваційної діяльності та визначаю­чи обсяг асигнувань для фінансової підтримки інноваційної діяльності в межах Державного бюджету України.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим, облас­ні, районні ради. Відповідно до їх компетенції затверджу­ють регіональні інноваційні програми, що кредитуються з відповідних бюджетів; визначають кошти відповідних бюджетів для фінансової підтримки регіональних іннова­ційних програм; доручають органам державного управлін­ня їх фінансування через державні інноваційні фінансово-кредитні установи у межах коштів, виділених у цих бю­джетах, і контролюють їх фінансування.

Представницькі органи місцевого самоврядування. Затверджують місцеві інноваційні програми; у межах коштів бюджету розвитку визначають кошти місцевих бюджетів для фінансової підтримки місцевих інновацій­них програм; створюють комунальні інноваційні фінансо­во-кредитні установи для фінансової підтримки місцевих інноваційних програм за кошти місцевих бюджетів; дору­чають своїм виконавчим органам фінансування місцевих інноваційних програм за кошти місцевого бюджету через державні інноваційні фінансово-кредитні установи або че­рез комунальні інноваційні фінансово-кредитні установи; контролюють фінансування місцевих інноваційних прог­рам і діяльність комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ.

Кабінет Міністрів України. Його функції у сфері ін­новаційної діяльності полягають у:

• забезпеченні реалізації державної політики у сфері інноваційної діяльності;

• підготовці та поданні Верховній Раді України пропо­зицій щодо пріоритетних напрямів інноваційної діяльності як окремої загальнодержавної програми або в межах програ­ми діяльності Кабінету Міністрів України, загальнодержав­них програм економічного, науково-технічного, соціально­го, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

• здійсненні заходів щодо реалізації пріоритетних на­прямів інноваційної діяльності;

• сприянні створенню ефективної інфраструктури у сфері інноваційної діяльності;

• створенні спеціалізованих державних інноваційних фінансово-кредитних установ для фінансової підтримки інноваційних програм і проектів, затвердженні їх статутів чи положень про них, підпорядкуванні цих установ спеці­ально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності;

• підготовці та поданні до Верховної Ради України як складової частини проекту Закону «Про Державний бю­джет України» на відповідний рік пропозиції щодо обсягів бюджетних коштів для фінансової підтримки інновацій­них проектів через спеціалізовані державні інноваційні фінансово-кредитні установи;

• затвердженні положень про порядок державної реєс­трації інноваційних проектів і веденні Державного реєстру інноваційних проектів;

• інформуванні Верховної Ради України про виконан­ня інноваційних проектів, які кредитувалися за кошти Державного бюджету України, і про повернення до бюдже­ту наданих раніше кредитів.

Спеціально уповноважений центральний орган вико­навчої влади у сфері інноваційної діяльності. На нього покладено такі повноваження:

• здійснення заходів єдиної науково-технічної та інно­ваційної політики;

• підготовка і подання до Кабінету Міністрів України пропозицій щодо пріоритетних напрямів інноваційної ді­яльності, державних інноваційних програм і щодо необ­хідних обсягів бюджетних коштів для їх кредитування;

• координування робіт у сфері інноваційної діяльнос­ті інших центральних органів виконавчої влади;

• формування окремого підрозділу для кваліфікуван­ня інноваційних проектів з метою їх державної реєстрації;

• реєстрація інноваційних проектів і ведення Держав­ного реєстру інноваційних проектів;

• підготовка і подання до Кабінету Міністрів України пропозицій щодо створення спеціалізованих державних інноваційних фінансово-кредитних установ для фінансо­вої підтримки інноваційних програм і проектів, розроб­лення статутів чи положень про ці установи;

• затвердження порядку формування і використання коштів підпорядкованих йому спеціалізованих державних інноваційних фінансово-кредитних установ і контролю­вання їх діяльності;

• делегування державним інноваційним фінансово-кредитним установам здійснення конкурсного відбору пріо­ритетних інноваційних проектів і фінансової підтримки цих проектів у межах коштів, передбачених Законом «Про Державний бюджет України» на відповідний рік;

• організація підвищення кваліфікації спеціалістів у сфері інноваційної діяльності.

Центральні органи виконавчої влади. Здійснюють підготовку пропозицій щодо реалізації інноваційної полі­тики у відповідній галузі економіки, створюють організа­ційно-економічні механізми підтримки її реалізації; до­ручають державним інноваційним фінансово-кредитним установам проведення конкурсного відбору пріоритетних інноваційних проектів із пріоритетних галузевих напря­мів інноваційної діяльності і здійснення фінансової під­тримки цих проектів у межах коштів, передбачених Зако­ном «Про Державний бюджет України» на відповідний рік.

Отже, органи державної влади, відповідно до Закону України «Про інноваційну діяльність», здійснюють регу­лювання інноваційної діяльності переважно прямими ме­тодами, через формування інноваційної інфраструктури, визначення пріоритетних напрямів інноваційного розвит­ку, відбору перспективних з погляду визначених пріорите­тів інноваційних проектів і їх фінансову підтримку за раху­нок бюджетних коштів.

Останнім часом у країні усе частіше вдаються до непрямих методів регулювання стимулюючого характеру.

Згідно із Зако­ном суб'єктам інноваційної діяльності для виконання ни­ми інноваційних проектів може бути надано фінансову підтримку в різних формах.

1. Повне безвідсоткове кредитування (на умовах інфля­ційної індексації) пріоритетних інноваційних проектів за кошти Державного бюджету України, кошти бюджету Ав­тономної Республіки Крим і кошти місцевих бюджетів.

2. Часткове (до 50%) безвідсоткове кредитування інно­ваційних проектів за кошти Державного бюджету Украї­ни, кошти бюджету Автономної Республіки Крим і кошти місцевих бюджетів за умови залучення до фінансування проекту решти необхідних коштів виконавця проекту і/або інших суб'єктів інноваційної діяльності.

3. Повна або часткова компенсація (за кошти Держав­ного бюджету України, кошти бюджету Автономної Рес­публіки Крим і кошти місцевих бюджетів) відсотків, які сплатили суб'єкти інноваційної діяльності комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам за кре­дитування інноваційних проектів.

4. Надання державних гарантій комерційним банкам, які здійснюють кредитування пріоритетних інноваційних проектів.

5. Майнове страхування реалізації інноваційних про­ектів у страховиків відповідно до Закону України «Про страхування».

Такі умови надання фінансової підтримки підвищують відповідальність суб'єктів інноваційної діяльності за об­ґрунтування і реалізацію інноваційних проектів. У цьому разі держава бере на себе лише незначну частину ризику, пов'язаного з реалізацією інновацій.

Однак, використовуються лише деякі види цих пільг.

1. 50% податку на прибуток і 50% податку на додану вартість залишається у розпорядженні підприємства за умов, що виконання інноваційного проекту почнеться не пізніше, ніж через півтора року від дати його державної реєстрації. Ці кошти мають бути зараховані на спеціаль­ний рахунок і використовуватись винятково на фінансу­вання інноваційної діяльності. Якщо ці кошти не викорис­тані протягом терміну пільгового оподаткування і року після цього, вони підлягають зарахуванню до Державного бюджету України. Однак пільгове оподаткування реалізу­ється за умови, що суб'єкт інноваційної діяльності про по­чаток реалізації інноваційного проекту у місячний термін повідомляє відповідний орган Державної податкової адмі­ністрації і з усіх господарських операцій, пов'язаних з вико­нанням інноваційного проекту, веде окремий бухгалтер­ський облік.

2. Інноваційним підприємствам дозволяється приско­рена амортизація основних фондів і встановлюється що­річна двадцятивідсоткова норма прискореної амортизації основних фондів групи III. При цьому амортизація основ­них фондів групи III проводиться до досягнення балансо­вою вартістю групи нульового значення.

3. Інноваційні підприємства сплачують земельний по­даток за ставкою в розмірі 50% від діючої ставки оподат­кування.

4. Необхідні для виконання пріоритетного інновацій­ного проекту, який передбачає випуск інноваційного про­дукту і щодо якого прийнято постанову Кабінету Міністрів України про його особливу важливість, сировина, устатку­вання, обладнання, комплектуючі та інші товари (крім під­акцизних товарів), яких не виробляють в Україні або ви­робляють, але вони не відповідають вимогам проекту, при ввезенні в Україну протягом терміну чинності свідоцтва про державну реєстрацію інноваційного проекту звільня­ються від сплати ввізного мита та податку на додану вар­тість. При цьому номенклатура та обсяги ввезення сирови­ни, матеріалів, устаткування, обладнання, комплектуючих та інших товарів мають бути визначені в інноваційному проекті перед його державною реєстрацією.

Названі пільги стосуються інноваційних підприємств, у яких частка інноваційної продукції становить не менше 70% від загальної кількості продукції, або ж тих, що реа­лізують інноваційні проекти, внесені у Державний реєстр інноваційних проектів. Це сприяє технологічному прори­ву, оскільки підтримку, як правило, надають базисним ін­новаціям, тобто вона має точковий характер. Однак біль­шість підприємств впроваджують інновації в процесі вдо­сконалення своєї діяльності, паралельно із виготовленням основної продукції, життєвий цикл якої ще триває. Як пра­вило, нова продукція на початку свого життєвого циклу не може займати 70% від загального випуску, а в міру розгор­тання її виробництва у наступні роки вона перестає бути но­вою. Отже, під дію вказаних пільг не підпадає багато аспектів інноваційної діяльності підприємств, що свідчить про необхідність подальшого вдосконалення системи непрямих методів регулювання інноваційної діяльності в Україні.

Вітчизняна практика підтримки інноваційної діяль­ності є недостатньо ефективною. Перевага надається мето­дам прямого адміністрування, дієвість яких залежить від суб'єктивної оцінки інноваційного проекту особами, що здійснюють його експертизу. Однак стимулом до іннова­ційної діяльності має бути більший дохід інноватора, що забезпечується непрямими методами регулювання, ефек­тивність яких підтверджується досвідом економічно роз­винутих країн. Отже, вдосконалення державної інновацій­ної політики повинно відбуватися у напрямі збагачення їх інструментарію.

Аналіз світової практики показує, що пряма підтримка держа­вою рівня та інтенсивності інноваційних процесів в економіці розгля­дається як вирішальна умова її структурної перебудови. Саме зав­дяки їй можна досягти стабільних темпів економічного зростання й підтримувати їх. Наочно це видно на прикладі країн Південно-Східної Азії, особливо тих із них, які сьогодні займають провідні пози­ції у світовій економіці. В цілому для окремих країн регіону харак­терні різні підходи до розробки політики в галузі прямого кредиту­вання національної економіки. Пряма кредитна підтримка галузей і сфер економіки, структурна перебудова яких розглядалася як націо­нальний пріоритет, на перших стадіях реформування економіки бу­ла характерною для багатьох країн цього регіону. Економіка дея­ких з них розвивалася швидкими темпами (Республіка Корея, Сін­гапур, Малайзія, Таїланд), прогрес інших був дещо скромнішим (Філіппіни, Індія, Пакистан). Японія і Корея на перших стадіях свого розвитку, Китай — останніми роками, — активно викорис­товували програми прямої кредитної підтримки окремих галузей і сфер економіки. Завдяки цьому згадані держави досягли найбільш високих темпів економічного зростання. Для порівняння слід від­значити, що на Філіппінах, де фінансова система суттєво лібера­лізована й сфера прямої державної підтримки фінансовими ресур­сами вкрай обмежена, процес розвитку економіки проходить не так успішно.

Для сучасного інноваційного комплексу промислово розвине­них країн Заходу характерна поява нових інституціональних струк­тур, які дають змогу акумулювати вільні грошові кошти населення і юридичних осіб і спрямовувати їх на реалізацію інноваційних проек­тів відповідно до державних пріоритетів і програм, а також виходя­чи з інтересів приватного і змішаного секторів економіки. До таких структур належать інвестиційні та пенсійні фонди, страхові компанії та інші фінансово-кредитні установи.

У країнах із розвинутою ринковою економікою інстру­ментарій непрямих методів управління різноманітний і зо­середжений переважно в сфері оподаткування, де діє бага­то пільг:

• пільгове оподаткування прибутку через зменшення оподатковуваної бази і ставок оподаткування, вирахуван­ня з податкових платежів;

• пільгове оподаткування операцій, пов'язаних з обо­ротом науково-технічної продукції, наприклад оподатку­вання за нульовою ставкою податку на додану вартість;

• надання дослідного та інвестиційного кредиту (по­даткового) — відстрочення податкових платежів у частині витрат з прибутку на інноваційні цілі;

• зменшення податку на приріст інноваційних витрат;

• «податкові канікули» протягом кількох років на прибуток, отриманий від реалізації інноваційних проектів;

• пільгове оподаткування дивідендів юридичних і фі­зичних осіб, отриманих за акціями інноваційних підпри­ємств;

• ув'язування пільг з урахуванням пріоритетності здійснюваних проектів;

• пільгове оподаткування прибутку, отриманого внас­лідок використання платежів, ліцензій, ноу-хау та інших нематеріальних активів інтелектуальної власності;

• зниження ставок податку на прибуток на замовлені та спільні НДДКР;

• зменшення оподаткованого прибутку на суму вар­тості приладів та устаткування, що передаються вищим навчальним закладам;

• вирахування з оподаткованого прибутку внесків до благодійних фондів, діяльність яких пов'язана з фінансу­ванням інновацій;

• зарахування частки прибутку інноваційних підпри­ємств на спеціальні рахунки з подальшим пільговим опо­даткуванням у разі використання на інноваційні цілі.

Показовим щодо цього є досвід економічно розвинутих країн, де сформовані ефективні механізми такого регулю­вання. Зокрема, США та Велика Британія підтримують низький рівень оподаткування корпорацій і вважають це потужним стимулом для ризикових технологічних змін. У Німеччині, Іспанії та Італії низькі ставки базових податків доповнені спеціальними системами заохочування ризико­вих проектів. Франція застосовує іншу комбінацію: високі податки для всіх і різні спеціальні стимули інноваційного підприємництва. Це означає, що в Україні необхідно фор­мувати свою систему методів державного регулювання ін­новаційної діяльності, яка на власному історичному та ментальному ґрунті стимулюватиме підприємницькі струк­тури до інноваційного розвитку.