Сільське господарство України

   Індивідуальний телефонний зв'язок завжди був слабкою ланкою вітчизняних телекомунікацій. За рівнем телефонізації (кількістю апаратів на 100 меншканців), якістю міжміського зв'язку, технологією передачі сигналу Україна поступається багатьом країнам. Дуже слабкою була і залишається телефонізація сільських поселень.    Останніми роками ситуація в галузі телекомунікацій різко змінюється на краще, а сама галузь належить до найбільш динамічних у національній економіці. Розвиваються традиційні і нові види зв'язку, обласні центри, курортні міста, багато райцентрів підключені до Інтернету — всесвітньої комп'ютерної телекомунікаційної системи. Цьому сприяє поява нових компаній, створених з участю іноземних інвестицій.    Україна має добре розвинений науковий комплекс. У державі є понад 1300 наукових установ, їх мережу складають інститути Національної Академії наук, галузеві науково-дослідні інститути, проектно-конструкторські та технологічні бюро великих підприємств, наукові підрозділи університетів та інших ВНЗ. Науковою діяльністю займаються також наукові бібліотеки, асторономічні обсерваторії, державні заповідники, ботанічні сади тощо.    Наукові заклади виконують як теоретичні, так і прикладні дослідження, втілюють наукові розробки у національне господарство, удосконалюють організацію виробництва та управління. Найбільшими осередками української науки є ті самі міста, що виступають як найбільші освітні центри країни.    У багатьох галузях науки Україна посідає провідне місце у світі, але незначне фінансування зумовлює, в цілому, її відставання порівняно з високорозвиненими країнами світу.    Сільське господарство — галузь матеріального виробництва, що займається вирощуванням сільськогосподарських культур та розведенням сільськогосподарських тварин для забезпечення населення продуктами харчування, а промисловості — сировиною. Воно включає дві взаємопов'язані великі галузі — рослинництво (його ще називають землеробством) і тваринництво, які поділяються на менші галузі, підгалузі, виробництва.    Сільське господарство є первинною ланкою агропромислового комплексу (АПК), а разом із харчовою і деякими галузями легкої промисловості (текстильною, шкіряною, хутровою) складає його основу.    Сільське господарство належить до найдавніших видів господарської Діяльності людини. На території України на рубежі V і IV тисячоліть До н. е. розвинулося осіле землеробство (трипільська культура). З давніх часів Україна відома своєю сільськогосподарською продукцією серед інших народів і країн. І зараз сільське господарство належить до важливих галузей міжнародної спеціалізованої держави.    Розвиток сільського господарства залежить від природно-географічних і соціально-економічних передумов. До перших належать земельно-ґрунтові й агро-кліматичні ресурси, які загалом дуже сприятливі на території України.    Сільськогосподарські угіддя займають 42 млн. гектарів, або 70% загального фонду країни. Структура сільськогосподарських угідь така: 78,9% — орні землі (рілля) і багаторічні насадження, 13,0% — пасовища, 8,4% — сіножаті. Найвища частка орних земель — у степових районах (70 — 80%) і лісостеповій зоні. Пасовища зосереджені, в основному, в Карпатах, на Поліссі та в південно-східних степових областях, сіножаті — в долинах рік лісової і лісостепової зон.    Серед соціально-економічних передумов сільськогосподарського виробництва важливу роль відіграють трудові ресурси (сільські райони України ними забезпечені достатньо), особливості землеволодіння, тобто відносини власності на землю, й аграрна політика держави.    В Україні тривалий час землею володіли держава і великі колективні господарства, зараз вона — у власності селянських спілок і фермерів. Зміни у землеволодінні відбуваються дуже повільно. Новим поштовхом для подальшого реформування селянського господарства стало прийняття у 2001 році Земельного кодексу України, що його справедливо назвали "земельною конституцією". Частка землі, яка знаходиться у володінні фермерів (таких в Україні понад 36 тис. господарств) становить тільки 2% від площі сільськогосподарських угідь. Розвиток фермерства та створення кооперативів селян-власників землі дозволить значно піднести рівень розвитку сільськогосподарського виробництва у країні. Це вже проявляється в останні роки, коли процеси реформування у сільському господарстві стали більш реальними.    Тривалий час сільськогосподарське виробництво розвивалося екстенсивним шляхом, тобто за рахунок залучення до нього додаткових земельних площ, особливо ріллі, збільшення поголів'я худоби. Площа орних земель приростала за рахунок зменшення площ інших сільськогосподарських угідь (це негативно впливало на кормову базу тваринництва), а також внаслідок проведення водної меліорації — зрошення та осушення земель. Зрошувальні землі розташовані на півдні України, їх площа — 2,5 млн. га. У перезволожених і заболочених районах Полісся і північного лісостепу під осушення залучено 3,3 млн. га земель.    Нині територія України належить до найбільш розораних в Європі і світі (рілля становить 1/2 її площі). При цьому розорювалися навіть землі, не дуже придатні для землеробства, — наприклад, осушені землі на Поліссі чи осушені заплави річок. Внаслідок цього площі земель збільшувались, але знижувалася їх продуктивність, що не сприяло збільшенню обсягів виробництва культур.    Збільшення поголів'я худоби спричиняло проблеми її утримання через низькоякісну кормову базу, недостатнє впровадження високопродуктивних порід тварин та ін.    В сучасних умовах екстенсивний шлях ведення сільськогосподарського виробництва має поступитися інтенсивному — отриманню більших врожаїв сільськогосподарських культур у результаті поліпшення обробітку земель, внесення добрив, використанню отрутохімікатів та ін., піднесенню продуктивності худоби за рахунок селекції, поліпшення кормової бази тощо. Важливо встановити правильні пропорції між  рослинництвом і тваринництвом, які забезпечили б виробництво кормів для останнього.    Рослинництво є базовою галуззю сільського господарства, яка дає 60% валової сільськогосподарської продукції. Воно поділяється на рільництво (вирощування культур на орних землях), плодівництво (вирощування багаторічних насаджень) і луківництво (поліпшення природних пасовищ та сіножатей і вирощування сіяних трав).    Рілля, в основному, зайнята посівами сільськогосподарських культур. В останні роки посівні площі скорочуються. Це пов'язано з тим, що частина орних земель не обробляється (т. зв. чисті пари), частина переводиться в інші сільськогосподарські угіддя (пасовища і сінокоси) або ж вилучається із сільськогосподарського вжитку (під житлове будівництво, для потреб промисловості, транспорту та ін.) Якщо зміна структури сільськогосподарських угідь у напрямку зменшення частки ріллі — явище необхідне й прогресивне, то перетворення родючих земель у несільськогосподарські угіддя є серйозною проблемою.    Основною галуззю землеробства є зернове господарство — вирощування продовольчих хлібних (пшениця, жито), круп'яних (гречка, рис, просо), фуражних (ячмінь, овес, кукурудза), зернобобових (горох, квасоля) культур.    Найважливіша зернова культура — пшениця (займає 2/5 площ зернових культур). Вирощують, як правило, озиму пшеницю, переважно у лісостеповій та степовій зонах. На сході цих зон, де взимку переважно малий сніговий покрив, переважають посіви ярої пшениці.    Жита найбільше вирощують на Поліссі та у Передкарпатті, де зволоження надмірне, ґрунти не дуже родючі, а для пшениці — це не зовсім сприятливі умови. Жито дає нижчі врожаї, ніж інші зернові, однак воно є цінною продовольчою культурою.    Ячмінь, кукурудза й овес використовуються як фуражні культури, однак вони мають і важливе продовольче значення. Ячмінь вирощують всюди, але найбільше у південних районах. Найбільші площі посівів кукурудзи е в північній і центральній частинах Степу, на півдні Лісостепу, де вона дає найвищі врожаї. Овес вирощують, в основному, у північній та західній частинах України. Площі ярого ячменю і вівса зростають у ті роки, коли ними навесні пересівають озимі культури, знищені під час суворих зим (сильні морози, відсутність снігового покриву).    Із-за посухостійкості просо росте переважно у степу, а рис (вологолюбний) — лише на поливних степових землях. Гречку вирощують у лісостепових та поліських регіонах через її вибагливість до вологи. Посівні площі під нею досить значні.    Зернобобові (горох, квасолю, кормовий люпин, вику) вирощують у лісостепу та на Поліссі.    За рівнем виробництва зерна Україна в минулому посідала одне з провідних місць у світі — річні обсяги збору сягали 50 млн. т і більше. У 90-х рр. XX ст. вони скоротилися удвічі, і лише у 2001 р. було зібрано рекордний за час незалежності урожай — близько 40 млн. т зерна. Україна прагне увійти до числа експортерів зерна.    Технічні культури є сировиною для промисловості: їх поділяють на волокнисті — льон-довгунець, бавовник, коноплі; олійні — соняшник, льон-кучерявець, ріпак, соя; ефіроолійні — кмин, м'ята, троянда; цукроносні — цукрові буряки.    Найбільші площі серед технічних культур в Україні займають соняшник і цукрові буряки. За виробництвом цих культур Україна тривалий час посідала провідне місце в Європі і входила до числа світових лідерів. Однак зменшення попиту на український цукор спричинило різке скорочення посівних площ і зборів цукрового буряка. Натомість площі під соняшником різко зросли — до 70% посівних площ усіх технічних культур; Україна разом з Аргентиною очолює список виробників цієї цінної культури у світі (річний збір на рівні 3 — 3,5 млн. т).    Цукрові буряки вибагливі до тепла, світла і вологи, потребують родючих ґрунтів, а тому основними регіонами їх вирощування є лісостеп і північ степової зони.    Найкращі умови для вирощування соняшнику — у степовій та на півдні лісостепової зони. Крім нього, важливими олійними культурами є ріпак (Полісся і лісостеп), соя, рицина, льон-кучерявець (степ).    Головна волокниста культура в Україні — льон-довгунець. Основні його посіви знаходяться на Поліссі та у Передкарпатті, де переважає нежарке і вологе літо. Ця культура значною мірою замінила коноплі — традиційну волокнисту культуру в Україні: площі останньої різко скоротилися у другій половині XX ст. Зараз невеликі площі конопель є у Придністров'ї та в Миколаївській і Одеській областях, де їх вирощують переважно для насіння (з нього виробляють олію). В останні роки у південних регіонах України відновлено вирощування бавовнику, посіви якого займали значні площі на початку минулого століття.    В Україні вирощують і заготовляють багато лікарських та ефіроолійних рослин (близько 100). Культивують валеріану лікарську, кмин, хрін, шавлію лікарську, лаванду, м'яту перцеву, фенхель, беладонну лікарську тощо.    Ефіроолійні культури практикують на півдні степової зони, найбільше—у Криму.    Із технічних культур в Україні вирощують також хміль (на Поліссі, найбільше в Житомирській області), який використовують, головним чином, у пивоварній промисловості, та тютюн (південь лісостепу і степ), що є сировиною для виробництва цигарок.    Важливе значення в рослинництві має картоплярство та овочівництво. Картоплю вирощують на всій території України, але найвища її врожайність — на Поліссі та в Лісостепу. Овочівництво розвинене скрізь, найбільше посівів — у господарствах лісостепової і степової зон. На півночі та в центральних районах країни переважають такі овочеві культури, як капуста, морква, столові буряки, огірки, на півдні — помідори, перець, баклажани, цибуля. Значні площі в Україні займають баштанні культури: гарбузи, кавуни, дині, кабачки, патисони, які є цінними продуктами харчування. Основні їх площі знаходяться у степовій зоні.    Понад третину посівних площ країни займають кормові культури. Серед них найвища частка одно- і багаторічних трав, кукурудзи; вирощують також кормові коренеплоди.    Завдяки м'якому клімату та наявності родючих грунтів Україна має значні площі садів. Зерняткові породи дерев (яблука, груші) найкраще плодоносять у лісостепу та на Поліссі, а кісточкові (вишня, черешня, слива, абрикос, алича та ін.) — у степу. На всій території України поширені ягідники, в яких ростуть смородина, порічки, малина, аґрус та ін. У південній та центральній частинах степу, у передгір'ях Криму та на Закарпатті розвинуте виноградарство.    Тваринництво сільськогосподарської продукції країни —цінні висококалорійні продукти (молоко, м'ясо, сир, яйця, рибу, мед)і сировину для харчової та легкої промисловості (шкіру, вовну, шовк).При цьому воно використовує кормові культури польового та лучно-пасовищного виробництв, відходи від харчової промисловості та харчування людей, комбікорми.    До найважливіших галузей належить скотарство (розведення великої рогатої худоби). Воно дає найбільший обсяг тваринницької продукції — молока і м'яса. За співвідношенням виробленої продукції розрізняють декілька напрямків спеціалізації скотарства: молочне, м'ясне, м'ясо-молочне, молочно-м'ясне. Молочне скотарство розвивається переважно там, де є пасовища із соковитими травами (Полісся), або навколо великих міст, де є значний споживач свіжого молока.    У районах інтенсивного землеробства з високою часткою посівних площ кормових культур, а також сінокосів і пасовищ, переважає молочно-м'ясне скотарство (лісостеп, південь Полісся).    М'ясо-молочне скотарство поширене у тих районах, де у кормовій базі переважають висококалорійні комбікорми. Це — степова, посушлива зона, де трави влітку висихають.    М'ясне скотарство розвивається в усіх природних зонах навколо великих центрів харчової промисловості, відходи від якої є кормами для худоби.    У загальному поголів'ї великої рогатої худоби в Україні (9,4 млн. у 2000 р.) на корів припадає більше половини. Порівняно із західноєвропейськими країнами, що мають подібні природно-кліматичні умови, продуктивність молочного стада в Україні все ще низька. Продуктивність інших галузей тваринництва також невисока.    Важливою галуззю тваринництва України є свинарство, яке виробляє понад третину усього м'яса. Воно орієнтується на райони високорозвиненого зернового господарства і картоплярства, виробництва цукрових буряків і соняшнику, на приміські зони великих міст і центри харчової промисловості (використання відходів). В Україні поширене повсюдно, найбільша концентрація — у лісостепу і степу. Свинарство має м'ясо-сальну і сальну спеціалізацію. У степу, де в кормах висока частка концентратів, переважають сальні породи свиней, в інших регіонах — м'ясо-сальні.    Вівчарство поширене у степу та в Карпатах. На степових ділянках переважає вовняне, насамперед тонкорунне і напівтонкорунне вівчарство, а в Карпатах — грубововняне, смушкове і молочне вівчарство. Традиційним у високогір'ї Карпат є виробництво бринзи — сиру з овечого молока.    Птахівництво розвинене на всій території України, але найбільша концентрація птиці (гусей, качок, індиків, курей) поблизу великих міст, у головних зернових районах степу та лісостепу.    На всій території України відроджується конярство, яке колись було важливою галуззю тваринництва. Нині поголів'я коней становить близько 0,5 млн. голів. Коней розводять повсюдно, найбільше — у Карпатах, Закарпатті, на Поділлі та Поліссі. У спеціалізованих господарствах Луганської, Полтавської та Тернопільської областей розводять племінних коней.    Давні традиції в Україні має бджільництво. Однак інтенсивне вирубування лісів, розорювання земель, використання дешевого штучного воску, а пізніше й застосування отрутохімікатів призвели до занепаду цієї галузі. Зараз бджільництво поширене в усіх регіонах, а найбільше — на Поліссі та в лісостепу.    Ставковим рибництвом займаються скрізь; розводять переважно карася, товстолобика, білого амура, ляща, коропа, а в гірських річках — форель.    Хутрове звірівництво — це розведення хутрових звірів на спеціальних фермах. Найбільше вирощують норок, песців, нутрій, сріблясто-чорних лисиць.    У багатьох районах України поширене кролівництво, найбільше — на Поліссі та у лісостепу.    Зона Полісся займає зону мішаних лісів і прилеглі до неї райони лісостепової природної зони. В умовах рівнинної території з достатнім або надмірним зволоженням, із дерново-підзолистими грунтами, значними площами пасовищ та сіножатей сформувалась така спеціалізація сільського господарства: молочно-м'ясне скотарство, свинарство, льонарство, картоплярство, зернове господарство (жито, пшениця, гречка).    Сільськогосподарська зона Лісостеп майже повністю співпадає з однойменною природною зоною. Родючі, переважно чорноземні, грунти і достатнє зволоження сприяли спеціалізації сільськогосподарського виробництва на буряківництві, зерновому господарстві (пшениця, кукурудза), м'ясо-молочному скотарстві і свинарстві. Розвинене також садівництво.    У зоні Степу, яка майже збігається з такою самою природною зоною, родючі чорноземні грунти і недостатнє зволоження зумовили розвиток зернового господарства (пшениця, рис, кукурудза) і вирощування олійних культур, розвиток овочівництва, баштанництва, виноградарства, м'ясного скотарства, свинарства і вівчарства, а також птахівництва.    Своєрідну спеціалізацію сільського господарства мають передгір'я і гірські райони. Для Карпат — це скотарство і вівчарство, вирощування льону, картоплі і пшениці; для Закарпаття — кукурудзи, овочів, фруктів і винограду. У передгір'ях Кримських гір вирощують зернові, овочі, фрукти, а на Південному березі Криму — ефіроолійні культури, виноград, цитрусові.    Навколо великих міст сформувалися приміські сільськогосподарські райони зі спеціалізацією на виробництві продукції, яка погано транспортується, — молока, м'яса, яєць, овочів, картоплі, фруктів.    Сільськогосподарське виробництво зазнає значних змін в останні роки внаслідок проведення в Україні земельної реформи. Вона назріла давно, оскільки колективна форма власності на землю, яка існувала в Україні, спричиналася до низької продуктивності праці, виснаження грунтів та ін. У кінці XX ст. спостерігалось відчутне падіння обсягів виробництва сільськогосподарської продукції. Внаслідок екстенсивного господарювання (залучення в обіг нових земель, збільшення поголів'я худоби тощо) у державі склалася нераціональна структура земельних і сільськогосподарських угідь з великим переважанням орних земель.    Передача землі у приватну власність, створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі вже дають позитивні результати. Зміна відносин власності, збільшення кількості фермерських та індивідуальних селянських господарств повинні сприяти інтенсивному господарюванню. Лише цей напрямок розвитку сільського господарства передбачає збільшення врожайності сільськогосподарських культур і продуктивності тваринництва шляхом активної селекційної роботи, підвищення родючості грунтів, механізації та енергоозброєності сільського господарства.

Оцінка тенденцій і структурних змін у сільському господарстві України Категорія:    Підручники   Економіка   Планування на аграрному підприємстві