Реформування земельних відносин та проблеми трансформації організаційних структур аграрного сектора.

Земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування, розпорядження і управління землею на державному, господарському і внутрішньогосподарському рівнях як об’єктом господарювання і засобом виробництва у сільському господарстві.

Реформування земельних відносин обумовлено необхідністю реанімації у селян почуття реальних власників землі та результатів праці, що стане для них, як засвідчує світовий досвід, наймогутнішим стимулом до високопродуктивної праці, розв’язання на цій основі завдань подолання продовольчої кризи в Україні та виведення її аграрного сектора на рівень передових країн світу.

Реформування аграрних відносин в Україні здійснюється на основі Законів України «Про власність», «Про колективне сільськогосподарське підприємство», «Про селянське (фермерське) господарство», Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрної сфери економіки», Земельного кодексу України. Вони спрямовані на ліквідацію державної монополії на земельну власність і формування приватної власності на землю (в тому числі індивідуальної (сімейної) і колективно-пайової, яка є однією з форм функціонування приватної).

Але, реформуючи земельні відносини, слід враховувати соціальне значення і наслідки для селян і усього народу цього процесу. Необхідно перебороти політизовані стереотипи загальної приватизації власності і землі, а також фермеризації сільського господарства (на противагу радянським стереотипам націоналізації, суспільної власності і колективізації).

Адже селяни ще стримано відносяться до цих процесів. Вони інстинктивно відчувають, що приватизація і продаж землі може залишити їх без засобів виробництва, роботи, джерел існування, певних соціальних гарантій. Здійснюючи реформування відносин власності у сільськогосподарському виробництві, слід також мати на увазі, що в цьому секторі народного господарства США, Канади, Європи, як правило, переважає державна власність на землю (до 51% від загальної кількості земель, біля 40% земель знаходиться в оренді). Приватна власність на землю є, але вона не є переважаючою.

В ряді країн (Нідерланди, Ізраїль, Тайбей і ін.) приватна власність на землю відсутня. Але це не заважає їх сільському господарству добиватись високої ефективності.

Ще Джон Стюарт Мілль (1806 - 1973 рр.) вважав, що земля як засіб виробництва повинна бути однаково доступною для усіх, конкретно показував і як це слід зробити: «Держава може виступати в ролі єдиного землевласника, а землекористувачі повинні бути орендарями, які одержують свої ділянки на основі договору». Такої ж думки був і прогресивний радянський учений А.В.Чаянов. Такі земельні відносини ринковій економіці не тільки не заважають, а навпаки, суттєво допомагають, бо продукція країн, де переважає державна власність на землю значно дешевша від продукції країн з приватною власністю. Адже, коли земля знаходиться у державній власності, то держава привласнює собі тільки диференційні ренти I і II. А за приватної власності на землю виникають ще й абсолютна та монопольна ренти, які привласнюються лише приватними власниками землі. Вони також привласнюють і значну частину сумарної вартості диференційних рент I і II. Абсолютна і монопольна ренти, породжені приватною власністю на землю, гальмують зростання органічної будови капіталу в сільському господарстві, обмежують перелив капіталів з промисловості у сільське господарство, тому його розвиток буде хронічно відставати від розвитку промисловості. Щоб підтримати вітчизняного сільгоспвиробника, держава вимушена час від часу підвищувати мита на імпортовану сільгосппродукцію, що буде її робити малодоступною для населення. Зосередження великої кількості землі у власності банків, які її привласнюють у виді застави за непогашені кредити, приводить до встановлення ними монопольно високих цін на землю. Виникають екологічні проблеми, оскільки багато (особливо дрібних) приватних власників не мають достатніх коштів для екологічно безпечного землекористування.

В Україні нагромаджений багаторічний позитивний досвід спільної діяльності на основі суспільної власності на землю. Саме ця форма власності і відповідна форма організації виробництва дозволяла нашій країні займати одне з провідних місць у світі по забезпеченню населення дешевим продовольством, робили економіку стабільною. Тому державна власність на землю не повинна, як це має місце в останні роки, насильно руйнуватись, огульно дискредитовуватись. Вона може виступати як у виді єдиної, так і у виді партнерської у виробничих структурах з будь-якою формою власності. Адже широке інвестування цільових програм, технічної і технологічної модернізації виробництва, освоєння НТП можливі тільки за участі і за рахунок держави. З іншого боку, в процесі приватизації за узгодженості з трудовим колективом може зберігатись певна дольова участь держави як рівноправного (не монопольного) партнера. Це може бути власність на селекційні підприємства, плодопитомники, навчально-дослідницькі, експериментальні, тепличні комбінати, меліоративні споруди, тваринницькі комплекси індустріального типу, об’єкти соціального призначення і т.п. Такий підхід може забезпечити більш повне поєднання інтересів, зобов’язань і відповідальності різних власників у єдиній господарській системі. Тому аграрна політика держави повинна спрямовуватись на реальну підтримку усіх форм і відносин власності, включаючи приватну, колективну і державну.

В ході аграрної реформи в аграрному секторі України сформувалася різноманітні організаційні форми господарювання.

Таблиця 7.3^*

Кількість діючих суб’єктів сільського господарства за організаційно-правовими формами [8]

*Складено за: Держкомстат України «сільське господарство України» за 1990 р. і попередні дані за 2007р.

** - КСП та інші підприємства колективної форми власності;

*** - дочірні підприємства, філії, відділи, міжгосподарські об’єднання та ін.

Аналіз даних таблиці 3 свідчить, що за 1990-2007 рр., кількість господарюючих суб’єктів зросла у 4,3 рази. Сьогодні працюють великі, середні та малі агро формування, які у своїй діяльності повинні дотримуватися засад ринкової економіки. Про свою присутність на аграрному ринку заявили фермерські господарства, господарські товариства різних видів і приватні підприємства. Кількість підприємств колективної форми власності (КСП) зменшилися з 8,8 тис. у 1990 р. до 1,2 тис. у 2007 р., а в загальній структурі сільськогосподарських підприємств – відповідно, з 65,7% до 2,2%. Ще більших змін зазнав сектор державних підприємств, оскільки їх чисельність зменшилася до 516 (або у 8,8 раза), а площа їх сільськогосподарських угідь становить лише 510,9 тис. га (2,5%).

Парадоксально, але найбільший внесок у виробництво валової продукції сільського господарства належить господарствам населення. Так, в 2006 р. він становив 61%, водночас як частка приватних підприємств, сільськогосподарських кооперативів і господарських товариств – 33,3 %, фермерських господарств - 4,3%, державних підприємств – 1,4 %[4].

Особисті селянські господарства, на противагу сільськогосподарським підприємствам, постійно нарощували обсяги виробництва (табл. 6.7.), демонструючи і вищий рівень ефективності. Так, у 2007 р. господарства населення, використовуючи 37% сільськогосподарських угідь, виробляли 60,3% валової продукції, в тому числі тваринництва – 70,6%. У той же час, сільськогосподарські підприємства, використовуючи 53,8% сільськогосподарських угідь, виробляли 35,8% валової продукції, у тому числі тваринництва – 28,8% [6].

Таблиця 7.4.

Динаміка валової продукції сільського господарства в різних категоріях господарств

(у порівнянних цінах 2000 р.)

(млн. грн.)

Усе це свідчить про відверто регресивні і неперспективні тенденції розвитку вітчизняного сільськогосподарського виробництва. Окрім того, наразі в аграрному секторі розпочався черговий перерозподіл власності, який супроводжується формуванням трансрегіональних корпоративних об’єднань (агрохолдінгів та ін.). Цей процес має двоякі наслідки. З одного боку, утворення великих корпоративних об’єднань забезпечить збільшення обсягів інновацій та інвестицій у виробництві, поглиблення спеціалізації, залучення кваліфікованих кадрів, створення замкнутих ланцюгів «виробництво – переробка – реалізація продукції» з орієнтацією на світові ринки, що сприятиме утворенню і реалізації конкурентних переваг вітчизняної сільгосппродукції.

З іншого ж боку, концентрація власності у олігархів, перетворення більшості селян у найманих працівників, зростання безробіття, монопольні ціни на працю та її результати, несправедливий розподіл ефекту масштабу призведуть до подальшого знедолення селян і деградації сільських територій.

У цьому плані на особливу увагу заслуговує підтримка малих форм сільськогосподарського виробництва, оскільки:

• навіть коли визнати зростання концентрації виробництва прогресивною і бажаною структурною тенденцією для аграрного сектору, участь дрібних господарств населення в продовольчому забезпеченні країни ще довго буде дуже вагомою;

• у періоди катастроф (воєнної, кризової), коли Україна біднішала та її інвестиційні можливості були вкрай обмеженими, нація виживала завдяки ручній праці мільйонів дрібних селянськиз господарств. Тому здатність значної частини домогосподарств України до продуктивної аграрної праці – безцінна гарантія продовольчої безпеки країни;

• малі аграрні господарства – це важлива можливість забезпечення зайнятості (основної та додаткової) у невеликих населених пунктах, що дає змогу розв’язувати проблему збереження необхідної густоит населення;

• нарешті, заслуговує на всіляке культування аматорське сільське господарство як форма відпочинку та дозвілля. Любов до землі додає здоровя та ушляхетнює душу.