Проблеми сільського розвитку

У період трансформації великих сільськогосподарських підприємств (радгоспів і колгоспів), які в дореформений період крім виробничих виконували і соціально-економічні функції підтримки сільських територій, відбулася руйнація радянської інституційної системи розвитку села, а нова формується надто повільно. Це привело до того, що для сучасного українського села характерними стали: безробіття, сільська бідність, низький рівень заробітної плати, зниження професійних якостей працівників, руйнація соціальної та інженерної інфраструктур, деградація сільських поселень.

Найгострішою стає проблема бідності селян. За оцінками експертів, 40% селян не можуть забезпечити себе найнеобхіднішим. Погіршується навіть споживання продовольчих продуктів. Обмежуючи себе у харчуванні, власно вирощену продукцію вони вимушені продавати за нижчими від ринкових цін, щоб придбати вкрай необхідні речі: паливо, одяг, ліки тощо.

Критично низьким є рівень доходів найманих працівників аграрних підприємств. У 2007 році він був майже удвічі нижчим, ніж у середньому по галузях економіки. Заробітню плату, нижчу за мінімальну, одержували понад 30% штатного персоналу. Заборгованість по виплаті заробітної плати у сільському господарстві становила 97,9 млн грн.

Загострюється проблема зайнятості. Майже 14 тис. населених пунктів (або у кожному другому з них) відсутні будь-які суб’єкти господарської діяльності. З огляду на це, станом на початок 2008 року, 53,8% безробітних, які перебували на обліку в Державній службі зайнятості, проживають у сільській місцевості.

Суттєво погіршуються якісні і кількісні показники забезпечення сільськогосподарського виробництва кваліфікованими кадрами. За 1995-2007 рр., в наслідок трансформації організаційно-правових форм господарювання, у галузі кількість керівників і спеціалістів скоротилась у 2,1 рази, 7 тис. посад у 2007 р. були вакантними. Водночас, кожний четвертий випускник вищих навчальних закладів не стає до роботи, а половина тих, хто призначається на посади, звільняються протягом першого ж року роботи. Станом на 1 січня 2008 року у сільському господарстві та пов’язаних з ним послугах повну вищу освіту мали лише 9,4% працівників, а неповну та базову вищу освіту – 14,9% (або, відповідно, у 3 і 1,6 рази менше порівняно з економікою в цілому) [8].

В стані занепаду і руйнації знаходиться соціальна інфраструктура. У відповідності з науковими розробками оптимальна пропорція основних виробничих фондів сільського господарства до невиробничих фондів повинна складати 2:1. В Україні навіть у докризовому, 1991 році це співвідношення складало 5,7:1. За час трансформаційних перетворень ситуація значно погіршилася. На 25% зменшилася кількість дитячих дошкільних закладів, їх відвідує менше 20% сільських дітей. Число підприємств роздрібної торгівлі зменшилося майже на половину, підприємств побутового обслуговування – більше як на 2/3. У 16772 селах немає пошти, у 13756 – шкіл, у 9485 – медичних пунктів, у 420 – джерел питної води.

Захворюваність і смертність у сільській місцевості значно вища – ніж у містах. За 1980-2005 рр. Коефіцієнт смертності зріс з 14,4 до 19,8%, чисельність сільського населення зменшилася на 6,1 млн чол. Протягом 2000-2006 рр. зникло 500 сіл [13].

Все це стало результатом того, що державна аграрна політика пореформеного періоду спрямована на підтримку велико товарного виробництва, нарощування його експортного потенціалу при недооцінюванні ролі сільського розвитку. Тому необхідно остаточно в суспільному мисленні та в державному регулюванні економіки, чітко розділити політику щодо підприємницької діяльності та регіональну політику щодо сільського розвитку. Саме такий підхід запроваджено у країнах-членах ЄС, де на аграрну і регіональну політики направляється 80% його спільного бюджету (або майже по 40% на кожну).

У вітчизняній економіці та практиці домінує, як і за радянських часів, галузевий підхід до розвитку села. Вважається, що проблеми села можуть бути вирішені за рахунок зростання агропромислового виробництва. Така стратегія відображена у Законі України „Про пріоритетність соціального розвитку села та промислового комплексу в народному господарстві” від 15 травня 1992 р., Державній цільовій програмі розвитку українського села на період до 2015 року, затвердженій Кабінетом Міністрів України від 19 вересня 2007 року та в ряді інших законодавчих актах. Тобто, нинішня влада продовжує практику радянського періоду, адаптовану до ринкових умов. В результаті, діючі нині програми розвитку АПК України базуються на вилученні природних і людських ресурсів сільських територій у процесі нарощування аграрного виробництва з метою персонального збагачення окремих груп аграрно-індустріальної еліти, яка захопила контроль над земельними, матеріальними та фінансовими ресурсами через недосконалість аграрної та земельних реформ, що й обумовило посилення соціальної ізоляції сільського населення. Тому зростання агропромислового виробництва, за рахунок якого передбачається підтримувати чи рятувати село, має бути змінена стратегією сільського розвитку.

Сільський розвиток – як визначає українська дослідниця О. Бородіна [2] – це такий процес, за якого забезпечується гармонійний соціально-економічний розвиток сільської місцевості на основі самоорганізації сільських громад з максимально можливим використанням докторів ендогенного розвитку місцевих активів в їх поєднанні із зовнішніми можливостями. Треба створити економічне підґрунтя для підвищення якості життєвого середовища для сільського населення за рахунок розвитку громади. Цей розвиток являє собою систему запланованих зусиль, спрямованих на створення активів, які збільшують можливості поліпшення економічної активності сільського населення та рівня його життя. Активи можуть включати в себе декілька форм капіталу громади: фізичний, людський, соціальний, фінансовий, економічний, політичний і культурний.

Вихідною умовою розвитку сільської місцевості є те, що громада повинна брати участь у рішеннях, які впливають на її територію, а також у реалізації стратегічних програм, орієнтованих на сільський розвиток. Це вимагає вдосконалення правових засад місцевого самоврядування, податкового законодавства, між бюджетних відносин у напрямі зміцнення фінансової бази самоврядування; зміни у системі сільської освіти – трансфер нових несільськогосподарських знань для сільських жителів на базі нових навчальних курсів, які мають робити акцент не тільки на тому, щоб передати певні знання в професійній сфері, а й на тому, щоб навчити вчитися, аналізувати, знаходити нові шляхи вирішення багато системних сучасних проблем; запровадження системи навчання та підвищення кваліфікації працівників органів місцевого самоврядування, активістів (лідерів) і керівників громадських організацій та малих агро формувань; підтримки об’єднань громадян, які створюються ними з метою вирішення конкретних завдань (виконання проектів) поліпшення умов своєї життєдіяльності; комп’ютеризації громад з метою подолання соціальної ізоляції сільських жителів, створення можливостей доступу до банківських, освітніх послуг тощо.

Важливим напрямком державної політики сільського розвитку має стати створення сприятливих правових, економічних, організаційних умов для розширення доступу всіх верств сільського населення до економічних вигод від зростання в аграрному секторі та поза аграрної діяльності в сільській місцевості. Реалізація цього напряму пов’язана з урізноманітненням програм підтримки сільського господарства та вдосконалення участі у них суб’єктів господарювання з метою зміцнення соціальних і економічних аспектів їх діяльності; поширенням аграрних програм на фермерські та особисті селянські господарства, всебічним сприянням розвитку на селі малого і середнього підприємництва у поза аграрному секторі економіки. Показовою у цьому сенсі може бути ЄС, у яких в межах заходів щодо розвитку сільської місцевості фермерам та іншим сільським підприємцям може надаватися допомога на участь у 19 різноманітних програмних серед яких – оновлення сіл і сільської інфраструктури, а також поліпшення доступу сільського населення до базових послуг. У запропонованому на найближчу перспективу в бюджеті ЄС передбачається збільшення видатків на розвиток сільської місцевості з 12,3 млрд. євро у 2006 р. до 15,4 млрд. євро у 2013 році [Сільські території України: дослідження і регулювання розвитку // Економіка України. – 2007. - №6]

Таким чином, гармонійний соціоекономічний та еколого-безпечний розвиток сільської місцевості можна забезпечити сільськими зусиллями держави та сільських громад.

Література

1. Бабенко А.Г. Державне регулювання та підвищення конкурентоспроможності аграрного сектору // Економіка АПК. – 2008. - №5.

2. Бородіна О. Соціальні інновації в системі соціального розвитку: концептуальні підходи // Ек. Мир. – 2010. - №9

3. Ігнатюк А. Галузева політика в системі державного регулювання економіки // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Економіка. – 2008. - №101

4. Катеринец С. Роль государственной поддержки в аграрном секторе Украины // Экономист. – 2008. - №9.

5. Кропивко Н., Ковальова О. Екологічна диверсифікація використання сільськогосподарських земель в Україні // Економіка України

6. Макаренко П.М. , Мельник Л.Л. Фермерство України у контексті тенденцій розвитку світового сільського господарства // Економіка АПК. – 2008. - №4.

7. Мессель–Веселяк В.Я. Організаційні форми господарювання в сільському господарстві // Вісник економічної науки України. – 2006. - №2.

8. Могильний О. Реалії та парадокси аграрної політики // Економіка України. – 2008. - №12.

9. Олійник Т. Тенденції, фактори та перспективи розвитку господарств різних категорій в аграрному секторі економіки України // Економіка України. – 2007. - №7.

10. Пасхавер Б. Біном Мальтуса // Економіка України

11. Резнік Н.П. Передумови інвестиційно-інноваційного розвитку аграрної сфери // Формування ринкових відносин в Україні. – 2008. - №5.

12. Саблук П.Т. Проблеми забезпеченості дохідності агропромислового виробництва в Україні в постіндустріальний період // Економіка АПК. – 2008. - №4.

13. Соловйова Н. Формування системи державного планування розвитку сільського господарства України // Економіка України

14. Швайка Л.А. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. – К.: Знання, 2006.