22. Економіка України в системі міжнародних відносин

В експорті з Укр до Росії переважають чорні метали, які задовольняють майже половину потреби в них з боку Росії, а також труби, марганцева руда, трактори, сільськогосподарська техніка, прокатне устаткування (в т ч доменне і сталеплавильне), металорізальні і деревообробні верстати, екскаватори, автомобільні крани, аміак, цемент, автобуси, скло, холодильники, вироби із золота, платини та срібла, цукор, олія, мясо і мясопродукти, молочні продукти та ін. В останні роки зростає експорт Укр до ін республік колишнього РадС, в т ч за останні два-три роки експорт до Білорусі зріс майже на третину, до Молдови – в 1,6 раза, до Грузії – більше ніж у 10 разів, в Узбекистан – в 1,6 раза і т.д. У цілому Укр має позитивне зовнішньоторговельне сальдо з Білоруссю, Азербайджаном, Вірменією, Грузією, Молдовою, Таджикистаном, Узбекистаном, Естонією. Разом з тим Укр має велике відємне торговельне сальдо з Росією, Туркменією, Казахстаном. Крім країн СНД і Балтії, Укр розширює зовнішньоек звязки з багатьма розвинутими кр світу. В останні роки найбільші експортні поставки Укр здійснювала до Китаю (майже 1,5млрд дол, або 10% загального обсягу експорту), Туреччини (майже 700млн дол, або близько 5%), Німеччини (майже 600 млн дол, або 4%), Італії (близько 3%), Польщі (майже 3%), Угорщини і США (більше ніж по 2%), Словаччини (майже 2%). Укр традиційно протягоб багатьох років займала провідне місце серед ін республік у складі СРСР у розвитку експортного в-ва. Для цього були вагомі обєктивні умови, насамперед природні ресурси, виробничі потужності, науково-технічний потенціла, кваліфіковані трудові ресурси, географічне положення, транспортне забезпечення та ін. Про це свідчать такі даня: частка Укр в останні роки існування СРСР становила 20% загальносоюзних експортних поставок. За окремими видами експортних поставок питома вага Укр становила: по залізній руді – 98%, марганцевій руді – 100, чавуну і трубах – 75, ковальсько-пресовому обладнанню і с/г машин – більше ніж 70, екскаваторах і сортового прокату – більше ніж 60% і т.д. Сучасні можливості експортного потенціалу Укр повною мірою залежать від рівня розвитку окремих ек районів і областей. Аналіз зовнішньоторговельних відносин Укр з зарубіжними кр показує, що більшеніж за 5 останніх років баланс зовнішньої торгівлі Укр не мав позитивного значення. Тільки в 1997р. Укр імпортувала товарів мажйже на 3 млрд дол. США більше, ніж експортувала, у тому числі в республіки колишнього Радянського Союзу – майже на 4,5млрд дол. Ця різниця між імпортом і експортом обумовлена передусім відємним сальдо по імпорту природного газу, нафти, дизельного палива, автомобільного бензину, вугілля, тобто за рахунок енергоносіїв.

Імпорт України та його стр-ра. Найбільші імортні поставки в Укр надходять з Німеччини (більше ніж 1,3 млрд дол, або майже 8% загального імпорту), США (майже 700 млн дол, або 4%), Польщі (більше ніж 3%), Італії (більше ніж 2%), Франції (майже 2%), Великобританії (1,5%), Чехії, Словаччини, Угорщини, Куби та ін. Сучасна зовнішньоек політика Укр спрямована на формування нового торговельного режиу з подальшою інтеграцією до світового ек простору шляхом поступового і зваженого збільшення ступеня відкритості нац ек-ки. Перш за все передбачається: - підтримка національних товаровиробників шляхом використання можливостей міжнародно-правового механізму захисту їх інтересів на світовому ринку; - прискорення ек реформ шляхом гармонізації ек законодавства відповідно до світової системи торгівлі (ГАТТ/СОТ); - зняття технічних барєрів у торгівлі з провідними країнами – членами СОТ(США, ЄС), розширення торгівлі з якими забезпечує надходження валюти, стимулює розвиток і технічне оновлення пр-сті, сприяє поглибленню виробничої кооперації, забезпечує істотне збальшення іноземних інвестицій. Одним з головних завдань щодо розвитку зовнішніх ек звязків Укр є забезпечення просування товарів укр в-ва на нові зарубіжні ринки. Одночасно робитиметься все можливе для збереження традиційних ринків Укр з державами, які утворилися на терених колишнього РадС. Саме ці країни в найближчій перспективі повинні бути найбільш привабливими для укр експорту. Розвиток гідного торговельно-ек співробітництва з ними є одним з пріоритетів Укр в зовнішньоек звязках. Аналіз стр-ри і обсягів зовнішньої торгівлі Укр за останні роки свідчить про те, що саме з кр СНД і Балтії найбільше зріс товарообіг при випереджаючому збільшенні обсягів експорту. Важливим для розвитку взаємовигідних торговельно-ек-х звязків з кра СНД та ін кр світу є зміщення акщенту з співробітництвва на державному рівні до співробітництва на рівні господарюючих субєктів шляхом створення спільних п-в, транснаціональних промислово-фінансових груп, виробничих корпорацій та ін госп-х структур.

23. Економічні зв'язки України з іншими країнами. На сучасному етапі соціально-економічного розвитку Україна має тісні економічні зв'язки з багатьма країнами світу. Провідну роль у розвитку зовнішніх економічних зв'язків України відігра­ють країни СНД і колишнього Радянського Союзу. Найважливі­шими торговельними партнерами України нині є Росія, Туркменістан, Білорусь, Молдова, Казахстан, Литва, Узбекистан, Грузія, Азербайджан та ін.

Основним торговельним партнером України залишається Ро­сійська Федерація, на яку нині припадає майже третина (36 %) загальних обсягів торгівлі України. Росія нині по­стачає на Україну в годинники, швейні машини значну частину легкових автомобілів і вантажних автомо­білів, радіоприймальних пристроїв, програвачів, відеомагнітофо-нів, персональних комп'ютерів, одягу, взуття, тканин, целюлози, синтетичного каучуку, продукції кольорової металургії, риби і рибопродуктів; лісоматеріа­ли, майже 90 % потреби в нафті і нафтопродуктах, понад поло­вини потреби в природному газі; частково постачає електроенер­гію і деякі сорти чорного прокату.

В експорті з України до Росії, переважають чорні метали, які задовольняють май­же половину потреби в них з боку Росії, а також труби, марган­цева руда, трактори, сільськогосподарська техніка, прокатне устат­кування (у тому числі доменне і сталеплавильне), металорізальні і деревообробні верстати, екскаватори, автомобільні крани, аміак, цемент, автобуси, скло, телевізори, касетні магнітофони, холо­дильники, вироби із золота, платини та срібла, цукор, олія, м'ясо і м'ясопродукти, молочні продукти та ін.

Зростає експорт України до інших рес­публік в тому числі до Азербай­джану, Казахстану, Молдови, Таджикистану, Туркменістану, Уз­бекистану Крім країн СНД та Балтії, Україна розширює зовнішньоеко­номічні зв'язки з багатьма розвинутими країнами світу. Найбільші експортні поставки Україна здійснює до Туреч­чини, Німеччини, Італії, Болгарії, Алжиру Найбільші імпортні поставки в Україну надходять з Німеччи­ни, США, Італії, Польщі, Франції, Швейцарії ,Великобританії , Австралії ,Туреччини , Швеції , Нідерландів , Литви Бельгії та Китаю

Сучасна зовнішньоекономічна політика України спрямована на формування нового торговельного режиму з подальшою інте­грацією до світового економічного простору шляхом поступово­го і зваженого збільшення ступеня відкритості національної еко­номіки. Перш за все передбачається:

• підтримка національних товаровиробників шляхом викорис­тання можливостей міжнародно-правового механізму захисту їх інтересів на світовому ринку;

• прискорення економічних реформ шляхом гармонізації еко­номічного законодавства відповідно до світової системи торгівлі (ГАТТ/СОТ);

• зняття технічних бар'єрів у торгівлі з провідними країнами — членами СОТ (США,ЄС), розширення торгівлі з якими забезпе­чує надходження валюти, стимулює розвиток і технічне оновлен­ня промисловості, сприяє поглибленню виробничої кооперації, забезпечує істотне збільшення іноземних інвестицій.

Одним з головних завдань щодо розвитку зовнішніх економіч­них зв'язків України є забезпечення просування товарів у країнського виробництва на нові зарубіжні ринки. Одночасно робити­меться все можливе для збереження традиційних ринків України з державами, які утворилися на теренах колишнього Радянського Союзу. Саме ці країни в найближчій перспективі повинні бути найпривабливішими для українського експорту. Розвиток гідного торговельно-економічного співробітництва з ними є одним з пріо­ритетів України в зовнішньоекономічних зв'язках.

Аналіз структури і обсягів зовнішньої торгівлі України за останні роки свідчить про те, що саме з країнами СНД і Балтії є найбільше зріс товарооборот при випереджальному збільшенні обсягів експорту.

Важливим для розвитку взаємовигідних торговельно-економіч­них зв'язків з країнами СНД та іншими країнами світу є зміщення акценту зі співробітництва на державному рівні до співробітництва на рівні суб'єктів господарювання шляхом створення спільних підприємств, транснаціональних промислово-фінансо­вих груп, виробничих корпорацій та інших господарських структур.

24. Основні напрямки ефективної зовнішньоекономічної політики України. Основним законодавчим актом, який регулює напрямки зовнішньоекономічну політику України є ЗУ «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики». Згідно цього закону, Зовнішня політика ґрунтується на таких принципах: суверенна рівність держав; утримання від загрози силою або її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої іноземної держави; повага до територіальної цілісності іноземних держав та непорушності державних кордонів; вирішення міжнародних спорів мирними засобами; повага до прав людини та її основоположних свобод; невтручання у внутрішні справи держав; взаємовигідне співробітництво між державами; сумлінне виконання взятих на себе міжнародних зобов'язань; пріоритет загальновизнаних норм і принципів міжнародного права перед нормами і принципами національного права; застосування Збройних Сил України лише у випадках актів збройної агресії проти України, будь-яких інших збройних зазіхань на її територіальну цілісність і недоторканність державних кордонів, боротьби з міжнародним тероризмом та піратством або в інших випадках, передбачених міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; застосування міжнародних санкцій, контрзаходів та заходів дипломатичного захисту відповідно до міжнародного права у випадках міжнародних протиправних діянь, які завдають шкоди Україні, її громадянам і юридичним особам; своєчасність та адекватність заходів захисту національних інтересів реальним і потенційним загрозам Україні, її громадянам і юридичним особам. Основними засадами зовнішньої політики є: забезпечення національних інтересів і безпеки України шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права; забезпечення дипломатичними та іншими засобами і методами, передбаченими міжнародним правом, захисту суверенітету, територіальної цілісності та непорушності державних кордонів України, її політичних, економічних, енергетичних та інших інтересів; використання міжнародного потенціалу для утвердження і розвитку України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної та правової держави, її сталого економічного розвитку; створення сприятливих зовнішньополітичних умов для розвитку української нації, її економічного потенціалу, історичної свідомості, національної гідності українців, а також етнічної, культурної, мовної, релігійної самобутності громадян України усіх національностей; утвердження провідного місця України у системі міжнародних відносин, зміцнення міжнародного авторитету держави; сприяння міжнародному миру і безпеці у світі, участь у всеосяжному політичному діалозі для підвищення взаємної довіри держав, подолання традиційних і нових загроз безпеці; поглиблення співпраці з Організацією Північноатлантичного договору з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації; підтримка зміцнення ролі міжнародного права у міжнародних відносинах, забезпечення дотримання та виконання чинних, вироблення нових принципів і норм міжнародного права; запобігання конфліктам у регіонах, що межують з Україною, та врегулювання наявних конфліктів; забезпечення захисту прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном; створення сприятливих умов для задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами України, підтримання з ними сталих зв'язків; забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі; підтримка розвитку торговельно-економічного, науково-технічного та інвестиційного співробітництва України з іноземними державами на засадах взаємної вигоди; забезпечення з метою повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу інтеграції економіки України у світову економічну систему; розширення міжнародного співробітництва з метою залучення іноземних інвестицій, новітніх технологій та управлінського досвіду в національну економіку в інтересах її реформування, модернізації та інноваційного розвитку; підтримка інтеграції України у світовий інформаційний простір.

25. Основні форми територіальної організації господарства України. Наукова і практична необхідність диференційованого підходу до вивчення територіально-господарських відмінностей у межах країни зумовлює також потребу систематизації різних економіч­них районів.

Науково обґрунтованим є об'єктивне існування двох типів економічних районів — галузевих і загальних, або багатогалузе­вих (інтегральних).

Галузеве (спеціальне) економічне районування потрібне для вивчення особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва. Цей тип економічних районів виникає під впливом закономірності територіальної концентрації підприєм­ств окремої галузі народного господарства і пов'язаних з ними обслуговуючих виробництв. їх територіальна локалізація зале­жить в основному від наявності на певній території необхідних природних передумов (ґрунтово-кліматичних і сировинних ре­сурсів), великого споживача продукції, сприятливих транспорт­них зв'язків тощо.

Так, наприклад, у сільському господарстві виокремлюються райони виробництва технічних і зернових культур, виноградарст­ва і садівництва, а в промисловості — райони вугільної, металур­гійної, хімічної, легкої та інших галузей індустрії.

Галузеві економічні райони є складовою частиною загаль­них економічних районів. Галузеве районування посилює нау­кову обґрунтованість визначення території загальних економіч­них районів.

Загальне (інтегральне) економічне районування базується на регіональних господарських комплексах, в основі яких є терито­ріально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх складові частини.

За цим районуванням вирізняється три підтипи інтегральних економічних районів: великі (макрорайони), середні (мезорайони) і малі (мікрорайони).

Великі (інтегральні) економічні райони - це поділ території країни на найбільші територіальні частини, які об'єднують кілька адміністративних областей, або адміністративні області з авто­номною республікою, або адміністративні краї з автономними областями. Головною метою визначення цих районів є виявлення і розмежування великих існуючих чи тих, які ще тільки форму­ються, територіально-виробничих комплексів для визначення напрямів їх раціонального розвитку і більш ефективного вико­ристання їхнього ресурсного потенціалу. Ці райони використо­вуються для довгострокового прогнозування розвитку і розмі­щення продуктивних сил, формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області.

У великих економічних районах, крім галузей спеціалізації в масштабі держави, повинні розвиватись і інші основні галу­зі виробництва з метою більш повного використання місце­вих ресурсів і зменшення обсягів довізної продукції з інших ра­йонів.

Виникнення і розвиток великих економічних районів може відбуватися в країнах з територією не менше 300—500 м². У країнах з меншою територією формуються тільки мезо- і мікро­райони, тобто райони другого і третього порядку (підтипи міжга­лузевих районів).

Середні (інтегральні) економічні райони, як правило, є підра­йонами великих економічних районів. Це — територія однієї не­великої країни чи адміністративної області, краю, автономної рес­публіки, тобто це територіальні одиниці економічного районування. Об'єктивною основою цього районування виступає територі­альний поділ праці як у масштабах країни, так і в межах великих (інтегральних) економічних районів.

На території цих районів знаходяться ядра великорайонних ТВК або їх складові. У даному підтипі економічних районів ос­новну районоутворювальну роль відіграють великі багатофунк­ціональні міста, які разом з тим є і найбільшими промисловими і транспортними вузлами. Ці міста є тими ядрами районів, які пов'язують їх периферію в єдине ціле.

Середні економічні райони об'єднуються у великий економічний район зоною районоформуючого впливу великих регіональних центрів з системою спеціалізації і кооперування їхніх підприємств. З метою більш повного використання свого ресурсного потенціалу спеціалізація виробництва в цих районах здійснюється не тільки на основних галузях, а й на виробництві другорядної продукції, потріб­ної для кожного великого економічного району. Ці райони викорис­товуються як для прогнозування рівня розвитку виробництва і не­виробничої сфери та розроблення державних програм галузевого розвитку, так і для управління господарською діяльністю.

Малі райони (мікрорайони) — це найнижчий ступінь інтеграль­них економічних районів. Вони органічно пов'язані з низовим адміністративно-господарським районуванням. їх територія від­повідає території внутрішньообласних адміністративних районів. Визначення меж цих районів залежить від об'єктивних і суб'єк­тивних чинників. Це пов'язано з тим, що економічна основа сусід­ніх районів даного підтипу часто буває однорідною (однотип­ною), особливо в спеціалізованих сільськогосподарських зонах, і тому їхні межі визначаються виробничими зв'язками підпри­ємств місцевого значення з їхнім сировинними зонами, а також територіальною організацією і управлінням усього господарства, яке здійснюється районними центрами. У цих районах основни­ми галузями виробництва є рослинництво, тваринництво і місце­ва промисловість, переважно та, що переробляє сільськогоспо­дарську сировину. Найбільш поширеними виробничими об'єднан­нями тут є локальні аграрно-промислові комплекси (завод, цех і сировинна зона). У межах цих районів можуть бути розташовані і підприємства міжрайонного значення, які впливають на форму­вання обласних господарських комплексів і внутрішньообласних підрайонів.

Низові адміністративно-господарські райони в умовах плано­вої системи розвитку господарства і навіть в умовах перехідного до ринкової економіки періоду використовуються для поточного планування і оперативного управління розвитком виробництва. Ця функція в умовах поширення приватної власності на засоби виробництва буде змінюватися.

26. Значення аналізу сучасного розміщення продуктивних сил в умовах переходу до ринкової економіки. Розміщення продуктивних сил регіону здійснюється на науко­вих засадах, які передбачають виконання великого обсягу науко­во-дослідних робіт, що охоплюють аналітичну, прогностичну, концептуальну та прикладну складові. На етапі аналізу оцінюють раціональність розміщення продуктивних сил, виявляють структурні деформації, галузеві і територіальні диспропорції. Особли­ва увага приділяється аналізу показників соціально-економічного розвитку території з метою виявлення невикористаних можливо­стей економічного зростання на основі змін у розміщенні проду­ктивних сил. Об'єктом дослідження і оцінки є: природно-ресур­сний потенціал території; рівень соціально-економічного розвитку території; основні територіально-галузеві пропорції; стан міжга­лузевих комплексів; міжрегіональні та зовнішньоекономічні зв'яз­ки; фінансовий стан території. Аналітична інформація є необхід­ною для виявлення депресивних територій, зон екологічної чи соціальної напруги, що має бути враховано під час розроблення стратегічних напрямів державної регіональної економічної полі­тики. Крім того, ця інформація може бути використана для мар­кетингових цілей під час вирішення питань щодо вкладання інве­стицій у нові регіональні проекти.

Аналітична інформація дає змогу виявити резерви зростання комплексності регіонального розвитку, його стійкості в ринкових умовах господарювання, виходячи з необхідності раціонального використання природних, трудових, матеріальних і фінансових ресурсів. Важливе значення має регіональний аналіз соціальних процесів, зокрема: дослідження обсягів і причин міграційних по­токів; оцінка використання робочої сили в розрізі основних галу­зей господарства; виявлення специфічних особливостей безробіт­тя в регіоні; оцінка якості життя населення. Необхідно критично оцінити місце регіону в територіальному поділі праці, досягну­тий рівень соціально-економічного розвитку з позицій національ­них інтересів, визначити раціональні співвідношення між вироб­ництвом і споживанням основних видів продукції, оцінити забез­печеність регіону потужностями будівельної та виробничої інф­раструктури. Для здійснення такого аналізу розробляється спе­ціальна система індикаторів, кількісні і якісні шкали для вимірю­вання обраних показників.

Результати аналітичних досліджень мають бути зіставлені з потребами перспективного розвитку. При цьому важливо враху­вати специфіку регіону — багатонаціональний склад населення, наявність вільних економічних зон, прикордонне розташування, високу питому вагу підприємств військово-промислового ком­плексу, наявність унікальних природних ресурсів тощо.

Під час проведення аналітичних досліджень важливо з'ясу­вати, наскільки освоєна ця територія в господарському плані, чи має вона потенціал для розміщення нових об'єктів і яких саме га­лузей. Одержана інформація є основою для визначення оптимальної територіальної структури господарського комплексу, обмежень що­до використання природних ресурсів, а також оцінки відповід­ності спеціалізації території і рівня її розвитку ресурсному потен­ціалові. Окремо визначають території, на яких розміщення пев­них об'єктів чи виробництв не бажано або просто не можливо че­рез їх небезпечність. У першу чергу це стосується територій з ви­сокою густотою населення.

Важливо дослідити і визначити шляхи вирішення проблем, по­в'язаних з оптимальним розміщенням підприємств різних галузей господарства, формуванням територіально-виробничих комплексів.

Особлива увага приділяється проблемам місцевого економіч­ного розвитку, зокрема, ефективному використанню потенціалу місцевих трудових, організаційних та фінансових ресурсів. Необ­хідно визначити напрями активізації діяльності місцевих органів щодо створення нових робочих місць та пожвавлення економіч­ної діяльності на основі розміщення нових об'єктів, формування нових ринків збуту продукції місцевого виробництва, розвитку виробничої і соціальної інфраструктури. Піднесення місцевого економічного розвитку — це одне з важливих завдань, яке вирі­шує регіональна економічна політика.

27. Принципи і чинники розміщення продуктивних сил. На основі пізнання законів і закономірностей розробляють­ся принципи розміщення продуктивних сил та розвитку еко­номіки регіонів. Вони являють собою сукупність головних ідей та вихідних положень, що формують першооснову розміщення продуктивних сил, результат наукового пізнання дії закономір­ностей розміщення окремих об'єктів, галузей та територіаль­них господарських комплексів.

Одним з головних є принцип раціонального розміщення ви­робництва. Суть цього принципу полягає в тому, щоб під час розміщення об'єктів досягалась висока ефективність народно­го господарства. Раціональне розміщення виробництва перед­бачає:

• наближення виробництва до джерел сировини, палива, енер­гії і води;

• наближення трудомістких галузей до районів і центрів зосе­редження трудових ресурсів;

• наближення масового виробництва малотранспортабельної продукції до місць її споживання;

• ліквідація (уникнення) зустрічних перевезень однотипної си­ровини, палива, готової продукції з одного регіону в інший;

• обмеження надмірної концентрації промисловості у великих містах, переважне розміщення нових промислових об'єктів у ма­лих і середніх містах;

• охорона природи і забезпечення комфортних екологічних умов проживання населення.

Принцип комплексного розміщення виробництва випливає з однойменної закономірності. Згідно з цим принципом розміщен­ня об'єктів передбачає.

• комплексне використання природних ресурсів та відходів їх переробки;

• раціональне використання трудових ресурсів різних вікових груп чоловічої і жіночої статі;

♦ встановлення ефективних виробничих зв'язків між підпри­ємствами;

♦ створення єдиної виробничої і соціальної інфраструктури з метою обслуговування локальних виробничих комплексів та на­селених пунктів.

Принцип збалансованості і пропорційності розміщення вироб­ництва передбачає, дотримання збалансованості між виробничи­ми потужностями і обсягом виробництва, з одного боку, і наявні­стю сировинних, паливно-енергетичних, трудових, сільськогос­подарських ресурсів регіону — з другого; дотримання пропор­ційності між галузями спеціалізації, допоміжними та обслуговую­чими, між добувною і обробною ланками виробництва, а також між виробничою та соціальною сферами тощо.

На основі принципу внутрішньодержавного та міжнародного поділу праці країна і регіони повинні розвивати ті галузі вироб­ництва, для яких складаються найкращі умови: затрати праці є найнижчими і навколишньому природному середовищу завдаєть­ся мінімальна шкода, а їх продукція є конкурентоспроможною і користується постійним попитом на міжнародному та внутріш­ньодержавному ринках.

Принцип обмеженого централізму зумовлює органічне поєд­нання інтересів країни та її економічних регіонів. При цьому перед­бачається створення умов для розвитку продуктивних сил у регіоні з метою підвищення рівня його соціально-економічного розвитку.

Принцип вирівнювання рівнів економічного розвитку районів та областей передбачає зближення територій за інтегральними показниками, що характеризують кінцеву результативність їх го­сподарської .

Принцип забезпечення екологічної рівноваги передбачає фор­мування екологобезпечного типу господарства, раціональне ви­користання природно-ресурсного і трудового потенціалу регіону.

Чинниками розміщення продуктивних сил та розвитку економіки регіонів називають сукупність аргументів (причин), що зумовлюють вибір місця прос­торового розташування окремих підприємств, їх груп і галузей. Розрізняють такі групи чинників: сировинні — кількісні запаси і якісний склад природних ресурсів, умови їх експлуатації і вико­ристання, кліматичні, гідрогеологічні, орографічні та ін.; еколо­гічні — природоохоронні, комплексного використання природ­них ресурсів і чинники забезпечення сприятливих екологічних умов для життя і діяльності населення; технічні — досягнутий і можливий у перспективі рівень техніки і технологій; соціально-демографічні — забезпеченість виробництва трудовими ресур­сами, стан виробничої і соціальної інфраструктури; економічні — вартість капіталовкладень, строки будівництва, ефективність (до­хідність) виробництва, призначення і якість продукції, виробничі зв'язки, економ і ко-географічне і транспортне положення та ін.

Серед природних чинників найсуттєвішу роль відіграють сиро­винний, паливно-енергетичний, водний.

Серед соціально-демографічних чинників особливе місце нале­жить демографічному, трудовому, соціальному та споживчому чин­никам.

Серед економічних чинників необхідно виокремити транспорт­ний, ринкової кон'юнктури та економіко-географічного положення.

Серед технічних чинників провідну роль відіграє науково-технічний прогрес.

Екологічний чинник відіграє вирішальну роль у розміщенні про­дуктивних сил і розвитку економіки регіонів за сучасних умов. Вплив цього чинника надзвичайно посилився, оскільки різко зрос­ли масштаби промислового і сільськогосподарського виробницт­ва.

Наукове обґрунтування найважливіших закономірностей, прин­ципів і чинників є основою вирішення завдань прикладного харак­теру. До основних перспективних напрямів розвитку та вдоско­налення розміщення продуктивних сил України слід віднести: структурну трансформацію народного господарства з метою збіль­шення в галузевій структурі наукомістких галузей обробної про­мисловості і галузей споживчого сектору економіки; інтенсивний розвиток соціальної інфраструктури; підвищення ефективності розміщення нових об'єктів на основі раціонального використання природних ресурсів та відходів виробництва, зниження водо-, енерго- та матеріаломісткості виробництва; розвиток екологобезпечного напряму в розміщенні продуктивних сил.

28. Структура, ефективність роботи і ресурси ПЕК. Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) України охоплює одер­жання, передачу, перетворення і використання різних видів енергії та енергетичних ресурсів. До складу ПЕК входять галузі паливного комплексу і електроенергетики.

Паливний комплекс України являє собою сукупність галузей промисловості, зайнятих видобутком і переробкою різних видів палива, включаючи нафтовидобувну, нафтопереробну, газову, ву­гільну і торф'яну промисловість. Паливний комплекс є однією з найважливіших складових важкої промисловості.

Основний вид палива в Україні — вугілля, видобуток якого здійснюється в Донецькому, Львівсько-Волинському і Дніпров­ському вугільних басейнах. При цьому близько 90 % усього ву­гілля, що добувається в Україні, припадає на Донецький вугіль­ний басейн.

Електроенергетика є провідною складовою частини ПЕК, що забезпечує електрифікацію всієї країни на основі раціонального виробництва і розподілу електроенергії. Електроенергетика має важливе значення для економіки країни, що обумовлюється такими перевагами електроенергетики, як відносна легкість її пере­дачі на великі відстані, розподілі між споживачами, а також перет­ворення в інші види енергії (механічну, теплову, світлову, хіміч­ну та ін.). Відмінною рисою електроенергетики є одночасність її ге­нерування і споживання.

Основна частина електроенергії виробляється великими елек­тростанціями: тепловими (ТЕС), гідравлічними (ГЕС), атомними (АЕС).

Україна має у своєму розпорядженні значні природні паливно-енергетичні ресурси: вугілля, нафту, пальні гази, торф, сланці, дрова, уранові руди, гідроенергію, внутрішнє тепло землі, вітро­ву і сонячну енергії, енергію припливів і відпливів. Усі природні паливні ресурси належать до не поновлюваних природних ба­гатств, тому питання їх раціонального використання в інтересах соціально-економічного розвитку країни мають дуже велике і принципове значення.

Широке використання паливно-енергетичних ресурсів у всіх сферах економіки привело до створення унікальних за парамет­рами і довжині засобів передачі енергоресурсів і електроенергії єдиних для України енергосистем.

Основні системи ліній електропередачі (ЛЕП) і трубопровід­ного транспорту, що включають у себе нафто-, газо- і нафтопро-дуктопроводи, були сформовані в Україні до початку 1990-х рр.

29. Характеристика економічних методів оцінки природних ресурсів та природних умов. Під економічною оцінкою природно-ресурсного потенціалу слід розуміти кількісну і якісну характеристику природних ресурсів та умов, як чинників економіки регіону, що відображають суспільну цінність природних благ.

Можна стверджувати, що економічна оцінка природно-ресурсного потенціалу - один з найскладніших розділів економіки природокористування. Це підтверджується відсутністю єдності серед думок вчених та практиків щодо методики проведення економічних оцінок.

Пояснюється це кількома причинами. По-перше, природні ресурси являють собою особливий вид продуктивних сил: самі по собі, без докладання праці, вони не мають вартості, а точніше, їхня вартість ірраціональна. По-друге, довгий час вважалось, що коли природні ресурси - власність соціалістичної держави і більша їхня частина використовується на державних підприємствах, то завдання оцінки ресурсів є не дуже актуальним. Відсутність ринкових відносин в країні значною мірою позбавляла проблему економічної оцінки природно-ресурсного потенціалу практичного значення.

Одним з початкових пунктів розвитку різних форм власності, орендних відносин, приватизації є економічна оцінка природних ресурсів та умов і система показників економічного регулювання взаємодії виробництва і середовища, що формується на її основі.

Економічна оцінка природно-ресурсного потенціалу як знаряддя економічного регулювання взаємодії виробництва та оточуючого природного середовища в регіоні виконує такі функції:

• облік природних ресурсів та умов;

• вибір варіантів використання ресурсів та умов.

Облікова функція пов’язана не тільки з кількісними, якісними та вартісними характеристиками природних благ, що оцінюються як національне багатство. Суттєве значення при виконанні цієї функції має група якісних характеристик, які визначають конкретні умови функціонування потенційних споживачів ресурсів. Слід зазначити, що інформаційна база економічної оцінки природно-ресурсного потенціалу в Україні не створена дотепер. Дещо більш докладно вивчені земельні ресурси. Можна отримати деякі відомості по окремих родовищах або територіях, але цілісна система оцінки природно-ресурсного потенціалу відсутня. Цей факт істотно ускладнює розробку схем розвитку продуктивних сил країни, а також формування економічної політики держави.

Вибір варіантів раціонального використання ресурсів та умов проводиться в межах окремого регіону для ранжування або визначення переваги в експлуатації за споживачами. Основний інструмент при здійсненні вибору - порівняння економічних показників діяльності об’єктів або використання ресурсів.

Для оцінки природних благ економічна наука пропонує дві основні системи показників: натуральні та вартісні.

Перша група - натуральні показники та натуральні оцінки, що будуються на їхній основі. Вони можуть бути використані для характеристики, зіставлення споживчих властивостей природних ресурсів та умов. Причому певну участь у систематизації такого роду показників беруть разом з економістами представники інших галузей знань, наприклад, геологи, астрономи, гідрологи, біологи та ін.

Натуральні показники включають кількісні та якісні характеристики досліджуваних об’єктів. Кількісна оцінка відображає обсяги ресурсу - площу і запас лісонасаджень, запаси мінеральних ресурсів, ресурс річкового стоку, земельну площу тощо. Якісна оцінка фіксує його властивості - калорійність палива, вміст гумусу в ґрунті, питому вагу деревини, вміст корисного компоненту в руді тощо, а також характеристики, пов’язані з місцем розташування: транспортні магістралі, споживачі, поєднання ресурсів для переробки тощо.

Друга група показників включає вартісні характеристики природно-ресурсного потенціалу і є його економічною оцінкою у точному визначенні поняття. Формуються вони з урахуванням кількісних і, особливо, якісних характеристик ресурсу. Вартісна оцінка має грошовий вираз, що дозволяє ввести природно-ресурсну складову в систему економічних показників та розрахунків.

Найбільш повні характеристики елементів природно-ресурсного потенціалу повинні бути представлені в кадастрах природних ресурсів. У різний час розроблені або розроблялися кадастри родовищ корисних копалин СРСР, де були зосереджені найважливіші результуючі показники їхньої геолого-економічної оцінки, встановлені параметри кондицій та підраховані за ними балансові і позабалансові запаси.

30. Природно-ресурсний потенціал території, його структура і продуктивність. Природно-ресурсний потенціал — важливий фактор розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови. Відповідно до найбільш по­ширеного трактування під природними ресурсами ро­зуміють тіла й сили природи, які за певного рівня роз­витку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства. До основних характеристик природ­но-ресурсного потенціалу відносять: географічне поло­ження, кліматичні умови, особливості рельєфу та роз­міщення ресурсного потенціалу.

Розрізняють компонентну, функціональну, територі­альну і організаційну структури природно-ресурсного потенціалу Компонентна структура ха­рактеризує внутрішньо- та міжвидові співвідношення природних ресурсів (земельних, водних, лісових тощо); територіальна — різні форми просторової дислокації природно-ресурсних комплексів; організаційна — мож­ливості відтворення та ефективної експлуатації при­родних ресурсів. Функціональна структура природно-ресурсного потенціалу відображає вплив природних ресурсів на формування спеціалізації територій та певних господарських комплексів.

Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Виді­ляють такі його складові: мінеральні, земельні, водні, лісові, біо­логічні, рекреаційні, кліматичні та космічні ресурси. За ознакою вичерпності природних ресурсів, яку нерідко називають екологіч­ною класифікацією, вони поділяються на групи: невичерпні, до яких належать сонячна радіація, енергія води, вітру тощо; вичерп­ні відновлювані: ґрунтовий покрив, водні ресурси, лікувальні грязі, рослинне паливо тощо; вичерпні невідновлювані: міне­ральна сировина, природні будівельні матеріали.

В основі економічної класифікації природних ресурсів лежить їх поділ на ресурси виробничого й невиробничого, промислового й сільськогосподарського, галузевого й міжгалузевого, одноцільового та багатоцільового призначення.

31. Методи оцінки ефективності галузевого розміщення виробництва. Існують наступні методи обгрунтування розміщення виробництва: аналіз статистичних матеріалів, картографічний метод, методи техніко-економічних розрахунків ефективності, методи районного планування, балансовий метод, метод економіко-математичного моделювання та ін. при розрахунку економічної ефективності сполучаються кілька методів. Ефективність виробництва є загальна та порівняльна. Виділяють наступні показники ефективності: питомі капіталовкладення, працемісткість, фондомісткість, матеріаломісткість, рентабельність, терміни окупності витрат, собівартість продукції, продуктивність праці, виробничі витрати. Районне планування – це комплексний метод, що застосовується при проектуванні розміщення виробництва на рівні регіону. При цьому використовуються методи математичного моделювання, картографічний та інші.

Теорія просторової економіки започаткувала моделювання простору. Питання оптимального розміщення виробництва є провідними для РПС. Перші твори з просторової економіки започаткував у ХІХ ст. І.Тюнен, а на початку ХХ ст. цією проблемою займався А.Вебер, А.Леш. Теорія “концентричних кілець” Тюнена розроблена німецьким поміщиком Тюненом, який виявив вплив міста – ринку на сільськогосподарську спеціалізацію прилеглої території. Місто розташоване в центрі території, а простір являє собою круг. Чим далі від центру, тим більше транспортні витрати, що впливає на загальні витрати фермерів.

32. Структура балансу трудових ресурсів та ії аналіз. Для раціонального розміщення виробництва, пропорційного розвитку продуктивних сил економічних районів та областей вели­ке значення має аналіз балансів трудових ресурсів. Баланс — це документ, що характеризує наявність і склад трудових ресурсів, їх розподіл за видами зайнятості, сферами і галузями господарства та суспільними групами.

Баланси поділяють на звітні й планові. У звітних балансах ві­дображують фактичний стан трудових ресурсів на певну календар­ну дату. В планових балансах на основі аналізу використання тру­дових ресурсів з урахуванням завдань економічного і соціального розвитку визначають основні джерела й форми забезпечення кад­рами господарства, зрушення в пропорціях затрат праці між сфе­рами і галузями народного господарства. За своєю структурою ба­ланс складається з двох частин: ресурсної (трудові ресурси) і ви­тратної (розподіл трудових ресурсів). Обидві частини балансу ма­ють кореспондуватися.

На регіональному рівні при встановленні ресурсної і витрат­ної частин балансу між ними інколи виникає невідповідність. У тому випадку, коли переважає ресурсна частина звітного балан­су, необхідно в плановому балансі передбачити заходи щодо ство­рення додаткових робочих місць з метою забезпечення повної зайнятості. При аналізі регіональних балансів трудових ресурсів з урахуванням тенденцій до їх природного приросту відповідні органи розробляють заходи щодо оптимального використання трудових ресурсів у районах, де є надлишок трудових ресурсів, і зниження трудомісткості виробництва та підвищення ефективності використання наявних ресурсів живої праці в трудодефіцитних районах. Певний надлишок трудових ресурсів є в сільській місцевості деяких областей.

Наприклад, аналіз ресурсної частини балансу по­казує, що в структурі останніх переважають особи старших віко­вих груп. При цьому враховують і тенденції до природного при­росту. При зниженні на перспективу природного приросту насе­лення у працездатному віці і "старінні" трудових ресурсів навіть у районах з надлишком трудових ресурсів доцільно розширюва­ти сферу прикладання праці на місці і досить обережно підходити до питань територіального перерозподілу їх. Такий підхід виправ­довує себе при прогнозуванні раціонального використання тру­дових ресурсів сільської місцевості районів з надлишком трудо­вих ресурсів. Практика показує, що в окремих районах сільське господарство забезпечене трудовими ресурсами на достатньому рівні. Однак вважати працездатне сільське населення резервом для галузевого перерозподілу доцільно за умови відповідного зниження затрат живої праці на виробництво сільсько­господарської продукції на основі впровадження досягнень нау­ково-технічного прогресу.

33. Паливна промисловість. Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) України охоплює одер­жання, передачу, перетворення і використання різних видів енергії та енергетичних ресурсів. До складу ПЕК входять галузі паливного комплексу і електроенергетики.

Паливний комплекс України являє собою сукупність галузей промисловості, зайнятих видобутком і переробкою різних видів палива, включаючи нафтовидобувну, нафтопереробну, газову, ву­гільну і торф'яну промисловість. Паливний комплекс є однією з найважливіших складових важкої промисловості.

Основний вид палива в Україні — вугілля, видобуток якого здійснюється в Донецькому, Львівсько-Волинському і Дніпров­ському вугільних басейнах. При цьому близько 90 % усього ву­гілля, що добувається в Україні, припадає на Донецький вугіль­ний басейн.

Крім того, запаси вугілля є на тер Харківської і Полтавської областей та Закарпатської вугленосної площі. Із загальних запасів 42,5 млрд т віднесено до прогнозних ресурсів. Запаси вугілля в Укр цілком достатні для задоволеня власних потреб і забезпечення експортних поставок. Однак складні гірничо-геологічні та технологічні умови розробки вугільних родовищ Укр, в першу чергу Донбасу, суттєво впливають на ек-ну ефективність в-ва у вугільній пр-сті. Геологічні запаси вугілля в Донецькому басейні зосереджені переважно в тонких і надто тонких пластах потужністю до 1,2м. Середня глибина розробки родовищ наближається до 700 м, а максимальна – становить 1400м. По горизонтах понад 600м функціонує майже 60% шахт, на частку яких припадає понад половини всього видобутого вугілля. Пласти, які вважаються небезпечними щодо раптових викидів вугілля і газу, характерні для 40% шахт. Умови розробки вугільних пластів Львівсько-Волинського і Дніпровського басейнів більш сприятливі. Максимальна глибина розробки пластів Львівсько-Волинського басейну становить 550м, а потужність пластів вугілля – від 1 до 1,5м. Небезпека раптових викидів вугілля і газу майже відсутня. Разом з тим зольність видобутого вугілля (47,6%) значно перевищує аналогічний показник в Донбасі (36,2%) і до того ж запаси вугілля досить обмежені (2,0% усіх запасів вугілля Укр). В Дніпровському басейні зосереджені запаси бурого вугілля, яке на відміну від камяного має більш низьку теплотворну здатність і використовується головним чином для в-ва буровугільних брикетів, які споживаються нас-ням на комунально-побутові потреби. Розробка буровугільних родовищ проводиться підземним та вікритим способом. Частка відкритих розробок становить 88,2%. Глибина залягання пластів невелика – максимальна 100 м. Середня глибина розробки пластів на шахтах сягає 90 м, на розрізах – 64 м. Зональність видобутого вугілля нижча, ніж у Донбасі та Львівсько-Волинському басейні і становить 21,7%, однак запаси вугілля також невеликі (3,5% від усіх запасів вугілля Укр). Великий вплив на ефективність роботи галузі має стан вир-чих фондів шахт. Сьогодні до 40% шахт працює понад 50 років, а найбільш старі шахти мають строк служби понад 70 років. Лише 8% шахт експлуатуються менше 20 років.

Львівсько-Волинське вугілля і буре вугілля Дніпровського басейну використовується гол чином як енергетичне паливо на електростанціях та в комунальному секторі ек-ки. Основним споживачем донецького вугілля є Донецька, Дніпропетровська, Луганська і Запорізька області, де воно використовується гол чином для потреб енергетики та коксохімічної пр-сті. В решту областей донецьке вугілля постачається лише для теплової електроенергетики. Львівсько-Волинське вугілля постачається у західні області (І-Франківська, Львівська та ін.) і до того ж лише на енергетичні потреби. Буре вугілля використовується гол чином для в-ва буровугільних брикетів (Кіровоградська, Черкаська області). Частина вугілля із Луганської, Дніпропетровської та Донецької областей постачається на експорт, гол чином у Молдову та країни далекого зарубіжжя. Імпорт вугілля в Укр здійснюється в основному з Росії і Казахстану (для потреб коксохімічної пр-сті) та Польщі. Першочерговим завданням розвитку вугільної пр-сті є компенсація вибуваючих потужностей за рах завершення вже початого буд-ів і реконструкції ряду шахт. Крім того, слід закрити ряд нерентабельних шахт й переглянути політику цін на вугілля і вугільну пр-цію. Це дасть змогу дещо сповільнити спад в-ва, а потім стабілізувати видобуток вугілля і створити передумови для його зростання завдяки буд-ву нових шахт, збільшенню обсягів реконструкції діючих та приділенню особливої уваги технічному переозброєнню галузі. П-ва вугільної пр-сті відносяться до екологонебезпечних, оск розробка вугільних родовищ істотно впливає на гідрохімічних режим експлуатації поверхневих і підземних вод, посилює забруднення повітряного басейну, погіршує родючість грунтів. Вугільна пр-сть забруднює і повітряний басейн. Значним джерелом забруднення повітряного басейну, поверхневих та підземних вод, а також зниження родючості грунтів є розміщення відходів вуглевидобутку і особливо вуглезбагачення в спеціальних природних відвалах та накопичувачах – щорічно у відвали скидається 60-70 млн куб м породи. К-сть прир відвалів становить майже 1300, з яких близько 300 – це ті, що горять. Втрата родючості земель під відвалами становить більш як 7000 га. Незадовільний екологічний стан у вугледобувних р-нах, особливо у Донбасі, посилюється також високим рівнем концентрації п-в металургійної та хім пр-сті, що посилює техногенне навантаження на навк сер і хар-є його як надзвичайно небезпечне для здоровя нас-ня.

Основний видобуток нафти припадає на Східний нафтогазоносний регіон. Його питома вага у загальному видобутку нафти в країні досягає майже 80%. У Південному нафтогазоносному регіоні балансові видобувні запаси становлять 3% від запасів Укр, тому видобуток нафти практично відсутній. Тенденція до скорочення видобутку нафти в Укр пояснюється не лише вичерпністю її запасів, а й тим, що більше ніж 90% механізованих свердловин мають насоси, які можуть працювати на глибині до 2000-2500 м, в той час як середня глибина основних покладів нафти становить 3000-4000м. Крім цього, застарілим є основний фонд більшості свердловин та їхнього обл-ня. Так, загальне спрацювання ОФ по АТ “Укрнафта” становить майже 60%, не вистачає міцних труб, насосів, агрегатів. Подальший розвиток нафтової пр-сті в Укр обумовлює необхідність вирішення цілого ряду проблем. Однак з найголовніших – це пошук шляхів стабілізації та подальшого приросту видобутку нафти в Укр. Зростання глибини залягання продуктивних покладів нафти, ускладнення технології їх освоєння, зниження темпів приросту промислових запасів є стримуючими факторами щодо збільшення видобутку нафти. Одночасно наявність на тер Ук значної к-сті науково обгрунтованих прогнозних запасів високоякісної нафти з низьким вмістом сірчаних сполук, високим виходом світлих фракцій, а також зросла потреба в нафтопродуктах стимулюють розвиток нафтовидобувної пр-сті.

У нафтовидобувній пр-сті країни необхідно різко збільшити обсяги експлуатаційного буріння на діючих родовищах, значно прискорити освоєння нових родовищ, які передбачається відкрити в процесі геологорозвідувальних робіт, ущільнити мережу свердловин, а також впровадити комплекс методів щодо поліпшення стану заводнення та нових методів нафтовіддачі.

У межах Укр зараз вид-ся девять нафтогазоносних областей, розміщення яких дозволяє обєднати їх в три нафтогазоносні регіони: Східний – Дніпровсько-Донецька газонафтоносна область; Західний – Передкарпатська, Складчаті Карпати, Закарпатська і Волино-Подільська та Південий – Переддобруджинська, Причорноморсько-Кримська, Індоло-Кубанська, Азово-Березанська область. При цьому Східний регіон охоплює Сумську, Полтавську, Харківську, Дніпропетровську, Донецьку, Луганську і Чернігівську області; Західний – Волинську, Львівську, І-Франківську, Чернівецьку і Закарпатську області; Південний – Запорізьку і Херсонську області, а також АР Крим. Запаси газу категорій А+В+С1+С2 зосереджені переважно у Східному нафтогазоносному регіоні і сягають майже 82% від загальних запасів цих категорій в цілому по Укр. Відповідно на цей регіон припадає і найбільша питома вага видобутку газу в державі (88%). Частка газу, якого не вистачає Укр (а це становить майже 80%), імпортується з Росії та Туркменістану. Найб частка газопспоживання в Укр припадає на промислово розвинутий Східний регіон – майже 62%, на Західний і Південний регіони – відповідно 32 та 6% загальної потреби в газі. При цьому у пр-сті використовується майже половина спожитого в державі газу, близько 30% газу витрачається на потреби енергетики, 18% - в комунально-побутовому секторі.

Газопровідний транспорт Укр розвивався як складова частина єдиної газопостачальної системи колишнього СРСР. Функціонуюча сьогодні система газопроводів Укр забезпечує поставку газу усім споживачам та на експорт. Заг протяжність газопроводів у межах Укр досягла майже 35 тис км. До основних магістральних газопроводів слід віднести такі, як: Уренгой-Помари-Ужгород; Острогожськ-Шебелинка; Шебелинка – Дніпропетровськ; Кривий Ріг – Ізмахл; Шебелинка –Полтава – Київ; Дашава – Київ; “Союз” та ряд ін. Пропускна здатність усіх газопроводів, що входять на тер Укр з Росії, становить понад 2000 млрд куб м газу. Через тер Укр здійснюється транзит газу на експорт з Росії у Європу (в середньому понад 100 млрд куб м за рік).

34. Критерії раціонального природокористування. Схеми раціонального природокористування. Природокористування включає об'єктивно зумовлений процес залучення людиною природних ресурсів до вироб­ничої і невиробничої діяльності, їх відтворення та охо­рону.

Природокористування - сукупність впливів людини на географічну оболонку Землі, що розглядається в комплексі . Термін «природокористування» вживається, як мінімум, у п'яти основ­них значеннях:

1) людська діяльність щодо використання сил і ре­сурсів природи з метою виробництва матеріальних благ і різних послуг, тобто як всезагальний процес праці. В (та­кому розумінні природокористування рівнозначне понят­тю «суспільне виробництво», а з урахуванням невироб­ничої сфери людської діяльності – навіть ширше за нього;

2) раціональне використання ресурсів і умов природ­ного середовища, їх відтворення та охорона;

3) безпосереднє освоєння, експлуатація, відтворення та охорона природних ресурсів і умов конкретної терито­рії (району, окремої країни, групи країн, всього світу);

4) освоєння та експлуатація окремих видів природних ресурсів у локальному, регіональному і глобальному масштабах. У такому розумінні термін «природокористування» залежно від виду споживання природного ресурсу часто замінюється галузевими синонімами, без сумніву, вужчими за обсягом — водокористування, лісокористу­вання, землекористування тощо;

5) синтетична прикладна наука, що розробляє загаль­ні принципи будь-якої діяльності, пов'язаної з користуван­ням природою.

Така диференціація досить відносна. В кожному окре­мому випадку вивчається один і той же об'єкт — процес використання людиною сил і ресурсів природи, але з різ­них боків і на різних рівнях галузевої, міжгалузевої і територіальної спільності. Класифікація основних видів природокористування можлива з позицій тісно взаємопов'язаних галузевого, компонентного, функціонального (комплексного) підходів.

З галузевої системи народного господарства виді­ляють галузі природоспоживання (теплоенергетику, видо­буток мінеральної сировини, лісоексплуатацію, металур­гію, вугленафтогазопереробку тощо), природокористуван­ня у вужчому розумінні (землеробство, тваринництво, гід­ро-, вітро-, геліоенергетику, транспорт, будівництво) і природовідтворення (рекультивацію і меліорацію земель, очищення та утилізацію відходів, регулювання стоків, перекидання вод, створення заповідників тощо). За вищого ступеня узагальнення ці види можна об'єднати в по­няття виробничого (промислового і сільськогосподарсько­го) і невиробничого природокористування.

Функціональний підхід (комплексний) до класифікації природокористування передбачає виділення п'яти основ­них блоків найважливіших напрямів природокористуван­ня: ресурсоспоживання, конструктивного перетворення, відтворення природних ресурсів, охорони природних ресурсів, управління і моніторингу.

Компонентна класифікація видів природокористування базується на спільному використанні деякими галузями виробництва одного компонента природного середовища (наприклад, води, повітря, грунту, лісу тощо), тобто на міжгалузевому споживанні природного ресурсу в рамках певної території. Основні види природокористування в цьому випадку відповідають головним структурним ком­понентам природного комплексу — водо-, лісо- і земле­користуванню, використанню атмосфери, надр, тваринного світу.

Принцип єдності охорони природи та її раціонального використання — основний принцип у взаємовідносинах суспільства з природою. При цьому саме поняття охорони природи набуває ширшого змісту. В такому аспекті охо­рона природи є необхідною умовою використання її ре­сурсів і служить підтриманню динамічної рівноваги між використанням природних ресурсів, з одного боку, і від-творювальними можливостями природи — з другого, що особливо важливо за високої технічної оснащеності су­часного виробництва. Одне з центральних місць у регулюванні відносин з при­воду охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів відводиться науково об­грунтованому поєднанню територіального і галузевого уп­равління природоохоронною роботою. Підприємства, що залучають у господарський оборот природні ресурси, нале­жать, з одного боку, до тієї чи іншої галузі народного гос­подарства, а з другого — є ланками територіально-вироб­ничих комплексів. Тому виникає необхідність правильного поєднання інтересів багатьох міністерств, відомств і місце­вих територіальних органів, які повинні доповнювати одне одного, утворюючи єдину систему управління. Наприклад, при відведенні земель під промислове, транспортне чи жит­лове будівництво слід виходити не лише з локальних інте­ресів відомчого характеру, а й враховувати, що відчуження земель, особливо орних, призводить до скорочення площі сільськогосподарських угідь, знижує родючість грунту, зменшує валову продукцію сільського господарства та ін.

35. Електроенергетика. Важлива роль енергетики у розвитку н/г визначається тим, що будь-який виробничий процес чи будь-який вид обслуговування нас-ня повязаний з використанням енергії. В процесі розвитку п/с безперервно змінюються і вдосконалюються джерела та види споживної енергії.

Умови і фактори розміщення обєтків електроенергетики залежно від типу генеруючих потужностей та напруги передачі електроенергії різні. Район розміщення теплової електростанції і її потужність повинні визначатися з урахуванням розвитку електроспоживання, наявності паливних ресурсів та відомостей щодо гідрології районів. Варіатн розміщення електростанції вибирається після проведених порівняльних розрахунків вартості перевезення палива та передачі електроенергії в район споживання. При виборі конеретного місця буд-ва ТЕС, яка працює на твердому паливі, повинна враховуватись можливість збільшення вантажопотоків по залізницях та водних шляхах сполучень. Для електростанції на рідкому чи газоподібному паливі враховується розвиток трубопровідного транспорту. При виборі місця буд-ва уточнюється можлива остаточна потужність електростанції щодо водопостачання, паливопостачання та генерального плану розміщення обєкта. Теплові електростанції розміщуються, як правило, з орієнтрацією на наявність великих запасів дешевих паливно-енергетичних ресурсів та потужного споживача. Площадки для розміщення ТЕС необхідно вибирати з урахуванням таких вимог: - електростанції повинні бути максимально наближені до джерел палива і водопостачання, споживача енерії і підїзних шляхів; - рівень грунтових вод має бути нижче глибини підвалів, останні не повинні затоплюватися паводковими водами; - не можна розташовувати станції над заляганням корисних копалин, а також на зсувних ділянках; - електростанції повинні розміщатися поблизу населеного пункту з урахуванням санітарної зони; - шлако- і золовідвали повинні розміщатися на негожих земельних ділянках, якомога ближче до площадки електростанції. Теплові атомні станції, враховуючи великі обсяги споживання води, слід розміщувати поблизу водних обєктів. Крім цього, атомні станції повинні будуватися на значній відстані від великих міст. ГЕС та ГАЕС розміщуються біля водних обєктів з мінімальним затопленням земель під водосховища. Одним з важливих факторів розміщення обєктів електроенергетики є еклогічна безпека, додержання санітарних норм імінімізація екологічних втрат як при буд-ві, так і при експлуатації обєкта. Нині в Укр експлуатуються три типи гееруючих потужностей: теплові (паротурбінні та дизельні), гідравлічні (гідроелектростанції, гідроакумулюючі станції) та атомні. Основними районами концентрації великих конденсаторних електростанцій (КЕС або ДРЕС) є: на сході Укр – Дніпропетровська, Запорізька, Донецька, Харківська та Луганська області; на Заході – Львівська та І-Франківська облатсі: в центрі – Вінницька та Київська області. Великі теплоелектроцентралі (ТЕЦ) розміщені в найб містах країни: Києві, Одесі, Харкові та ін. Пять атомних станцій розміщені в Запорізькій, Київській, Миколаївській, Хмельницькій, Рівненській областях. Основні гідроелектростанції зн-ся на Дніпрі (Київська ГЕС і ГАЕС) - в Київській області, Канівська ГЕС – в Черкаській, Кременчуцька – в Полтавській, Дніпродзержинська – в Дніпропетровській, Каховська – в Херсонській області та Дніпрогес – в Запорізькій області. Будується Дністровська ГЕС та ГАЕС – у Львівській області. Основну електроенергетичну базу Укр становлять теплоелоелектростанції (Запорізька, Вуглегірська, Зміївська, Трипільська, Придніпровська, Ладижинська, Бурштинська, Київська ТЕЦ-5 та ТЕЦ-6), атомні електростанції (Запорізька, Південно-Українська, Рівненська, Хмельницька, Чорнобильська) та гідроелектростанції (найбільші шість станцій Дніпровського каскаду).

36. Чорна металургія. Основою металургійного комплексу є чорна металургія, яка забезпечує надходження в господарський обіг 96 % усіх метало­містких ресурсів. Сучасне виробництво чорних металів базується на відновленні заліза із залізовмісних руд з отриманням первинного металу — доменного чавуну, подальшій переробці його в сталь, а останньої — в готовий прокат шляхом механічної (переважно пластичної) оброб­ки сталевих зливків і заготовок.

Структура чорної металургії. З урахуванням складності, комплексності та багатостадійності виробництва чорна металур­гія являє собою розгалужену комплексну галузь важкої промис­ловості. Сировинну частину комплексу чорної металургії складають такі галузі.

Гірничорудна промисловість,Коксохімічна промисловість,Вогнетривких матеріалів промисловість, Нерудна промисловість, Брухтопереробна промисловість.

Головною виробничою ланкою чорної металургії є металургійна промисловість, яка складається з доменного, сталеплавильного і прокатного виробництв у складі металургійних заводів.

Основні металургійні виробництва (або перероби) — доменне, сталеплавильне, прокатне — складають повний виробничий цикл чорної металургії. Існують заводи з повним циклом і неповним. По­тужні металургійні підприємства з повним циклом виробництва, в яких налагоджено комбінування з коксохімічними заводами, нази­ваються металургійними комбінатами.

Металургійні заводи, які не мають доменного виробництва (ста­леплавильно-прокатні або прокатні), належать до переробної ме­талургії.

До підгалузей металургійного комплексу, що виробляють продук­цію високого ступеня готовності до споживання в галузях господар­ства, належать трубна промисловість і промисловість металовиробів.

Сировинна база чорної металургії. Особливістю чорної металургії є розвиток її на власній потужній сировинній базі. Україна забезпечена більшістю видів мінеральної сировини і палива, у тому числі розвіданими запасами залізної і марган­цевої руд, коксівного вугілля, вогнетривких матеріалів. Украї­на відчуває залежність від інших країн СНД у хромовій сиро­вині, легуючих компонентах якісних сталях, вуглеводневому паливі, магнезитовій вогнетривкій сировині.

Залізорудна база. У надрах України зосереджені великі запаси залізних руд, основна частина яких знаходиться на Українському щиті в Криворізькому залізорудному басейні, який разом з Кре­менчуцьким та Білозірським залізорудними районами утворюють район Великого Кривого Рогу. Залізні руди представлені багати­ми рудами, залізистими кварцитами та бурими залізняками. Ос­новними промисловими типами є багаті залізні руди, які викори­стовуються без збагачення, та легкозбагачувальні магнетитові кварцити. Основна частина залізних руд України зосереджена в чотирьох районах: Криворізькому, Кременчуцькому, Білозерському та Кер­ченському залізорудних районах

Марганцеворудна база. Марганцева руда є важливим компо­нентом сировинної бази чорної металургії. Вона необхідна для виробництва феросплавів, які містять марганець, зокрема, феро­марганцю, дзеркального чавуну. Феромарганець використовуєть­ся для розкислення сталі в сталеплавильному виробництві. Мар­ганець є важливим легуючим елементом для сталей і чавунів, він використовується також у кольоровій металургії та інших галузях промисловості.

Металургійний комплекс повністю забезпечений марганцево­рудною сировиною. На території України є два родовища марган­цевих руд: Нікопольське (Дніпропетровська область) і Велико-Ток-мацьке (Запорізька область). Вони розташовані в межах Південно­українського осадочного марганцеворудного басейну, в якому аку­мульовано близько 80 % усіх запасів марганцевих руд колишнього СРСР.

Паливна база. Україна має власну сировинну базу для вироб­ництва коксу. Запаси коксівного вугілля становлять 29,8 % від за­пасів кам'яного вугілля України. Вони сконцентровані переваж­но в Донецькому басейні.

Металургійний комплекс України відчуває також залежність від країн СНД у вуглеводневій сировині, зокрема в природному газі.

База нерудних матеріалів. Україна має потужну, добре розві­дану сировинну базу нерудних матеріалів — м'якої вогнетривкої сировини (каолін, вогнетривка і формувальна глина, кварцовий і формувальний піски), а також міцної вогнетривкої сировини — флюсів (звичайний флюсовий і доломітизований вапняк, доломіт).

Розвідані запаси нерудних матеріалів розташовані в промис­лово-розвинутих районах України, більшість їх — у районах ме­талургійного виробництва, що зумовлює велику економічну ефе­ктивність їх використання.

У Дніпропетровській, Донецькій, Харківській, Запорізькій та інших областях виявлені промислові родовища піску формуваль­ного, який використовується в металургії як основний матеріал (85—95 %) для виготовлення ливарних форм і стрижнів.

Особливості розміщення підприємств чорної металургії. Основні металургійні центри. Найважливішими чинниками, які визначають розміщення металургійного виробництва, є: наявність паливно-сировинних і водних ресурсів, розвиненість транспорт­ної мережі, інфраструктури, попит на металопродукцію, розташу­вання центрів її споживання, економічна освоєність території, еко­логічна безпека. Чинниками розміщення підприємств переробної металургії є наявність джерел брухту, електроенергії, місця спо­живання готової продукції. Для виробництва феросплавів визна­чальними є електроенергія, наявність легуючих матеріалів.

Коксівне вугілля Донбасу і залізна руда Криворізького басейну історично визначило розташування металургійного виробництва повного циклу в Донецькому і Придніпровському регіонах. Під впливом багатьох перелічених чинників в Україні сформувались З райони чорної металургії': Придніпровський, Донецький, Приазов-ський. У перших двох районах разом з потужними металургійними заводами і комбінатами повного циклу історично склався комплекс переробної металургії, прокатних, трубних заводів, машинобудів­них, металообробних, коксохімічна і феросплавна промисловість.

Чорна металургія України, попри її великі потенційні можливості, деякою мірою залишалась сировинним придатком металургійного комплексу СРСР. Внаслідок цього має місце хибність її виробничої і технологічної структур. Проявляєть­ся вона в тому, що у чорній металургії України понад 40 % проду­кції припадає саме на снергомісткі та екологічно небезпечні сиро­винні види (залізо- і марганцеворудні матеріали, кокс, флюси, вог­нетривкі вироби і матеріали).

Продовжує існувати нераціональна структура металопродукції, то виробляється, низький рівень виробництва прогресивних видів металопродукції і металу підвищеної якості.

Існує незбалансована структура виробництва і споживання металопродукції. Україна виробляє металу значно більше, ніж споживає, і вивозить великі обсяги металопродукції, що виробля­ється надлишково. У той же час Україна змушена завозити для потреб власного споживання інші види продукції, які зовсім не виробляються або виробляються недостатньо.

37. Кольорова металургія. Кольорова металургія — галузь важкої промисловості, яка включає видобуток руд кольорових, благородних і рідкісних ме­талів,їх збагачення і переробку. Її розвиток зумовлюється зрос­таючими обсягами споживання кольорових і рідкісних металів у наукомістких галузях економіки — атомній енергетиці, електро­нній промисловості, промисловості засобів зв'язку, ракетобуду­ванні, у виробництві космічної техніки тощо.

Має місце незбалансованість між потребами та забезпеченістю України окремими видами кольорових металів, нерівномірність розвитку окремих її підгалузей. Так, Україна є практично монополістом на еконо­мічному просторі СНД у добуванні та збагаченні титанової си­ровини, вона випускає монопольно низку рідкісних металів: цир­коній, гафній, ніобій, ряд лігатур, випускає понад 80 % трих-лорсилану — сировини для виробництва напівпровідникового кремнію, близько 70 % випуску монокристалевого кремнію. У той же час Україна не має значних освоєних джерел сировини для виробництва ряду основних кольорових металів: алюмінію, міді, цинку, свинцю, олова, вольфраму, молібдену, германію тощо. Повністю відсутні первинні виробництва сплавів і зливків алюмінієвого і титанового прокату, труб з алюмінію та його сплавів, які імпортуються.

На власній сировині базується лише виробництва титану, фе­ронікелю, цирконію, кремнію, ртуті. Резервом власної сировини кольорових металів є техногенні родовища (відходи теплоелект­ростанцій, коксохімічного виробництва, чорної металургії тощо). Одним з основних джерел задоволення потреб України в кольо­рових металах є вторинна кольорова металургія.

Провідною галуззю кольорової металургії є алюмінієва про-м и, и шість. Вона представлена виробництвами глинозему, первинного алюмінію, вто­ринного алюмінію, алюмінієвих виробів з привізного алюмінію. Виробництво глинозему здійснюється в основному на ВАТ «Ми­колаївський глиноземний завод». Основна продукція заводу — кальцинований глинозем, який практично весь (90 %) вивозиться в Росію та інші країни СНД.

Єдиним в Україні виробником первинного алюмінію є ВАТ «'Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат». Вторинний алюміній виробляють СП «Інтерсплав» (Луганська область), СП «Укргермет» (Харківська область), СП «Обімет» (Одеська область). На Броварському заводі алюмінієвих будівель­них конструкцій (Київська область) виготовляється алюмінієвий прокат з привізного алюмінію.

Титано-магнієва промисловість розвивається на власній си­ровині — родовища калійно-магнієвих солей у Прикарпатті (Стебник, Калуш). У Калуші працює магнієвий завод у складі ВАТ «Оріана». Поклади титанових руд є в Дніпропетровській та Житомирській областях. їх розробляють відповідно Вільногірсь-кий державний ГМК, ВАТ «Іршанський ГЗК», які виробляють рутиловий і ільменітовий концентрат.

Провідною галуззю кольорової металургії є також промисло­вість рідкісних металів та напівпровідникових матеріалів. На Вільногірському державному ГМК (Дніпропетровська область) виробляється знезалізнений цирконій, тетрахлорид цирконію, двоокис цирконію. Донецький хіміко-металургійний завод вироб­ляє металевий цирконій, металевий ніобій у зливках, гафній, по­рошок гафнію. Виробництво напівпровідникових і надчистих ме­талів зосереджено на Запорізькому державному титано-магніє-вому комбінаті (моно- і полікристалічний кремній), а також на ВАТ «Чисті метали» м. Світловодськ Кіровоградської області, яке виробляє моно- і полікристалічний кремній, германій, арсені­ди та фосфіди галію та індію, а також різноманітні сполуки (ок­сиди, хлориди, моно- і дихлорсилани, трихлорсилан — сировина для полікристалічного кремнію).

Набуває розвитку за роки незалежності промисловість доро­гоцінних металів, зокрема золотодобувна промисловість. На базі Мужіївського родовища (Закарпатська область) будується золо-тополіметалевий комбінат. Перспективні родовища відкриті в Дніпропетровський, Кіровоградській областях.

Серед значних виробництв кольорової металургії України слід відзначити також Світловодський комбінат твердих спла­вів і тугоплавких металів (Кіровоградська область), який вироб­ляє вольфрам-кобальтові, титан-вольфрамові, безвольфрамові сплави і вироби з них.

На базі групи невеликих родовищ бідних руд нікелю в Кі­ровоградській області працює Побузький нікелевий завод, що виготовляє бідний феронікель (6 %). За вичерпаністю родовищ обсяги виробництва незначні.

На базі місцевих покладів кіновару працював Микитівський ртутний комбінат у Донецькій області. Донедавна підприємство мало повний цикл виробництва: від видобутку руди до готової продукції (ртуті). Родовище майже вичерпане.

За обсягами виробництва продукції кольорової металургії можна вирізнити три основні її центри: Придніпров'я (Запорі­зька, Дніпропетровська області), Донбас (Донецька, Луганська) і Миколаївська область. Понад половини продукції (52,3 %) припадає на Придніпров'я, Донбас акумулює 15 %, Миколаїв­ська область — 19,9 %. Загалом у цих трьох регіонах виробля­ється 87,2 % продукції кольорової металургії України .

У перспективі розвиток кольорової металургії передбача­ється в напрямі збільшення обсягів виробництва більшості ко­льорових металів з одночасним вирішенням питань підвищен­ня технічного рівня і якості продукції та зниження енер-гомісткості виробництва.

Передбачається розширення сировинної бази кольорової ме­талургії у виробництві магнію і титану; створення власної сиро­винної бази для рідкісної металевої промисловості за рахунок освоєння, добування та переробки комплексних поліметалічних руд Мужіївського та Мазурівського родовищ. Передбачені конк­ретні заходи з технічного переоснащення галузей кольорової ме­талургії на базі високопродуктивного обладнання, впровадження нових матеріало- і енергозберігаючих технологій, освоєння нових видів продукції.

38. Хімічна промисловість. Хімічний комплекс — один з провідних у структурі сучасної економіки. Від його розвитку, як і від розвит­ку машинобудування, значною мірою залежить науко­во-технічний прогрес. Комплекс хімічних виробництв виготовляє продукцію для всіх основних галузей про­мисловості, транспорту, сільського господарства, обо­рони, побутового обслуговування та інших сфер діяль­ності. Він істотно впливає на рівень і темпи розвитку економіки в цілому.

Використання хімічної продукції в промисловості дає змогу виготовляти значну кількість високоякісних виробів, необхідних таким прогресивним галузям ви­робництва, як атомна енергетика, радіоелектроніка то­що. Продукція хімічної промисловості часто заміщує природну сировину, яка дорого коштує, сприяє зниженню вартості кінцевої продукції, підвищенню якості виробів.

Структура хімічного комплексу досить складна. До його складу входять ряд спеціалізованих галузей, що використовують різну сировину, виготовляють дуже широкий асортимент продукції і об'єднуються між со­бою загальною технологією. Як правило, виділяють основну (неорганічну) хімію, хімію органічного синте­зу, гірничохімічну промисловість, фармацевтичну промис­ловість, мікробіологічну промисловість, побутову хімію. Провідне місце за обсягом виробництва, в тому числі за випуском кінцевої продукції, займають основна хі­мія і хімія органічного синтезу.

Розміщення хімічної промисловості має свої особливості у зв'язку з тим, що на нього впливає велика кількість чинників: си­ровинний, паливно-енергетичний, споживчий.

Хімічна промисловість споживає значну кількість води (наба­гато більше, ніж будь-яка інша галузь обробної промисловості). Вода входить до складу деяких хімічних продуктів, а також ви­користовується для промивки тих продуктів, що виготовляються для охолодження агрегатів, а також для розбавлення стічних вод хімічних підприємств тощо. Все це сприяє тяжінню хімічних під­приємств до районів, котрі достатньою мірою забезпечені водою. До числа особливо водомістких виробництв відносять виробни­цтва полімерних матеріалів.

Крім того, хімічні виробництва потребують, як правило, бага­то теплової та електричної енергії. Це стосується, перш за все, виробництва полімерних матеріалів та їх переробки. Так, напри­клад, при виробництві 1 т синтетичного волокна в середньому необхідно 15 тис. кВТ • год електроенергії і 7—8 т пари. Для роз­міщення таких виробництв особливо важливе значення має на­ближення їх до теплоелектростанцій.

При великих розмірах хімічних підприємств (перш за все ком­бінатів) та високому ступені автоматизації і механізації вироб­ництв у цілому хімічна промисловість належить до галузей з не­високою трудомісткістю виробництва, її підприємства можна розмістити у слабо заселених районах. Винятком є виробництва хімічних волокон і фармацевтична промисловість.

Споживчий чинник впливає головним чином на виробницт­ва основної хімії (виробництва мінеральних добрив, крім калій­них, сірчаної кислоти тощо), а також на «верхні поверхи» де­яких виробництв, що переробляють напівфабрикати хімії орга­нічного синтезу (виробництво хімічних волокон, гумово-тех­нічні вироби тощо).

При розміщенні хімічних підприємств істотне значення має врахування екологічного чинника. При недосконалій технології галузь має багато відходів, що негативно впливають на навколиш­нє середовище. Необхідно вдосконалювати технологію виробництв, впроваджувати безвідходні і маловідходні технології, уникати над­мірної територіальної концентрації виробництва. Всі вищезазначені чинники по-різному проявляються при роз­міщенні окремих видів виробництв галузі.

39. Будівельний комплекс. Будівельний комплекс- це сукупність галузей мат в-ва і проектно-пошукових робіт, які забезпечують капітальне будівництво. До складу буд комплексу входять такі галузі мат в-ва: будівництво, пр-сть буд матеріалів, в-во буд конструкцій і деталей. У ряді наукових досліджень стр-ра буд комплексу розуміється більш широко: до нього включається також будівельне і дорожне маш-ня, спеціальна інфрастр-ра (науково-дослідні і дослідно-конструкторські орг-ції, вищі і середні спеціальні навчальні заклади, професійно-технічні училища, курси з підготовки будівельних кадрів; банківські установи, які фінансують буд-во; організації по мат-техні забезпеченню п-в, які входять до комплексу; спеціалізований транспорт). Буд-во охоплює всі регіони країни. Потужні будівельні орг-ції створені у великих містах. Так, у Києві діють холдінгова компанія «Кихвміськбуд», спеціалізовані будівельні організації по монтажних роботах, трансопртному, нафтогазовому, водогосподарському буд-ву. Великий обсяг різноманітних буд робіт виконують енергетики: створені проектно-пошукові інститути галузевого профілю (чорної металургії, хімії та ін.).Нині в-во буд мат-в більше ніж наполовину зосереджено в рамках будівельної індустрії, тобто в системі підрядних будівельних організації. Таким чином, будівельна індустрія і пр-сть буд матеріалів дуже тісно взаємодіють між собою, формуючи специфічні індустріально-будівельні територіальні сполучення. Сучасне життя сусп-ва без ефективного функціонування будівельного комплексу просто неможливе. Рівень його розвитку впливає на формування пропорцій і темпів розвитку галузей н/г, РПС і розвиток регіонів. Буд-во створює нові і реконструює діючі основні фонди (будівлі і споруд, призначеня для всіх видів виробничої і невир-чої діяльності людей). Від розвитку цієї галузі залежить буд-во житла, створення нових місті сіл, окремих мірорайонів, постійна реконструкція житлових фондів, буд-во промислових і с/г-х п-в, транспортних обєктів, лікарень, шкіл, торгових центрів тощо. Бцдівельний комплекс підтримує в належному стані обороноздатність країни, створює передумови для зростання в-ва в усіх галузях господарства. Буд комплекс як одна з найбільш капіталоємних і диференційованих виробничих систем справляє вагомий вплив на визначення темпів, масштабиів і розміщення в-ва. Тому при розміщенні капітального буд-ва враховується наявність буд орг-ції в регіоні. В той же час слабкість будівельної бази стримує тут промислове буд-во, створення великих комбінатів, галузевих і ТВК, фондоємної важкої пр-сті, які потребують великих обсягів робіт з капітального буд-ва.

40. Загальна характеристика машинобудівного комплексу. Машинобудівний комплекс- сукупність галузей обробної промисловості,що виробляють машини, устаткування,обладнання,прилади. Основою комплексу є машинобудування, тобто виробництво машин машинами.

У структурі промисловості на машинобудівний комплекс при­падає 18% вартості виробничих фондів, понад 25% чисельності штатних працівників та 12 % обсягів промислової продукції.

Продукція машинобудування налічує понад 2 млн найменувань продукції, безліч модифікацій, типорозмірів. Вироби машинобу­дування за своєю масою відрізняються в сотні мільйонів разів -від грамів (електронні компоненти, комплектуючі вироби) до со­тень тонн (турбіни, електричні силові трансформатори, прокатні стани, морські судна). Така різноманітність вимагає організації під­приємств на основі спеціалізації, тобто обмеження номенклатури продукції (товарів, послуг), і кооперації з іншими підприємствами як своєї галузі, так і суміжних, особливо тих, які виробляють ма­теріали і напівфабрикати, специфічні деталі та інші частини.

Типи виробництв. Залежно від масштабів випуску продукції розрізняють підприємства трьох типів виробництв: індивідуаль­ного, серійного і масового.

В індивідуальному виробництві повторність випуску виробів або відсутня, або нерегулярна. У серійному виробництві випуск здійс­нюється серіями по кілька однакових виробів; залежно від розмірів серії воно може бути малосерійним, середньосерійним або велико-серійним. Цей тип найбільш поширений. Масове виробництво харак­теризується безперервним повторенням випуску одного і того са­мого виробу (найбільш характерне для автомобільних, велосипедних, тракторних заводів, заводів електронної промисловості і подібних).

Заводи індивідуального виробництва працюють на замовлення, не мають строго визначеної номенклатури, але їх універсальні тех­нологія і устаткування забезпечують достатню рухливість в освоєн­ні нових видів продукції, використанні нових досягнень науки і техніки, отже, і досить велику економічну стійкість. Заводи масового виробництва, як правило, працюють на знеособлений ринок, при тому можуть мати окремих замовників на принципах кооперування; мають відносно низьку со­бівартість виробництва, але втрачають у гнучкості технології і орга­нізації, здатності до оновлення номенклатури продукції і тому пере­бувають під впливом коливань ринкового попиту.

Відповідно до масштабів виробництва типи заводів відрізня­ються технікою, технологією і організацією виробництва. Сучасна техніка виробництва і побудовані на ній технологія і організа­ція надають можливості для створення гнучких виробництв, які поєднують переваги індивідуального і масового виробництв.

Спеціалізація передбачає кооперу­вання двох, кількох або багатьох виробництв.

Розрізняють такі види спеціалізації:

• предметна — випуск кінцевої продукції, до якої можуть на­лежати агрегати, комплекси, машини, прилади, а також комплек­туючі вироби;

• вузлова — випуск вузлів, які переважно не є самостійними виробами і призначені для використання в окремих машинах та іншій кінцевій продукції, як правило, у кооперованих зв'язках з підприємствами, які виконують переважно складання машин, комп­лектування,;

• подетальна — випуск окремих, переважно однорідних або споріднених деталей;

• технологічна — випуск литих або кованих заготовок і дета­лей, деталей із пластмас і металокерамічних порошків, надання послуг у виконанні окремих технологічних операцій, технічне обслуговування і ремонт техніки, складання окремих видів продукції тощо.

Машинобудування є провідною галуззю в промисловості роз­винутих країн. Рівень розвитку машинобудування є одним з ос­новних показників економічного, промислового і наукового роз­витку країни. Використовуючи знання і досягнення науки у своїй виробничій діяльності, машинобудування одночасно є і тією га­луззю, завдяки якій досягнення науки впроваджуються у всі види діяльності. Заміна живої праці машинами і системами машин є основним чинником зростання продуктивності праці, головною передумовою підвищення добробуту і рівня життя населення.

Значення машинобудування не обмежується створенням і по­стачанням новітніх високопродуктивних засобів виробництва — його продукція призначена і для кінцевих споживчих витрат: по­бутова техніка, культурно-побутові прилади і пристрої, засоби індивідуального і громадського пасажирського транспорту тощо. Це товари тривалого користування, забезпечення ними населення є одним з мірил добробуту і рівня життя населення.

Велике значення має машинобудування для забезпечення обо­роноздатності країни військовою технікою, озброєнням, засобами транспорту, зв'язку і захисту. Ця продукція користується підви­щеним попитом на ринках світу і є однією зі статей експорту.

Як виробництво, так і споживання продукції машинобудуван­ня й металообробки пов'язані з діяльністю інших галузей проми­словості і економіки. Кількісно міжгалузеві зв'язки комплексу характеризуються коефіцієнтами прямих витрат за даними між­галузевих балансів Машинобудівний комплекс споживає в основному продукцію галузей, які виробляють матеріали — чорної і кольорової металур­гії, хімічної і деревообробної промисловості, промисловості буді­вельних матеріалів. Значну частину витрат становить продукція своїх галузей як комплектуючі вироби і напівфабрикати. В остан­ні роки зросла частка продукції електроенергетики і паливної промисловості, що пов'язано з випереджаючим зростанням цін на продукцію цих галузей, з іншого боку — з меншим (порівняно з іншими галузями) зростанням цін у машинобудуванні .

Розвиток машинобудування, як і інших галузей промисловос­ті, тісно пов'язаний з розвитком науки і зумовлює потребу в нау­кових дослідженнях. Деякі галузі машинобудування зародилися і виникли на основі попереднього розвитку відповідних галузей науки; це — електротехнічна і електронна галузь, хімічна проми­словість і хімічне машинобудування.

Машинобудівний комплекс є найбільшим серед інших галузей промисловості споживачем продукції науки.

Розвиток і розміщення підприємств машинобудівного комплексу залежить від дії низки чинників — технічних, соціальних, економічних, природних та ін. Урахування цих чинників є умовою проектування, будівництва, ефективного функціонування підприємств машинобудування.

Особливості розміщення найважливіших галузей машино­будування. Розміщення Переважна частина підприємств маши­нобудування і металообробки сконцентрована в областях з най­більш високим рівнем економічного розвитку розміщення тут науково-дослідної бази та кваліфікованих кадрів, а також у регіо­нах з розвиненою металургійною базою. Зокрема, найбільші основні промислово-виробничі фонди та промислово-виробничий потенціал машинобудівного комплексу зосереджено в Харківській, Донецькій, Дніпропетровській, Запо­різькій, Луганській, Львівській областях, та в столиці України — Києві. За обсягом виробництва товарної продукції в 2000 р. виді­лялись Донецька та Харківська області, Київ, а також Дніпропет­ровська, Запорізька, Полтавська, Сумська області та АР Крим, в яких сконцентровано майже 70 % виробництва товарної продук­ції. На дещо нижчих позиціях були Миколаївська, Львівська та Одеська області, де за останні роки значно скоротилися обсяги виробництва продукції машинобудівного комплексу. Питома ва­га інших областей за всіма вище названими показниками була не­значною.

41. Механізм реалізації державної регіональної економічної політики. Механізм реалізації державної регіональної економічної полі­тики — це система конкретних економічних важелів та організа­ційно-економічних засобів, за допомогою яких здійснюється державний вплив на просторову організацію продуктивних сил, забезпечується соціально-економічний розвиток регіонів, вдосконалюється структура їх господарського комплексу. Держава впливає на регіональний розвиток за допомогою адміністратив­них та економічних важелів. Вибір системи фінансово-еконо­мічних, соціальних, організаційних важелів здійснюється залеж­но від соціально-економічної ситуації в державі та її регіонах. Ре­зультативність механізму державного впливу на регіональний розвиток значною мірою залежить від дієздатності самої системи управління. Використовувана система важелів повинна забезпе­чити рівновагу між економічною доцільністю та соціальною ефек­тивністю. Крім того, економічні важелі повинні враховувати спе­цифіку кожної галузі регіону. Тому формується досить складна ієрархічна система узгоджених між собою економічних регуля­торів впливу на регіональний розвиток.

Основними складовими механізму державної регіональної по­літики України, як визначено чинними нормативними докумен­тами, виступають: відповідна законодавчо-нормативна база, бю­джетно-фінансове регулювання регіонального розвитку, прогнозу­вання і програмування, розвиток різних форм територіальної орга­нізації продуктивних сил (створення спеціальних економічних зон, міжрегіональне та прикордонне співробітництво та ін.).

Першоосновою механізму державної регіональної економічної політики є законодавча база, що визначає взаємовідносини дер­жави і регіонів та відповідні організаційні структури управління соціально-економічними процесами. На сучасному етапі еконо­мічного розвитку держава через законодавчу базу проводить по­літику, спрямовану на підвищення економічної самостійності те­риторій. Водночас вона координує діяльність місцевої влади на основі визначення співвідношень державного і місцевих бюдже­тів, розвитку інфраструктурних об'єктів місцевого та загальноде­ржавного призначення, формування централізованих і регіональ­них фондів різного цільового призначення.

Механізм державної регіональної політики поєднує в собі ме­тоди прямого та опосередкованого впливу на соціально-еконо­мічні процеси. За своїм характером ці методи можуть бути за­охочувальні та обмежувальні, активні та пасивні. їх комплексне поєднання дає змогу забезпечити високу результативність держа­вного впливу на процеси, що протікають на регіональному рівні.

У державній регіональній економічній політиці широко вико­ристовуються такі методи прямого економічного регулювання, як цільове фінансування, пряма фінансова допомога, надання суб­сидій та субвенцій тощо. Для опосередкованого економічного ре­гулювання використовують важелі податкової, кредитно-грошової, амортизаційної, зовнішньоекономічної політики. Державні органи управління можуть впливати на регіональний розвиток через такі заходи протекціонізму: надання податкових пільг для розвитку наукомістких виробництв, створення акціонерних това­риств для завершення раніше розпочатого будівництва, надання регіонам інвестиційних премій за спорудження об'єктів, що до­зволяють покращати структуру економіки регіону, працевлаштувати вивільнених працівників, поліпшити екологічну ситуацію та ін. Протекціоністські методи можуть охоплювати, за оцінками фахівців, до 40 % господарського обороту.

Одним з важливих елементів регіональної економічної полі­тики є розроблення довгострокових, середньострокових прогно­зів соціально-економічного розвитку АР Крим, областей України, міст Києва і Севастополя та державних регіональних програм, за допомогою яких досягається планомірність у розвитку продуктив­них сил, узгоджуються інтереси галузей і територій.

У регіональній економічній політиці особливе місце посідає економічне стимулювання розміщення нових виробничих об'єк­тів, здатних виготовляти конкурентоспроможну продукцію та швидко реагувати на зміну ринкової кон'юнктури. У першу чергу це стосується розвитку малого та середнього підприємництва, яке має виражену регіональну специфіку. Саме малий бізнес може ефективно вирішувати проблему забезпечення незайнятого насе­лення робочими місцями. Для досягнення збалансованого розвит­ку господарства певної території необхідно сприяти формуванню регіональних центрів малого і середнього бізнесу, створенню різ­них типів спеціальних (вільних) економічних зон, центрів актив­ної науково-технічної діяльності.

Особливе місце в регіональній економічній політиці зай­має державне сприяння розвитку депресивних регіонів. Ця підт­римка спрямовується на стимулювання розвитку території, від­новлення її потенціалу; активізацію соціальної мобільності насе­лення; створення економічних та інституційних умов для ареалів зростання. Пряма державна підтримка надається, регіонам, де чі­тко відстежуються структурні деформації, внаслідок чого зростає безробіття; слаборозвинутими регіонам; регіонам, які потерпіли від стихійного лиха та техногенних катастроф.

Основними напрямами вдосконалення механізму державної регіональної економічної політики є:

• розроблення нової стратегії державної регіональної економіч­ної політики, яка б дала змогу прискорити економічні перетво­рення в державі, забезпечити успішне входження суб'єктів гос­подарювання в ринкову систему;

• визначення нових перспективних напрямів державної регіо­нальної економічної політики, враховуючи процеси глобалізації та регіоналізації;

• формування ефективного регіонального господарського механізму з широким використанням програмно-цільових методів управління.

В умовах демократизації та розвитку ринкових відносин, зро­стання самостійності регіонів об'єктивною необхідністю є фор­мування нормативно-правового поля, в межах якого реалізується регіональна економічна політика. Залежно від організаційно-пра­вових особливостей регіональну економічну політику поділяють на експліцитну та імпліцитну. Перша з цих двох форм політики втілюється у життя переважно через офіційні документи, конкре­тні напрями і заходи, і тому має чітко виражений регіональний характер; друга являє собою, як правило, соціально-економічні наслідки рішень, що приймаються на національному рівні, і тому має неявний характер.

У механізмі державної регіональної економічної політики про­відне місце належить бюджетно-фінансовим важелям. В Україні сформована законодавчо-нормативна база, на якій ґрунтуються бюджетна система і міжбюджетні взаємовідносини. Прийнято За­кон України «Про бюджетну систему України», де визначено бюд­жетний устрій і його принципи, порядок складання і виконання бюджетів. Міжбюджетні відносини повинні ґрунтуватися на дов­гостроковій стабільності, прозорості, об'єктивності і чіткому роз­межуванні повноважень і відповідальності. Згідно зі статтею 140 Конституції України органами місцевого самоврядування, які пре­дставляють спільні інтереси територіальних громад міст, сіл і се­лищ, є обласні і районні ради.

Основним напрямом зміцнення фінансової бази територій є: підвищення ролі в бюджетній системі місцевих податків і зборів; збільшення питомої ваги закріплених у бюджетах доходів; чітке визначення порядку надання дотацій, субвенцій і субсидій місце­вим бюджетам. Основна увага повинна приділятися формуванню місцевих фінансів депресивних територій.

Важливою складовою механізму державної регіональної еко­номічної політики є прогнозування як з'єднувальна ланка між те­оретичними розробками та господарською практикою. Загальна мета прогнозу соціально-економічного розвитку регіонів полягає в тому, щоб інформацій­но забезпечити об'єктивність управлінських рішень щодо опти­мальних шляхів розвитку регіональної економіки у майбутньому. Регіональні прогнози класифікують за такими ознаками: за термі­ном — оперативні, короткострокові, середньострокові, довгостро­кові; за функціональною ознакою — пошуковий, нормативний.

Особливе місце в механізмі реалізації державної регіональної політики відведено розробленню регіональних програм. Вони яв­ляють собою комплекс заходів, узгоджених стосовно ресурсів, виконавців і термінів здійснення, які забезпечують вирішення зав­дань регіонального розвитку в економічній, екологічній, соціаль­но-культурній чи науково-технічній сферах. До основних прин­ципів регіонального програмування належать: висока цільова спря­мованість на кінцевий результат; чітке визначення системи пріо­ритетів; узгодженість завдань щодо раціонального використання всіх видів ресурсів; перманентність розроблення програмних за­ходів; конкурсні умови формування програм; керованість і конт­роль за розробкленням і реалізацією програми. Регіональні прог­рами класифікують таким чином: за рівнем — загальнодер­жавного, регіонального і місцевого значення; за тривалістю — довгострокові, середньострокові, короткострокові; за змістом ре­алізованої проблеми — комплексні і функціональні; за харак­тером програмних заходів — освоєння нових територій, подаль­ший розвиток їх господарства чи реконструкція.

42. Сутність та принципи сталого еколого-економічного розвитку країни. Питання сталого екологічного розвитку є дуже актуальними для України, яка нині переживає глибоку еколого-економічну кризу. Це викликано тим, що тривалий час домінував принцип одержання максимальної вигоди при мінімальних затратах. При цьому мали місце неузгодженість темпів економічного розвитку і вимог екологічної безпеки, домінування природомістких галузей з високою питомою вагою ресусо- і енергомістких застарілих технологій, сировинна орієнтація експорту, мілітаризація виробництва, відсутність культури праці та споживання тощо. Все це привело до формування техногенного типу економічного розвитку. І, як наслідок, нині антропогенне навантаження на природу наближається (а в деяких регіонах України наблизилося) до граничної межі її екологічної стійкості. За нею починаються кризові та катастрофічні зміни в природі, що негативно впливає на життєдіяльність людини і суспільства . Під техногенним типом розвитку слід розуміти природоємкий (природоруйнуючий) тип розвитку, що базується на використанні штучних засобів виробництва, створених без урахування екологічних обмежень. Характерними рисами такого розвитку є швидке і виснажуюче використання невідновлюваних видів природних ресурсів (передусім корисних копалин) і зверхексплуатація відновлюваних ресурсів (грунту, лісів і ін.) з швидкістю, що перевищує можливості їх відтворювання і відновлення. При цьому наноситься значний економічний збиток, що є вартісною оцінкою деградації природних ресурсів і забруднення навколишнього середовища внаслідок людської діяльності. Для техногенного типу економічного розвитку питаманні значні екстерналії, або зовнішні ефекти. У природокористуванні їх можна охарактеризувати як негативні еколого-економічні наслідки економічної діяльності, які не приймаються до уваги суб'ктами цієї діяльності. Найбільш поширене визначення, дане в доповіді комісії Брундтланд: сталий розвиток - це такий розвиток, який задовольняє потреби теперішнього часу, але не ставить під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої власні потреби. Воно містить два ключових поняття: - поняття потреб, зокрема потреб, необхідних для існування найбідніших верств населення, які повинні бути предметом першорядного пріоритету; - поняття обмежень, зумовлених станом технології і організацією суспільства, що накладаються на здатність навколишнього середовища задовольняти нинішні і майбутні потреби. Центральне місце в понятті сталого розвитку займає проблема врахування довгострокових екологічних наслідків. Необхідна мінімізація негативних екологічних наслідків, майбутніх екстерналій для наступних поколінь. Неможна жити за рахунок своїх дітей і внуків, неможна витрачати природну скарбницю тільки для себе. Таким чином, проблема екологічних обмежень, компромісу між поточним і майбутнім споживанням повинна бути основною при визначенні темпів соціально-екологічного розвитку для будь-якої країни. Як показує історія людства, радикальні економічні зміни останніх років, проекти і заходи, здійснювані відповідно до природних закономірностей, на тривалому тимчасовому інтервалі виявляються економічно ефективними. І навпаки, економічні проекти, що приносять швидкі і значні вигоди, але здійснені без урахування довгострокових екологічних наслідків, екстерналий, в перспективі часто виявляються збитковими. Отже, для тривалого інтервалу часу дуже часто вірний простий принцип "що екологічне, те економічне". Можна виділити чотири критерії стійкого розвитку на тривалу перспективу. Даний підхід базується на класифікації природних ресурсів і динаміці їх відтворення. 1. Кількість відновлюваних природних ресурсів (земля, ліс і т.д.) повинна принаймні не меншати протягом часу, тобто повинен бути забезпечений принаймні режим простого відтворення. (Наприклад, для земельних ресурсів це означає збереження площі найбільш цінних сільськогосподарських угідь або у разі зменшення їх площі збереження/збільшення рівня виробництва продукції землеробства, кормового потенціалу земель для сільськогосподарських тварин і т.д.). 2. Максимально можливе сповільнення темпів вичерпання запасів невідновлюваних природних ресурсів (наприклад, корисних копалин) з перспективою в майбутньому їх заміни на інші нелімітовані види ресурсів. (Наприклад, часткова заміна нафти, газу, вугілля на альтернативні джерела енергії-сонячну, вітрову і пр.). 3. Можливість мінімізації відходів на основі впровадження маловідходних, ресурсозберігаючих технологій. 4. Забруднення навколишнього середовища (як сумарне, так і по видах) в перспективі не повинне перевищувати його сучасний рівень. Можливість мінімізації забруднення до соціальне і економічно прийнятного рівня ( "нульового" забруднення чекати нереально). Ці чотири критерії (їх може бути і більше) повинні бути враховані в процесі розробки концепції стійкого розвитку. Їх врахування дозволить зберегти навколишнє середовище для наступних поколінь і не погіршить екологічні умови проживання.

43. Завдання державної регіональної політики у сферах економічній, соціальній та екологічній. На основі чіткого визначення головної мети державної регіо­нальної економічної політики обґрунтовуються її основні завдан­ня. Вони тісно пов'язані з конкретним етапом розвитку економі­ки і відповідають існуючому в країні нормативно-правовому про­стору. Визначені завдання конкретизуються залежно від рівня управління і деталізуються за періодом їх здійснення.

Серед пріоритетних завдань на тривалу перспективу держав­ними органами управління визначено структурну перебудову еко­номіки регіонів України, у першу чергу промислових регіонів і центрів з надмірною концентрацією підприємств важкої індустрії та складною екологічною ситуацією (Донецька, Дніпропетровсь­ка, Запорізька, Луганська області, міста Київ, Харків, Одеса, Кри­вий Ріг, Маріуполь та Макіївка). При здійсненні структурних транс­формаційних процесів передбачається поліпшити екологічну си­туацію у промислових центрах Донбасу, Придніпров'я, Прикар­паття та на територіях, що зазнали радіоактивного забруднення.

На період до 2010 р. основні завдання державної регіональної економічної політики щодо удосконалення регіональної структу­ри економіки полягають у вирішенні таких проблем: вирівню­вання рівнів соціально-економічного розвитку регіонів та підвищення ефективності територіальної о поділу праці, раціоналізації розселення; досягнення стабілізації виробництва у кожному регі­оні, оптимізація структури господарства на С>а»і ефективного ви­користання наявного природно-ресурсиого, виробничо-технічного та трудового потенціалу; удосконалення спеціалізації сільського господарства відповідно до зональних фунтово-кліматичних умов; здійснення програм облаштування депортованих народів у півден­них областях; формування нових територіально-господарських утво­рень — вільних економічних зон.

Основним завданням регіональної політики у сфері соціально­го розвитку є забезпечення населення робочими місцями, зни­ження рівня безробіття та залучення працездатного населення до сфери продуктивної зайнятості. У першу чергу це стосується те­риторій, де реально існує загроза поширення масовою безробіття та незайнятості населення: вугільних, металургійних, гірничодо­бувних центрів Донбасу і Придніпров'я, ірудонадлишкових те­риторій Карпатського регіону, монофункціональних територій з нерозвинутою сферою прикладання праці. Необхідно стабілізу­вати сферу зайнятості населення у сільській місцевості.

Правомірною є постановка питання про орієнтацію працездат­ного населення на збільшення отримуваних доходів за рахунок власних зусиль і можливостей, що відповідає принципам ринко­вого господарювання. І в цьому плані важливо підвищити адап­таційні можливості працездатного населення через активну про­фесійну перепідготовку. В Україні щорічно близько 15—18 % не­зайнятого населення проходить перепідготовку через центри зай­нятості, в той час як у розвинутих країнах світу понад 70 % не­зайнятого населення проходять відповідну перепідготовку чи під­вищують кваліфікацію.

Передбачається більш повно задовольнити попит населення на ринку праці, створити умови для запровадження ступеневої освіти та інтегрованих навчальних планів, вирівняти по можли­вості освітній потенціал різних регіонів, створивши потужні регіо­нальні навчальні заклади. До 2010 р. передбачається функціону­вання 21,3 тис. загальноосвітніх навчальних закладів; створення у кожному обласному і районному центрі спеціалізованих навчаль­них закладів для обдарованої молоді.

Необхідною передумовою соціального прогресу та одним з важливих завдань регіональної економічної політики є поліп­шення демографічної ситуації у регіонах України, покращання соціально-побутових умов життя населення, здійснення заходів щодо підтримки сімей з дітьми та найменш соціально захищених верств населення, зростання рівня споживання населенням това­рів та послуг. Передбачається у найближчій перспективі досягти зменшення показників смертності населення за рахунок створен­ня безпечних умов праці, оздоровлення навколишнього середо­вища, поліпшення медичного обслуговування населення. Очіку­ється, що за межами 2000 р. уповільнюватимуться темпи природ­ного скорочення чисельності населення та відпливу за межі країни.

У виробничій сфері пріоритетними завданнями визначено роз­виток експортних та імпортозамінних виробництв у регіонах, де для цього є сприятливі умови (вигідне транспортно-географічне положення, необхідний економічний та науковий потенціал). Це дозволить суттєво вплинути на експортний потенціал територій, удосконалити структуру експорту держави, розширити зовнішньо­економічні зв'язки. З метою активізації технологічних змін в експортоспроможних галузях (електроенергетика, чорна металургія, хімічна і нафтохімічна промисловість, окремі галузі сільського го­сподарства та харчової промисловості) буде вжито додаткових за­ходів щодо залучення стратегічних інвесторів. Державне інвесту­вання спрямовуватиметься в першу чергу в галузі, які є малопри-вабливими для приватних інвесторів; через фінансову інфраст­руктуру до інвестиційної сфери залучатимуться кошти населення.

Особлива увага приділятиметься розвитку сільськогосподар­ського виробництва на основі удосконалення його спеціалізації та підвищення рівня інтенсифікації з метою нарощування експо­ртного потенціалу, комплексної інтеграції переробних галузей з виробництвом сільськогосподарської продукції та сировини. Пе­редбачається ефективне використання рекреаційних ресурсів Криму, районів узбережжя Чорного та Азовського морів, Карпат, а також сприятливих за кліматичними та природними чинниками районів Волинської, Вінницької, Полтавської, Черкаської та ін­ших областей з метою формування в майбутньому високорозвинутих рекреаційно-туристичних та оздоровчо-лікувальних ком­плексів державного і міжнародного значення.

44. Екологічне обґрунтування розміщення продуктивних сил. Екологічне обґрунтування розміщення продуктивних сил зумовлена вивченням взаємодії комплексу чинників.

Земельні ресурси. Екстенсивне землекористування та неконтрольоване сільськогосподарське навантаження на ґрунтовий пок­рив спричинили до деградації земельних ресурсів та втрати ними відновлюваної здатності Так, в Україні до господарської діяльності залучено 92 % території і тільки 5 млн га (8 %) перебувають у природному стані.

Екологічна обґрунтованість землекористування повинна бути зумовлена вивченням взаємодії (комплексу) чинників: абіотичного (форми рельєфу, кліматичні показники та ін.); біотичного (межі біологічної стійкості та біопродуктивності складових земельних ре­сурсів) та антропогенного (структура угідь, рівень застосування агро­техніки, управління та контроль стану земельних ресурсів та ін.).

Сьогодні в Україні водній та вітровій ерозії піддається понад 14,9 млн га сільськогосподарських угідь (більше 35 % їх площі). Найбільша кількість еродованих земель у Донецькій (70,6 %), Луганській (61,6%) та Одеській (55,8%) областях. Щорічний приріст еродованих земель становить 80—90 тис га. Втрати грун­ту від ерозії протягом одного року перевищують 600 млн тон. Ситуацію суттєво погіршує велика кількість промислових ви­кидів. Особливо небезпечними є викиди радіоактивних, хімічних та біологічних елементів (радіоактивних сполук, важких металів, пестицидів, збудників інфекційних хвороб).

Якість земель визначається сукупністю чинників: рівнем ро­дючості грунтів, розташуванням земельних ділянок, впливом особливостей фунтів на питомій опір під час виконання сільсь­когосподарських робіт, розміром та конфігурацією земельних ді­лянок тощо.

З метою екологоврівноваженого землекористування необхідно встановлювати оптимальну розораність і площу природно-заповідних резервацій у загальній площі території, а при склад­них формах рельєфу — оптимальне співвідношення між залісеністю, розораністю та залуженням. Для покращання землекористування необхідно розробити, за підтримки і контролю з боку держави, заходи захисту земельних ресурсів від ерозії, забруднення (промислового та побутового), впроваджувати рекультивацію земель, покращувати організацій­но-технічні процеси вирощування (виробництва) сільськогоспо­дарської продукції тощо.

Лісові ресурси. В умовах України основним чинником стабілізації вуглецевого ба­лансу є ліси. Враховуючи, що сьогодні наші ліси здатні асимілю­вати лише 40 % викидів вуглекислого газу (430 млн т), постає зав­дання щодо подвоєння до 2025 р. площі лісів в Україні як най­більш ефективного еколого - економічного чинника.

Для стабілізації екологічного стану в Україні і мінімізації дисбалансу між девастованими та природними ланд­шафтами необхідно: по-перше, перейти до невиснажливого вико­ристання біоресурсів і, по-друге, довести площу з природною рос­линністю до мінімально необхідної, тобто вона повинна бути не меншою, ніж площа орних земель, або складати пропорцію 1:1. У більшості країн Європи ця пропорція є на користь природної ро­слинності. Що стосується площі заповідних об'єктів, то сьогодні вона становить 4 % території України. Середній відсоток заповідних земель світу дорівнює 8,5, а Європи — 10,5. В Австрії він стано­вить понад 25 %, Німеччині — близько 25 %, Швейцарії — 19 %, Швеції — 18 %. Вирішення цієї проблеми полягає у втіленні в життя прийнятого Верховною Радою України Закону «Про Загаль­нодержавну програму формування національної екологічної ме­режі України на 2000—2015 роки». Найбільш важливим завданням щодо збільшення площі екомережі є приріст площ під природно-заповідним фондом.

Зараз у лісовому фонді функціонують 7 заповідників загаль­ною площею 52 тис. га: Карпатський, Поліський, Канівський, Лу­ганський, «Росточчя», Ялтинський гірсько-лісовий і «Мис Мар-т'ян». Створено також 124 заказники державного і місцевого зна­чення на площі 140 тис. га, в яких охороняються лісові і лісово-болотні екосистеми. Проте вказана кількість природно-заповід­ного фонду не репрезентує всі лісові асоціації України.

Водні ресурси. Проблема водопостачання сільського насе­лення України є однією з найскладніших серед європейських дер­жав та країн СНД.

Зараз в Україні тільки 4,1 млн чоловік з 15,7 млн сільського населення, або 23 % сіл, користуються послугами централізова­них систем водопостачання.

Решта населення користується для питних потреб місцевими джерелами — шахтними і мілкотрубчатими колодязями, саморобни­ми каптажами, прирусловими копанками, привізною водою тощо.

Тільки 6,4 тис. сільських населених пунктів з їх загальної кіль­кості 28,6 тис. мають побудовані за проектами системи питного водопостачання, майже половина з яких через недосконалу експ­луатацію та тривалий термін служби працює з перебоями і не можуть забезпечити постачання водою нормативної якості.

Забезпеченість підприємств сільськогосподарського виробницт­ва і тваринництва централізованим водопостачанням досягає 98 %.

Програмою водопостачання сільських населених пунктів Украї­ни на період 1992—2000 рр., затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 14.03.1992 р. № 134, було передбачено забез­печити сільське населення у 6 тис. населених пунктах гаран­тованим водопостачанням і з цією метою побудувати 52,3 тис. км водопровідних мереж, у тому числі 48 великих групових водоп­роводів у південно-східних областях України, де через природні та техногенні чинники склалися найважчі умови з ресурсами пит­ної води.

Основний вплив водокористування на водні ресурси зумовлю­ється безповоротним водозабором і скидом забруднених речовин у водні об'єкти. Стресовий стан водних ресурсів на­ступає тоді, коли об'єм річкового стоку не забезпечує принаймні 10-кратного розбавлення забруднених вод.

Величина річкового стоку, що може бути використана для розбавлення забруднених вод, визначається його об'ємом у серед­ній і маловодний роки без урахування безповоротного водовідбору і об'єму скиду забруднених вод. Таким чином, спад виробництва і зменшення попиту на воду сприяв позитивним тенденціям щодо зменшення негативного впливу на водні ресурси. Разом з тим, цей вплив залишається не відповідним відновлюваній здатності водних об'єктів.

Мінеральні ресурси. Гірничовидобувна діяльність пов'язана з багатостороннім впливом практично на всі компоненти навко­лишнього природного середовища. Ступінь та інтенсивність цих процесів визначається геолого-гідрогеологічними умовами тери­торій, видом корисних копалин, способом (технологією) видобув­них робіт, видом збагачення та деякими іншими чинниками. До основних негативних проявів належать:

• пониження рівня підземних вод і утворення так званих депре­сійних лійок при інтенсивних відкачках шахтних і кар'єрних вод;

•забруднення і засолення поверхневих і підземних вод шахт­ними водами та в результаті фільтрації з шламонакопичувачів;

•обрушення гірського масиву і просідання земної поверхні над гірничими виробками;

• нагромадження значних об'ємів відходів видобутку і зба­гачення;

•пилове і газове забруднення від вибухових робіт, горіння те­риконів, пилування відвалів і шламосховищ.

Значною мірою ці процеси доповнюють один одного і є харак­терними для більшості наявних в Україні гірничопромислових регіонів і районів. Найбільш загрозливих масштабів вони набули в Донбасі, Криворізькому районі та Передкарпатті.

Екологічна реабілітація регіонів з порушеним внаслідок гір­ничих робіт станом довкілля є в Україні однією з першочергових еколого-економічних проблем. Відповідні заходи плануються пе­редусім у рамках закриття шахт і кар'єрів. Створюється норматив­но-правова база у вигляді спеціального закону, урядом схвалено «Концепцію поліпшення екологічного становища гірничовидобувних регіонів України», розробляється відповідна програма нау­ково-технічних, організаційно-економічних та конкретних прак­тичних заходів. До основних напрямів реабілітації належать: гір­ничо-технічна та біологічна рекультивація порушених земель, га­сіння породних відвалів, демінералізація і очистка шахтних вод і промислових стоків тощо.

45. Загальна характеристика агропромислового комплексу. АПК за своїм складом та структурою значно відрізняється від інших міжгалузевих комплексів, передусім тому, що він як головний засіб виробництва використовує землю, на якій вирощується сільськогосподарська продукція та сировина для виробничого та невиробничого споживання. Власне, сільськогосподарське виробництво, що базується на використанні сільськогосподарських угідь, є основою розвитку переробних галузей промисловості. Виробництво сільськогосподарської продукції та її переробка - одна з найважливіших складових частин народного господарства країни. Завданя АПК - забезпечити людей продуктами харчування, а промисловість – відповідною сировиною. АПК України має світове значення. За розрахунками спеціалістів, наша країна щорічно може виробляти стільки продуктів харчування, якими б здатна була прогодувати до 1 млрд осіб. Потенціал АПК України практично безмежний. Але він нині майже не реалізується. Причини такого становища криються в пануванні в сільському господарстві соціалістичного колгоспного ладу. Нині за кількістю зайнятих (близько 40%) АПК України переважає всі інші галузі і міжгалузеві комплекси. В ньому зосереджені також значні фонди виробничого призначення. Але більшість із них уже морально і матеріально застаріла, техніка спрацьована і не відповідає сучасним вимогам. Тому дуже великі втрати продукції під час її збирання на полях, при перевезенні і зберіганні. Одним з таких найбільш потужних і багатогалузевих комплексів є аграрнопромисловий. Це складний комплекс виробництва, що обєднує різні галузі народного господарства. До його складу входять 3 основні сфери:

1. Сільськогосподарське виробництво – рослинництво і тваринництво, що створюють сировинну базу АПК. Це його основна базова ланка;

2. Галузі, що створюють матеріально-технічні засоби для галузей АПК. Це – сільськогосподарське машинобудування, виробництво засобів захисту рослин, мінеральних добрив, комбікормова і мікробіологічна промисловість, виробництво тари, спеціального устаткування і приладів для АПК та ін.

3. Галузі, що забезпечують переробку сільськогосподарської продукції (харчова, легка).

Крім цих основних сфер, до АПК входять виробнича і соціальна інфраструктури у тій частині, що працює на потреби цього комплексу. Йдеться про транспорт, складське господарство, матеріально-технічне постачання, інженерні споруди, в тому числі іригаційні системи, заготівлю, зберігання сільськогосподарської продукції, інформаційне забезпеченя, спеціалізовану торгівлю, комунально-житлове господарство, культурне та медичне обслуговування тощо. Доповнюючою ланкою АПК є наукові заклади та підготовка кваліфікованих кадрів для забезпечення його ефективного функціонування. За виробничою ознакою до складу АПК входять продовольчий комплекс і непродовольчий. Продовольчий комплекс – це сукупність галузей, повязаних з виробництвом продуктів харчування рослинного і тваринного походження. Крім того, до продовольчого комплексу (ПК) входять виробництва, що технологічно не належать до сільського господарства. Це – виробництво солі, мінеральних вод, вилов риби та ін. До непродовольчого комплексу належать галузі, повязані з виробництвом товарів широкого вжитку із сировини рослинного і тваринного походження; галузі легкої промисловості, насамперед ті, які займаються первинною переробкою сільськогосподарської сировини. Ці комплекси, в свою чергу, залежно від виду сировини, що використовується, поділяються на рослинницькі і тваринницькі підкомплекси. Особливу роль в АПК відіграє продовольчий комплекс, який забезпечує населення продуктами харчування. Він включає галузі, повязані лише з виробництвом продовольчої продукції. До складу цього комплексу входять зернопродуктивний, картоплепродуктовий, цукробуряковий, плодоовочеконсервний, виноградно-виноробний, мясний, молочний, олійно-жировий підкомплекси.

Щодо територ стр-ри АПК, то вона формується на конкретній території утворення у вигляді різних форм агропромислової інтеграції, тобто елементів територіальної стр-ри. В науковій літ-рі виділяють локальні і регіональні АПК. Локальні АПК сформувалися на порівняно невеликих територіях на основі поєднання агропромислових п-в по переробці малотранспортабельної с/г пр-ції і мають найнижчий ступінь інтеграції. Локальні форми АПК є найбільш поширеними. Серед них виділяють: 1)агропромисловий пункт – локальна форма АПК, що обєднує в наслееному пункті переробку кількох видів с/г сировини; 2)агропромисловий центр – локальна форма АПК, яка обєднує в населеному пункті переробку кількох видів с/г сировини; 3)агропромисловий кущ – локальна форма АПК, що хар-ся компактним розміщенням на невеликій території агропромислових пунктів і центрів з їх сировинними зонами; 4)агропромисловий вузол – складне територіальне агропромислове утворення, яке розглядається як система компактно розміщених агропромислових пунктів, центрів і кущів навколо міста (як правило, обласного чи районного центру). Розміщення і взаємодія локальних АПК на території певної адміністративної одиниці обумовлюють формування відповідного регіонального АПК. Регіональні (територіальні) АПК можуть включати територію країни, автономної республіки, області чи адміністративного району. В межах природно-ек зон виділяють зональні АПК, сформовані під впливом природних умов відповідної зони. Вони представлен інтегральними агропромисловими зонами і агропромисловими районами та спеціалізованими агропромисловими зонами і районами. Інтегральна агропромислова зона – це територіальне зосередження всіх агропромислових підкомплексів в межах однієї природно-економічної зони. Такі зони сформувались у межах Полісся, Лісостепу і Степу України. До складу інтегральної агропромислової зони входять спеціалізовані агропромислові зони, які формуються на основі переважно одного спеціалізованого процесу (наприклад, картоплепродуктова зона). Спеціалізований агропромисловий район – територіальне зосередження агропромислових п-в однієї спеціалізації в межах відповідної спеціалізованої зони (коноплепереробне в-во). Інтегральний агропромисловий район – це територіальне зосередження агропромислових п-в у межах певної частини природно-економічної зони. Якщо зональні АПК формувалися переважно під впливом природних умов у межах природно-ек зон Полісся, Лісостепу і Степу, то навколо великих міст, промислових і рекреаційних центрів переважно під впливом ек-х факторів формувалися зональні – інтегральні і спеціалізовані приміські АПК. На формування таких агропромислових утворень насамперед впливає попит населення великих міст на малотранспортабельну пр-цію харчування – овочі, свіже і дієтичне мясо, незбирана молочна продукція. Для приміських АПК характерна відсутність в-ва і переробки більшості зернових і технічних культур та тісний звязок в-ва продукції з її реалізацією. Практично це агропромислово-торговельні територіальні комплекси. Поглиблення кризових явищ в агропромисловому виробництві супроводжується значним зниженням родючості земель, погіршенням структури матеріально-технічних засобів, втратою генетичного потенціалу у рослинництві й тваринництві. За останні 20 років вміст гумусу в грунтах України знизився з 3,5 до 3,2 відсотка. Щороку збільшуються на 80-100тис. га площі еродованих орних земель, різко підвищилась кислотність грунтів, розширюються площі засолених земель, триває їх техногенне забруднення. Порушено екологічно допустиме співвідношення площ: ріллі, природних кормових угідь, земель лісового і водного фондів, що негативно впливає на стійкість агроландшафту, викликає деградацію грунтів. Погіршується стан меліорованих земель, згортаються роботи, повязані з реконструкцією (ремонтом) меліоративних систем, захисним лісорозведенням та створенням полезахисних лісових смуг. Не проводиться оновлення машинно-тракторного парку. У сільськогосподарських товаровиробників кількість технічних засобів з вичерпаним амортизаційним ресурсом досягає 60-80%. Потреби сільськогосподарських підприємств не задовольняються у техніці, автомашинах, запасних частинах, пально-мастильних матеріалах. Наслідками кризової ситуації стало зниження обсягів виробництва валової продукції сільського господарства проти 1990 на 47. Ресурсний потенціал с/г України є потужним: понад 40 млн га сільськогосподарських угідь, 16 млн сільських жителів, у тому числі 9,7 млн – у працездатному віці. Суспільство мало підстави сподіватися на розвязання продовольчої проблеми та орієнтацію АПК на експорт. Але через ряд причин перед с/г виникли певні економічні проблеми, а виробництво в галузі працювало недостатньо ефективно. Серед основних причин розбалансованості попиту та пропозиції на галузевих ринках продовольства можна назвати відсутність інтеграційних процесів і втручання держави в ціновий механізм. Виробництво зерна зменшилось на 48%, цукрових буряків – на 65, соняшнику – на 12, плодів і ягід – на 59%, винограду – на 57. Поголівя великої рогатої худоби скоротилось на 52, в тому числі корів – на 30%, свиней – на 49%. Виробництво мяса зменшилось на 2,8 млн. тонн, молока – на 10,8 млн. тонн. Рентабельним залишилось тільки виробництво зерна і соняшнику. Істотно знизилися обсяги переробки сільськогосподарської продукції. Заготівельним організаціям продано лише 25% продукції олійних культур, молока – 21, худоби і птиці – 16 відсотків виробленої кількості. Негативні тенденції є і у харчовій промисловості. Обсяги виробництва цукру знизилися з 5,4 до 1,9 млн тонн, олії – з 1100 до 525 тис тонн, вина виноградного – з 22 до 7,5 млн дал. Наслідки господарювання багатьох великих колгоспів і радгоспів жахливі: в економічному відношенні це – збитки, в соціальному – невиплати заробітної плати, відсутність шляхів та іншої інфраструктури, а в екологічному – деградовані села, ерозія земель і руйнування ландшафтів. Але сучасне фермерство, де переважають галузі землеробства, не є ефективним ні в економічному, ні в соціальному, ні в екологічному відношенні. Проблема полягає перш за все в тому, що у фермерів немає стартових капіталів для придбання необхідних засобів праці для виробництва сільськогосподарської продукції. За останні роки у сільськогосподарському виробництві України значно загострилися кризові явища: значно знизилися обсяги валової продукції, погіршилося використання природних ресурсів, знизилася родючість грунтів, поглибився дисбаланс між галузями рослинництва і тваринництва. Зменшення поголів’я худоби досягло критичної межі при значному зниженні його продуктивності. Небезпечною тенденцією є висока спрацьованість машинно-технологічного парку, а відсутність фінансових коштів для здійснення ремонтно-відновлюваних робіт лише погіршує його стан. Для досягнення рівня технологічних потреб не вистачає десятків тисяч різних технічних засобів. Поряд з цим різко погіршилося забезпечення галузей АПК висококваліфікованими кадрами.

46. Рослинництво. Важливою галуззю сільського господарства є рослинництво, рівень розвитку якого впливає і на тваринництво. Розміщення галузей рослинництва значною мірою залежить від посівних площ, їх структури та раціонального використання. Про­відну роль у структурі посівних площ відіграють зернові куль­тури (50,2 % всіх посівів). Серед зернових найбільші площі зай­мають посіви озимої пшениці і ярого ячменю.

Друге місце в посівах належить кормовим культурам - 26 % від усієї посівної площі. Третє місце займають технічні культури — (15,4 %). Четверте місце — кар­топля і овочебаштанні культури —, що становить 8,4 % посівної площі України.

Серед галузей рослинництва найважливішою є зернове госпо­дарство. Це — основа всього сільськогосподарського виробництва. Зернове господарство формує продовольчий фонд і постачає фуражне зерно тваринництву, створює резервні дер­жавні запаси зерна і дає продукцію на експорт. Україна належить до країн із значними обсягами виробництва зерна.

У цілому продовольчим зерном ми забезпечуємо свої потреби, але не вистачає якісного зерна, сильної і твердої пшениці, круп'я­них культур. У зв'язку з цим у вирішенні зернової проблеми пріо­ритетне значення надаватиметься збільшенню виробництва високо­якісного зерна твердих і сильних пшениць, посівні площі під якими мають збільшуватися в степових і лісостепових областях України.

У структурі виробництва зерна більша його частина припадає на озиму пшеницю. Друге місце за валовим збором посідає ячмінь, на третьому місці — кукурудза, на четвертому — жито. За обся­гами валового збору їм значно поступаються овес, просо, гречка, рис, зернобобові.

Складовою частиною рослинництва є виробництво технічних культур високотоварної і високоінтенсивної галузі сільського го­сподарства. Розвиток виробництва технічних культур значною мі­рою визначає рівень інтенсивності сільськогосподарського вироб­ництва. Розвиток і розміщення галузі визна­чають як сприятливі ґрунтово-кліматичні умови для вирощуван­ня окремих технічних культур, так і достатня забезпеченість тру­довими ресурсами. Виробництво технічних культур формує сировинну базу багатьох галузей харчової і легкої промисловості. Основними технічними культурами, що вирощуються в Україні, є цукровий буряк і соняшник, питома вага яких у структурі посів­них площ технічних культур становить 90 %, а також льон-довгунець, хміль, тютюн, льон-кудряш, ефіроолійні та лікарські рос­лини, які використовуються також як сировина в харчовій, легкій та медичній промисловості. В останній час різко зросла питома вага вирощування ріпаку, як сировини для виробництва біопалива.

Під технічними культурами зайнято від 15 % до 20 % посівної площі України. Найбільші посівні площі під техніч­ними культурами зосереджені в Степовій і Лісостеповій зонах, тут вища концентрація їх посівів. Значно менша площа і концентра­ція посівів технічних культур в Поліській зоні.

Вирощування картоплі і овочебаштанних культур — важливі галузі рослинництва, що забезпечують населення високоцінними продуктами харчування, а також мають велике технічне і кормо­ве значення. Вирощують Полісся України, північні райони Лісостепу. Картоплю вирощують скрізь, але в цих, сприятливих для її виробництва районах (Чернігівська, Сумська, Волинська, Житомирська, а також Вінницька і Тернопільська області), спо­стерігається найбільша концентрація її посівів.

В Україні вирощують близько 40 видів різних овочевих культур. Основна маса товарної продукції овочівництва орієн­тується на споживача і виробляється в приміських АПК поблизу великих міст, промислових, рекреаційних центрів, а також у си­ровинних зонах овочеконсервних підприємств. Великі спеціалі­зовані господарства з вирощування овочів розміщені навколо Киє­ва, Харкова, Львова, Дніпропетровська, Запоріжжя, промислових центрів Донбасу, а також Одеси, Херсона, Миколаєва та Криму. Решта овочів вирощується в спеціалізованих зональних районах, природно-економічні умови яких сприяють розвиткові тих чи інших овочевих культур.

Баштанні культури (кавуни і дині) вирощують переважно на півдні і південному сході України — Херсонська, Миколаївська, Одеська, Запорізька, Дніпропетровська, Донецька області та АР Крим.

Важливою галуззю рослинництва є плодівництво, до складу якого входить садівництво, ягідництво, виноградарство та ін. Плодово-ягідні насадження розміщені по всій території країни, але найбільша їх концентрація в правобережному Лісостепу, пів­денному Степу, Криму та Закарпатті. Ягідники розміщені в Лісостепу та Поліссі, а також навколо великих міст та промислових центрів.

47. Тваринництво. Тваринництво. Другою важливою галуззю сільського госпо­дарства є багатогалузеве тваринництво. Від рівня його розвитку залежить наповнення ринку висококалорійними продуктами хар­чування — м'ясом, молочними продуктами, яйцями тощо. Тва­ринництво дає сировину для харчової і легкої промисловості (м'ясо, молоко, шкіра, вовна, віск, пух тощо), а також для вироб­ництва низки лікувальних препаратів. Тваринництво має тісні зв'язки із землеробством, якому воно постачає органічні добрива. Розвиток і розміщення тваринництва ви­значається значною мірою наявністю кормової бази, тому що майже половина всіх витрат у цій галузі припадає на створення кормових раціонів тварин. Кормову базу формують польове кор­мовиробництво (вирощування кормових і зернофуражних куль­тур), природні кормові угіддя (сіножаті і пасовища), а також від­ходи переробки сільськогосподарської продукції, відходи харчо­вої промисловості і комбікормова промисловість.

Основою кормової бази є польове кормовиробництво. Під кормовими культурами в Україні зайнято 26—37 % усієї посівної площі. Це — посіви кукурудзи на силос і зелений корм, однорічні і багаторічні трави, кормові ко­ренеплоди тощо. Другим важливим джерелом кормової бази є використання природних кормових угідь. їх площа в Україні ста­новить 7,8 млн га. У структурі сільськогосподарських угідь висока питома вага сіножатей в Поліссі і Лісостепу, а пасовищ — у Степовій зоні. В Україні налагоджено виробництво комбікор­мів на комбікормових заводах, у кормоцехах, де використову­ються різноманітні кормові домішки для підвищення якості кор­мів. Наявність кормової бази, її структура визначають спеціалізацію тваринництва. Так, райони розвинутого польового кормовироб­ництва спеціалізуються на молочному і молочно-м'ясному ско­тарстві, свинарстві, а наявність природних кормових угідь сприяє розвитку м'ясного і м'ясо-молочного скотарства, вівчарства.

До складу продуктивного тваринництва входять скотарство, свинарство, птахівництво і вівчарство. Менше значення мають конярство, бджільництво, ставкове рибництво, шовківництво тощо. Розрізняються і виробничі напрями залежно від того, для яких цілей використовуються тварини (молочне, м'ясо-молочне скотарство, сальне свинарство тощо). Провідною галуззю тваринництва в усіх природно-економічних зонах України є скотарст­во, яке має молочно-м'ясну і м'ясо-молочну спеціалізацію пере­важно в Поліссі і Лісостепу. За молочно-м'ясної спеціалізації ча­стка корів у продуктивному стаді становить 40—50 %, а за м'ясо-молочного напряму — до 40 %. У Степовій зоні переважає м'яс­ний і м'ясо-молочний напрям (корів у стаді 35—40 %). У при­міських АПК, що створюються навколо великих міст, промис­лових центрів Придніпров'я і Донбасу, рекреаційних районах для задоволення потреб міського населення в цільномолочній продукції — молочна спеціалізація скотарства, де частка корів у стаді становить 60—65 %. Тут і найвища удійність корів — З—4 тис. кг.

Найвища концентрація поголів'я великої рогатої худоби в пра­вобережному Лісостепу і на заході Поліської зони.

Свинарство — друга за значенням і кількістю продуктивної ху­доби галузь тваринництва. Свинарство розмі­щене в усіх природно-економічних зонах. Розміщення галузі визна­чається станом і характером кормової бази. Свинарство розви­вається переважно в районах інтенсивного землеробства, в райо­нах вирощування картоплі, цукрового буряку, фуражного зерна, а також у районах переробки сільськогосподарської продукції, хар­чової промисловості, де для відгодівлі свиней використовують відходи відповідного виробництва. Найбільша концентрація по­голів'я свиней у Поліссі і Лісостепу, особливо в Рівненській, Чер­каській, Київській, Хмельницькій, Вінницькій областях. У Полі­ській і Лісостеповій зонах галузь має м'ясо-сальний напрям, у Сте­пу — сальний. У приміських АПК переважає м'ясний напрям.

Серед галузей продуктивного тваринництва вирізняється пта­хівництво. Важливим чинником його розміщення є орієнтація на споживача. Тому найвища концентрація поголів'я птиці спосте­рігається в приміських АПК. Висока концентрація спостерігаєть­ся також у Лісостепу і в Степу, де птахівництво орієнтується на виробництві зерна (концентрованих кормів). В Україні налічу­ється близько 150 млн голів птиці, 90 % з яких становлять кури.

Вівчарство має допоміжне значення, за винятком спеціалізо­ваних господарств та господарств у гірських місцевостях. Найбіль­ша концентрація поголів'я овець і кіз у степових та передгірських районах. У степу воно має вовняний напрям, у Лісостепу і Поліс­сі — м'ясо-вовняний. На кінець 2000 р. в Україні налічувалося 1,8 млн голів овець і кіз проти 8,4 млн голів у 1991 р.

48. Загальна характеристика транспортних комунікацій. Транспорт — одна з найважливіших галузей матеріального виробницт­ва, яка забезпечує виробничі та невиробничі потреби народного господарства й населення у перевезеннях.

Транспорт класифікують: 1) за сферами використання — загаль­ного користування, відомчого користування (внутрішньовироб­ничий, внутрішньобудівельний, внутрішньозаводський, внутрішньо-портовий), особистого користування; 2) за видами перевезень — пасажирський, вантажний; 3) за видами транспортних засобів — залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, елект­ронний (лінії електропередач), а також міський електротран­спорт, у тому числі метрополітен.

Усі види транспорту об'єднані в єдину транспортну систему країни. Єдина транспортна система (ЄТС) є сукупністю шляхів сполучення, перевізних засобів, технічних пристроїв та механізмів, засобів керування та зв'язку, обладнань усіх видів транспорту, які об'єднані системою технологічних, технічних, інформацій­них, правових та економічних відносин, що забезпечують задово­лення потреб народного господарства у перевезеннях вантажів та пасажирів. До транспортного комплексу входять:

Залізничний транспорт. Особливостями цього виду транс­порту є універсальність, висока провізна спроможність та ре­гулярність (незалежно від погодних умов) перевезень за серед­ньої вантажонапруженості залізниць у 25—27 млн ткм. На окремих напрямках вона досягає 90 млн ткм на рік і більше. Швидкість доставки вантажу в середньому становить 350— 380 км/добу.

Морський транспорт. Розвиток цього виду транспорту зумов­люється наявністю природного глибоководного шляху. Основні переваги морського транспорту: відсутність обмежень у ванта­жопідйомності транспортного флоту, мала енергомісткість, до­сить висока середня тривалість навігації — в умовах морів бли­зько 330 діб. Швидкість доставки вантажів не нижча, ніж на залізницях (350—550 км/добу). Середня собівартість перевезень вантажів морським транспортом нижче, ніж на залізничному транспорті. Вона істотно залежить від виду плавання, виду ван­тажу та дальності перевезень.

Річковий транспорт. - має ті самі перева­ги, що й морський, але з суттєвими обмеженнями: сезонність ро­боти, необхідність підтримання гарантованих глибин, звивистість судноплавного ходу.

Автомобільний транспорт характеризується високою манев­реністю, можливістю прямого постачання вантажів «від дверей до дверей» і відповідно високою швидкістю постачання вантажів

Повітряний транспорт. До переваг цього виду транспорту належать наявність природного середовища, яке відіграє роль «транспортного коридору», висока швидкість доставки вантажів та пасажирів у будь-які найвіддаленіші точки суші та Світового океану. У вантажних перевезеннях літаки використовуються головним чином під час доставки на далекі відстані овочів, фруктів та ін­ших продуктів, які швидко псуються, а також пошти, цінних та дефіцитних вантажів (коштовності, запасні частини та ін).

Трубопровідний транспорт. Включає нафто- і газопроводи, нафтопродуктопроводи та аміакопроводи. Особливостями цього транспорту є відсутність рухомого складу, а звідси і порожніх пробігів, постійний режим роботи незалежно від стану погоди та кліматичних умов.

Мережа шляхів сполучення являє собою сукупність усіх шля­хів сполучення, що зв'язують населені пункти країни чи окремо­го регіону. У техніко-економічному плані транспортна мережа є одним із найважливіших елементів кожного виду транспорту, що характеризують рівень потенційної транспортної забезпеченості держави або окремої її території. Густота мережі, її конфігурація, пропускна і провізна спроможність окремих напрямків визначають певною мірою обсяг транспортної роботи. Формування транспортної мережі, її видова структура, густота шляхів сполучення як у цілому, так і окремих видів транспорту, проходження основних магістралей визначаються галузевою структурою господарства, його виробничою спеціалізацією, територіатьною організацією, густотою населених пунктів, особливостями історичного розвит­ку, природними умовами, а також економіко-географічним по­ложенням території країни або її регіонів.

Україна має надзвичайно сприятливі передумови для форму­вання і розміщення транспортної мережі. Зокрема, галузева структура народного господарства та його територіатьна організація, рівнинний рельєф, вигідне економіко-географічне положення ви­значили розвиток і розміщення залізничного, автомобільного, тру­бопровідного транспорту. До транспортної мережі шляхів наілежать залізничні лінії, автомобільні дороги, внутрішні водні шля­хи, повітряні лінії, трубопроводи, тролейбусні, трамвайні, метрополітенні колії.

Залізнична мережа України включає 6 залізниць: Львівська, Південно-ЗахІдна, Донецька, Одеська, Придніпровська, Південна. Експлуатаційна довжина залізничних колій загального користу­вання становить 22,3 тис. км, з них електрифіковано — 9,1 тис. км (41 % від загальної довжини). Найбільшою експлуатацій­ною довжиною залізничних колій загального користування відріз­няються Донецька область (7,3 %), Дніпропетровська (7 %), Хар­ківська (6,8 %). Найменша довжина колій в Чернівецькій області, що становить 1,9 % від загальної довжини колій.

Довжина автошляхів загального користування становила у 2000 р. 169,5 тис. км, в тому числі з твердим покриттям — 163,8 тис. км. Серед шляхів з твердим покриттям 8 % займають шляхи дер­жавного значення та 92 % — місцевого значення.

Щоб досягти забезпеченості України автошляхами рівня єв­ропейських країн, необхідно побудувати і модернізувати майже 200 тис. км автошляхів, у тому числі 60 % у сільській місцевості. У міждержавних зв'язках необхідним є будівництво автомагіст­ралей світового рівня з бетонним або асфальтобетонним покрит­тям.

Експлуатаційна довжина річкових судноплавних шляхів загаль­ного користування становить 2,4 тис. км. Густота експлуатаційної довжини річкових судноплавних шляхів — 4 км шляхів на 1000 км² території.

Довжина магістральних трубопроводів загального користу­вання в 2000 р. становила 43,2 тис. км, з яких 35 тис. км — газо­проводи.

Транспортна мережа України поки що значно менш розвинута, ніж у розвинутих за­хідноєвропейських країнах.

49. Загальна характеристика господарства України. Єдиний господарський комплекс України являє собою сукупність технологічно і економічно взаємопов’язаних між собою виробництв та підприємств, що розвиваються на основі міжнародного та внутрішньодержавного поділу праці, а також принципів територіального кооперування, спеціалізації, технологічного та інфраструктурного інтегрування. В основі єдності господарського комплексу країни є її економічний простір, який охоплює не лише всю територію держави, а й її економічну морську акваторію і аероторію. При цьому єдність економічного простору країни, а звідси і її господарського комплексу, забезпечуються відповідними положеннями Конституції України.

Інтенсивне поглиблення суспільного і територіального поділу праці, яке супроводжується посиленням інтеграційних тенденцій, призводить до формування відносно відособлених груп галузей та виробництв з досить тісними економічними зв’язками.

Такі групи галузей утворюють відповідні міжгалузеві комплекси. Вони формуються як у сфері виробництва, так і у сфері обслуговування, охоплюючи також інфраструктурні галузі. Традиційно міжгалузеві комплекси поділяються на паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, хімічний, лісопромисловий, агропромисловий, транспортно-дорожній, будівельний, соціальний. Безумовно, кожний із указаних комплексів має свою специфіку та структуру.

50. Лісопромисловий комплекс. Лісовий комплекс України формується в умовах малого заліснення і недостатніх запасів лісової си­ровини. Основні запаси лісу зосереджені в Карпа­тах, Поліссі, в горах Криму. Обмеженість лісових ре­сурсів У. помітно впливає на розміри та внутрішньогалузеву структуру деревообробної підгалузі, що по­сідає провідне місце в межах лісово, деревооброб­ної та целюлозно-паперової індустрії. Повільні темпи зростання лісопокритих площ зумовлені не­достатніми капіталовкладеннями в лісове гос-во, радіоактивним забрудненням значної площі лісів. Проте ні площі, ні запаси лісу не відповідають при­родним потенційним можливостям теритрії і різно­манітним потребам гос-ва й населення в деревині та інших лісових насадженнях і продуктах.В основу сучасного розміщення лісо­промислового комлексу покладено такі принципи:

• наближення підприємств до ресурсів деревної сировини і районів споживання продукції;

• наближення до енергетичних ресурсів і водних джерел, вра­ховуючи велику енерго- і водомісткість ряду виробництв;

• спеціалізацію і комплексний розвиток окремих районів, не­обхідність прискореного їх розвитку;

• наявність трудових ресурсів.

Складвими частинами л/к є лісогосподарський, деревообробний, целлюлозно-паперовий, лісовохі­мічний підкомплекси.

Лісогосподарський підкомплекс складається з 2 підгалузей: лісового гос-ва і лісозоготівельної пром-ті. Ліс в У. в основному заготовляється в Ів-Франк, Закарпатській, Волинській, Житомирській, Київській і Чернігівській областях.

Підпр-ва деревообробного підкомплексу розмі­щені в районах лісозаготівлі, в районах споживання. Однією з найважливіших галузей є лісопильа, 80% під-в цієї галузі розміщені в Карпатському економіч­ному регіоні.

Найбільшими центрами лісопиляння є Брошнів, Рожнятів, Вигода, Надвірна.

Фанерна прм-ть зосере­джена у Львові, Києві, Чернівцях, Оржеві, Костополі.

Меблева пром-ть розташована у Києві, Харкові, Львові, Ужгроді, Мукачеві, Одесі, Луганську, Доне­цьку, Дніпропетровську.

Целюлозно-паперова пром-ть розвинена зосереджена на Жидачівському кар­тонно-паперовому комбінаті, Рахівський картонній фабриці в Понінці, Малині. Лісохімічний підкомплекс розташований у Сваляві,Коростені, Києві та ін.

51. Завдання регіонального природокористування. Основні зони екологічної кризи в Україні. Природокористування включає об'єктивно зумовлений процес залучення людиною природних ресурсів до вироб­ничої і невиробничої діяльності, їх відтворення та охо­рону.

Принцип єдності охорони природи та її раціонального використання — основний принцип у взаємовідносинах суспільства з природою. При цьому саме поняття охорони природи набуває ширшого змісту. В такому аспекті охо­рона природи є необхідною умовою використання її ре­сурсів і служить підтриманню динамічної рівноваги між використанням природних ресурсів, з одного боку, і відтворювальними можливостями природи — з другого, що особливо важливо за високої технічної оснащеності су­часного виробництва.

Природокористування має своєю метою здійснення комплексного впливу на природне середовище з метою постійного підви-щення ефективності суспільного виробництва і задоволення потреб населення. Основними завданнями природокористування є: 1) задоволення зростаючих потреб суспільства в природних ресурсах; 2) створення умов для розширеного відтворення природних ресурсів, підвищення продуктивності природного середовища; 3) екологія суспільної праці за рахунок підвищення ефективності використання ресурсів; 4) раціональне економне використання невідтворних природних ресурсів; 5) цілеспрямоване перетворення ландшафтів.

При цьому важливі принципи раціонального природокористування такі:

1) відповідність характеру і здатність використання природних ресурсів до конкретних місцевих умов; 2) передбачення і максимальна можливість запобігання негативних наслідків природокористування; 3) підвищення інтенсивності освоєння природних ресурсів; 4) збереження наукових, естетичних цінностей; 5) дотримання доцільної економічно обгрунтованої послідовності господарського використання природних ресурсів; 6) комплексний характер використання природних ресурсів у галузях народного господарства; 7) зменшення або усунення втрат корисних копалин за умов їх до-бування, збагачення і переробки; 8) всесвітня “екологізація” суспільного виробництва.

Вся територія нашої країни, за винятком невеликих окремих районів Карпат, Центрального Полісся, Полтавщини та східної Вінничини, характеризується як забруднена й дуже забруднена, а 15% території належить до категорії «надзвичайно забруднені регіони з підвищеним ризиком для здоров'я людей і райони екологічної катастрофи». В ці 15% входить 30-кілометрова зона навколо Чорнобильської АЕС, південь Херсонскої області, зона, окреслена лінією Дніпропетровськ-Кіровоград-Кривій Ріг-Нікополь-Запоріжжя, а також район Донбасу. 

52. Показники оцінки регіонально-територіальних екологічних проблем. Дослідження та аналіз регіональних екологічних проблем, що пов'язані з наслідками взаємодії людини і природи на конкретній території, дозволили їх розглядати і групувати за різними ознаками. Для оцінки значимості окремих екологічних проблем регіону використовують три групи показників по даній території: 1) група санітарно-гігієнічні умови і рівень захворювання населення; 2) група виснаження і втрата природних ресурсів; 3) група порушення генетичної цілісності ландшафтів. Виникнення тих чи інших проблем у регіонах країни є результатом взає­модії людини з природою, коли активне використання різноманітних природ­них ресурсів, зростання антропогенного навантаження на територію призводить до порушень природних екологічних систем, руйнує умови до їх поновлення. Регіональні екологічні проблеми, безумовно, мають спільний характер із загальними екологічними проблемами, що виникли і продовжують накопичува­тися в Україні, але в кожному регіоні існують свої особливості. Серед регіональних екологічних проблем треба виділити такі: 1) забруднення навколишнього природного середовища, яке загрожує здо­ров'ю населення; 2) деградація та руйнування природничих комплексів; 3) висока концентрація виробництва і населення в районах екологічного лиха; 4) обмежені можливості екологічної саморегуляції через те, що природни­чо-ресурсний потенціал знаходиться на межі вичерпання; 5) дефіцит водних ресурсів стримує розвиток виробничих сил; 6) напружений земельно-господарський баланс.

53. Економічний механізм регулювання ризику в екологічній безпеці. Під оцінкою ризику розуміється процес визначення ймовірності виникнення негативної події (аварії) протягом певного періоду та масштабності наслідків для здоров’я людей, майна та навколишнього природного середовища. Кількісне значення ймовірності виникнення негативної події визначається на основі статистичних даних, або теоретичних моделей. Оцінка наслідків аварій здійснюється за допомогою математичного моделювання за всіма можливими сценаріями розвитку аварій. Оцінку ризику можна вважати ключовою ланкою визначення рівня небезпеки. Знаючи ймовірність аварій та очікувану величину втрат, можна уникнути важких аварій та катастроф, послабити їхню силу, передбачити ефективні компенсаційні механізми.

Метою управління ризиками у сфері природно-техногенної безпеки є зменшення кількості та мінімізація соціально-економічних наслідків надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру в Україні шляхом запровадження сучасних механізмів регулювання у цій сфері на основі ризик-орієнтованого підходу і забезпечення прийнятного рівня безпеки населення і територій. Для досягнення задекларованої мети необхідно розвивати:

􀂄 систему моніторингу, аналізу ризику і прогнозування надзвичайних ситуацій як основи діяльності щодо зниження ризиків надзвичайних ситуацій;

􀂄 систему попередження надзвичайних ситуацій і механізмів державного регулювання ризиків;

􀂄 систему ліквідації надзвичайних ситуацій;

􀂄 систему підготовки керівного складу органів управління, спеціалістів і населення щодо зниження ризиків і зменшення масштабів надзвичайних ситуацій.

Основним завданням управління ризиком є визначення можливостей зменшення несприятливих, небажаних результатів при заданих, наявних обмеженнях щодо ресурсів і часу. При цьому важливим моментом є зменшення сукупного ризику в даній системі (природно-техногенній безпеці) за рахунок так званого кумулятивного ефекту, коли скорочення ризику для одного елемента системи, завдяки причинно-наслідковим зв’язкам,мінімізує ризик для системи в цілому.

Економічний механізм зниження ризику має включати два напрями. Один із них пряме регулювання, яке здійснюється на основі цільових витрат бюджетного фінансування для реалізації заходів, спрямованих на забезпечення прийнятного рівня ризику.

Найбільш ефективним є зміщення акцентів фінансування в статтях бюджету на заходи зниження ризику, які включають, зокрема, моніторинг загроз, прогноз і планування дій на випадок їх реалізації.

Другий напрям - опосередковане економічне регулювання, яке включає удосконалення податкового і кредитного механізмів, зокрема систему пільгових тарифів і ставок для реалізації заходів із зниження ризиків. Крім того, він включає розвиток системи страхування, яка повинна забезпечити обов’язкове державне страхування відповідальності суб’єктів - джерел загроз, а також населення тих територій, які найбільш уразливі до їх дії. Ці заходи повинні бути доповненні заходами з добровільного страхування життя і майна фізичних і юридичних осіб від ризиків .

Ядром державної системи управління техногенною та природною безпекою і, відповідно, управління техногенними і природними ризиками мають стати економічні механізми. Їхнє призначення - утворити економічний фундамент функціонування цієї системи на всіх рівнях управління безпекою, починаючи від об’єктового і закінчуючи загальнодержавним. В Україні необхідно удосконалити існуючі і ввести в дію всі ті інші економічні регулятори, які знайшли застосування у світовій практиці, а саме, податки, штрафи за шкідливі і небезпечні технології, санкції (відшкодування збитків, компенсація),страхування, фонди, пільги тощо. Метою економічного регулювання є акумулювання і реалізація превентивних за своїм характером витрат, які мають бути спрямовані на зниження техногенних і природних ризиків для населення, територій, соціальних, техногенних і природних об’єктів.

54. Значення територіальної організації господарства. Велике прикладне значення економічною районування поля­гає у тому, що воно є основою формування і реалізації державної регіональної економічної політики, а також використовується в практиці територіального управління господарством, для вибору доцільних варіантів розміщення нових виробничих об'єктів та вдосконалення територіальної структури господарства, обґрунту­вання перспектив розвитку територіально-виробничих комплек­сів. економічне районування сприяє підвищенню ефективності використання ресурсного, виробничого і науково-технічного потенціалу регіонів і всієї країни.

В Україні здійснюється генеральне економічне районування те­риторії для цілей прогнозування, розроблення і реалізації територіа­льних комплексних програм і схем природокористування, проектів районного планування, схем розвитку і розміщення продуктивних сил та розселення населення. Територіальні схеми розміщення і розвитку продуктивних сил певних районів являють собою прогно­зні, науково обгрунтовані розробки прикладного характеру, які міс­тять як ретроспективний аналіз розвитку всіх структурних складо­вих господарського комплексу території, так і визначення напрямів перспективного розвитку. При цьому обґрунтовуються основні за­вдання й показники соціально-економічного розвитку регіонів та шляхи вирішення соціальних, економічних і екологічних проблем.

Таким чином, економічне районування є науковим методом територіальної організації народного господарства і водночас од­ним із засобів раціонального розміщення виробництва, вдоскона­лення його спеціалізації та піднесення соціально-економічного розвитку.

55. Територіально-регіональні екологічні проблеми і їхня оцінка. Сучасні екологічні проблеми в певній мірі породжені відставанням економічної думки. Теоретично, всі екологічні проблеми, що відображають життєздатність людини можна поділити на дві великі групи. Перша з них об'єднує проблеми, що викликаються природнім ходом змін умов життя - клімату, ґрунтів, водного режиму та інших природних явищ середовища. До другої групи проблем відносяться наслідки, що виникають в природі в результаті господарської діяльності людини - нераціонального використання природних ресурсів та забруднення навколишнього природного середовища. Для України основними проблемами, що пов'язані з першою групою є природно-антропогенні процеси . До них належать такі явища, які ускладнюють виробничу діяльність людини (особливо - нормальне ведення сільського господарства), а іноді становлять небезпеку безпосередньо для населення. Це - карстові явища, зсуви, селеві потоки, ерозія ґрунтів (виникнення ярів), підтоплення тощо. Найактуальнішою екологічною проблемою для України залишається забруднення природного середовища, що проявляється в надмірній концентрації тих чи інших компонентів або енергії - вищій від фонових або допустимих норм - внаслідок зведення в оборот речовин, які в природі не існують. Виникнення джерел забруднення пов'язане з діяльністю суспільства, спрямованою на виробництво матеріальних благ. Наслідки цієї діяльності викликають зміну характеристик усіх природних компонентів та їх складових, що негативно впливає на життєдіяльність суспільства, особливо - на здоров'я людей. Найактивніше забруднюється атмосферне повітря, через яке небезпечні речовини поширюються на інші компоненти, підвищуючи тим самим уже існуючий в них рівень забруднення. Найбільша їх кількість припадає на підприємства енергетики, чорної металургії, вугільної, нафтогазової, харчової промисловості. Ці підприємства зумовлюють високий рівень забруднення атмосферного повітря в багатьох регіонах країни. Дуже гостро стоїть проблема забруднення атмосферного повітря автотранспортом, на який припадає понад 1/3 загального обсягу викидів в атмосферу. Вже тепер у Києві та багатьох інших великих містах викиди автотранспорту перевищують 70 % у загальному обсягу викидів.

Основним джерелом забруднення поверхневих вод є стічні води житлово-комунального господарства, металургії, хімічної, нафтохімічної та інших галузей промисловості . Залишається гострою проблема малих річок, яких налічується в республіці понад 22,5 тис. Майже 25 тис, км їх русел потребують розчищення. Орієнтовна вартість робіт оцінюється в 3 млрд. грн. ,малі річки інтенсивно забруднюються пестицидами, мінеральними добривами, а також стоками тваринницьких комплексів, забруднення підземних вод України.

Складною залишається ситуація із забрудненням ґрунтів, головне джерело якого - нераціональне використання в процесі сільськогосподарського виробництва пестицидів і мінеральних добрив. Останнім часом намітилася тенденція до зниження їх використання в сільському господарстві, що пов'язано з економічним спадом у цій галузі. Але залишкова кількість пестицидів спостерігається в ґрунтах усіх областей України нерідко у концентраціях, що перевищують допустимі норми.

Велику небезпеку для проживання населення створює радіаційне забруднення території, викликане наслідками аварії на Чорнобильській АЕС.

56. Принципи використання і роль природних ресурсів у суспільному розвитку. Під природними ресурсами розуміють природні тіла, явища і процеси, які людина використовує в своїй діяльності.

Природні ресурси дуже різноманітні, як і можливості їх застосування в господарстві і побуті, вони є складовою частиною матеріально-технічної бази суспільного виробництва.

Співвідношення між природними ресурсами і природними умовами може бути представлено за аналогією до співвідношення між засобами праці і матеріальними умовами трудового процесу. Природні ресурси не можуть існувати і використовуватись поза природними умовами, які є їх природно-історичною базою. Причому для виникнення і розвитку ресурсів необхідні певні природні умови. Природні ресурси мають соціальну значущість і корисність і є складною сукупністю матеріальних елементів і процесів, що постійно розвиваються в часі та в просторі як точка дотику людського суспільства і природи, сфера прикладення розуму і сил.

Оскільки звичайно під природними ресурсами розуміють природні тіла, явища та процеси, що експлуатуються для задоволення потреб окремих людей і суспільства загалом, їх можна віднести до категорії речей. Однак таке розуміння поняття в сучасних умовах є надто вузьким. Адже з розширенням потреб суспільства все частіше в ролі природних ресурсів виступають не лише природні об'єкти, які є джерелами сировини і палива, а й властивості природи, які не мають речового змісту. Наприклад, цінним ресурсом стають чиста вода і повітря; набувають статусу ресурсу естетичні властивості ландшафту.

Охорона цих ресурсів зводиться до економного витрачання і розвідки нових запасів, заміни більш дефіцитних ресурсів менш дефіцитними. Причому економне витрачання передбачає не зменшення видобутку, а його раціоналізацію — запобігання втрат під час видобутку, транспортування і при переробці. При раціональному використанні ресурси надр можуть служити людині практично безконечно. Останнім часом навіть переглядається питання про вичерпність цих видів ресурсів. Завдяки прогресу в техніці геолого-розвідувальних робіт і технології видобутку і обробки руд, а також повторному використанні металів в майбутньому вони, очевидно, зможуть класифікуватись як невичерпні.

57. Екологічний моніторинг і якість природного середовища. Шляхи вирішення екологічних проблем, стратегія екологічної безпеки і стійкого розвитку все ще залишаються під загальною увагою. Оцінки глобального екологічного стану навколишнього середовища змінюються від оптимістичних (типу “необхідно запобігти екологічній кризі”) до помірковано песимістичних (типу “планета знаходиться на передодні кризи”) і вкрай песимістичних (“на регіональних рівнях мова вже йде про “тверду екологічну кризу”). Вважають, що відповіді на ці питання повинна дати наукова концепція екологічної безпеки на базі екологічного моніторингу навколишнього середовища. Термін з'явилося як доповнення до терміна “контроль стану навколишнього середовища”. В даний час під моніторингом розуміють сукупність спостережень за визначеними компонентами біосфери, спеціальним чином організованими в просторі і в часі, а також адекватний комплекс методів екологічного прогнозування.

Основні задачі екологічного моніторингу: спостереження за станом біосфери, оцінка і прогноз її стану, визначення ступеня антропогенного впливу на навколишнє середовище, виявлення факторів і джерел впливу. В кінцевому випадку метою моніторингу навколишньго середовища є оптимізація відносин людини з природою, екологічна орієнтація господарської діяльності.

Виділяють різні види моніторингу в залежності від критеріїв:

· біоекологічний (санітарно-гігієнічний);

· геоекологічний (природньо-господарський);

· біосферний (глобальний);

· геофізичний;

· кліматичний;

· біологічний;

· здоров'я населення й ін.

Особливу роль у системі екологічного моніторингу відіграє біологічний моніторинг, тобто моніторинг біологічної складової екосистеми (біоти).

Біологічний моніторинг - це контроль стану навколишньої природного середовища за допомогою живих організмів. Головний метод біологічного моніторингу - біоіндексація, зміст якої полягає в реєстрації будь-яких змін в біоті, викликаних антропогенними факторами. У біологічному моніторингу можуть бути використані не тільки біологічні, але і будь-які інші методи, наприклад, хімічний аналіз змісту забруднюючих речовин в живих організмах.

Залежно від призначення за спеціальними програмами здійснюються загальний, кризовий та фоновий екологічний моніторинги довкілля.

Загальний екомоніторинг довкілля - це оптимальні за кількістю та розміщенням місця, параметри і періодичність спостережень за довкіллям, які дають змогу на основі оцінки і прогнозування стану довкілля підтримувати прийняття відповідних рішень на всіх рівнях відомчої і загальнодержавної екологічної діяльності.

Кризовий екомоніторинг довкілля - це інтенсивні спостереження за природними об'єктами, джерелами техногенного впливу, розташованими в районах екологічної напруженості, у зонах аварій та небезпечних природних явищ із шкідливими екологічними наслідками, з метою забезпечення своєчасного реагування на кризові та надзвичайні екологічні ситуації і прийняття рішень щодо їх ліквідації, створення нормальних умов для життєдіяльності населення і господарювання.

Фоновий екомоніторинг довкілля - це багаторічні комплексні дослідження спеціально визначених об'єктів природоохоронних зон з метою оцінки і прогнозування зміни стану екосистем, віддалених від об'єктів промислової і господарської діяльності, або одержання інформації для визначення середньостатистичного (фонового) рівня забруднення довкілля в антропогенних умовах.

В Україні моніторинг природного середовища здійснюється багатьма відомствами, у рамках діяльності яких маються відповідні задачі, рівні і складові підсистеми моніторингу. Так, наприклад, у системі моніторингу, що здійснюється в Україні, розрізняють три рівні екологічного моніторингу навколишньої природного середовища: глобальний, регіональний і локальний.

Мета, методичні підходи і практика моніторингу на різних рівнях відрізняються. Найбільше чітко критерії якості навколишньої природного середовища визначені на локальному рівні. Ціль регулювання тут - забезпечення такої стратегії, що не виводить концентрації визначених пріоритетних антропогенних забруднюючих речовин за припустимий діапазон, що є свого роду стандартом. Він являє собою величини гранично припустимих концентрацій (ГПК), що закріплені законодавчо. Відповідність якості навколишньої природного середовища цим стандартам контролюється відповідними органами нагляду. Задачею моніторингу на локальному рівні є визначення параметрів моделей “поле викидів - поле концентрацій”. Об'єктом впливу на локальному рівні є людина.

На регіональному рівні підхід до моніторингу заснований на тому, що забруднюючі речовини, потрапивши в кругообіг речовин в біосфері, змінюють стан абіотичної складової і, як наслідок, викликають зміни в біоті (екзогенні сукцесії).

Будь-який господарський захід, проведений у масштабі регіону, позначається на регіональному фоні - змінює стан рівноваги абіотичного і біологічного компонента. Так, наприклад, стан рослинного покриву, в першу чергу лісів, істотно впливає на кліматичні умови регіону.

Державна система екологічного моніторингу проводить здійснення таких видів робіт: режимні спостереження, оперативні роботи, спеціальні роботи. Режимні роботи проводяться систематично за щорічними програмами, на спеціально організованих пунктах спостережень. Необхідність виконання оперативних робіт залежить від випадків аварійного забруднення природного середовища чи стихійних лих; ці роботи виконуються при надзвичайних ситуаціях.

Спеціальні роботи, наприклад, моніторинг пестицидного забруднення, виконуються в зв'язку із збільшенням значимості різних антропогенних факторів у розвитку змін в природних екосистемах.

58. Галузі легкої промисловості. Легка промисловість забезпечує населення тканинами, одягом, взуттям тощо, а інші галузі промисловості – кордом, технічними тканинами та ін.

Галузь має значні потенційні можливості, проте використовуються вони недостатньо через нестачу сировини. Підприємства частково працюють на давальницькій сировині, щоб не простоювати, а це призводить до збіднення українського ринку товарів. Пріоритетні завдання легкої промисловості – формування і розміщення державних замовлень та державних контрактів, координування діяльності підприємств, пов'язане з виконанням цього завдання, розробка цільових програм перспективного розвитку нових видів сировини, збалансованого розвитку і діяльності підгалузей.

Легка промисловість має тісні зв’язки з хімічними галузями. Вже нині Україна може використовувати власні потужності для виробництва синтетичної шкіри і клею, підошов, хімічних ниток і волокон, капролактаму, необхідного для виробництва хімічних ниток і пряжі. Заслуговує на увагу вітчизняне виробництво поліуретанових композицій для взуттєвої галузі, які досі імпортували.

У легкій промисловості найбільшою підгалуззю є текстильна, до якої належать первинна обробка текстильної сировини, потім бавовняна, лляна, вовняна, шовкова, нетканих матеріалів, конопле-джутова, сітков'язальна, текстильно-галантерейна, трикотажна, валяно-повстяна підгалузі.

На бавовняну промисловість у текстильній промисловості. Припадає 42,9% всіх вироблених тканин. Для неї характерне віддалення від сировинної бази і навіть споживачів. У її структурі є прядильне, ткацьке, крутильно-ниткове й фарбувально-обробне виробництва. Бавовна є основною сировиною для виробництва деяких видів тканин з домішкою синтетичних і штучних волокон.

Вовняна промисловість – одна з найстаріших підгалузей текстильної промисловості – виробляє 8,7% усіх тканин України. Тут здійснюється первинна обробка вовни, виготовляються пряжа і тканини та вироби з неї.

Шовкова промисловість пов’язана з виробництвом хімічних волокон, які майже повністю витіснили природний шовк-сирець. Вона виробляє 7% усіх тканин в Україні.

Лляна промисловість розвинулася в Україні за радянський Обсяг виробництва галузі значно знизився і в 2006 р. вона випускала лише 1,8% тканин країни.

Трикотажною промисловістю України вироблено в 2006 р. 95,1 млн. шт. трикотажних виробів. За 1990–2003 рр. трикотажне виробництво зменшилося в 11,5 раза. Однак достатня сировинна база дозволила покращити ситуацію за останні три роки.

Швейна промисловість розміщена здебільшого у великих населених пунктах. Швейна промисловість донедавна на 90% задовольняла попит населення України на готовий одяг, білизну та іншу продукцію. Попит на швейну продукцію значно зменшився, що пов’язано з низькою купівельною спроможністю населення, зростанням цін на продукцію, конкуренцією іноземних товарів.

Шкіряно-взуттєва промисловість після текстильної є найважливішою підгалуззю легкої промисловості. Основна сировина для неї – шкури домашніх, диких і морських тварин. Проте широке використання нових синтетичних матеріалів (штучної шкіри, гуми), парусини, вовни (для валяного взуття), тканини істотно збагатило й доповнило сировинну базу взуттєвого виробництва. Крім того, із шкіри виготовляють одяг, шорно-сідельні та галантерейні вироби, деталі для текстильних та інших машин. Розміщене шкіряне виробництво поблизу центрів м'ясної промисловості. Розвитку взуттєвого виробництва сприяють високий рівень механізації виробничих процесів. Підприємства галузі виробляють жорсткі й м'які шкіряні товари, взуття з натуральної і штучної шкіри.

Хутрова підгалузь обробляє хутра лисиць, куниці, видри, норки, шкурки кролів, ховрахів, хом'яків та водяних щурів, овечі шкурки й штучне хутро та виготовляє з них хутрові та шубні вироби.

Виробництво галантерейних виробів зосереджене в Києві, Харкові, Львові, майже в усіх обласних центрах та інших містах України. Галантерейні підприємства, крім легкої промисловості, належать до різних галузей промисловості. Їх продукція дуже розмаїта – господарські сумки, портфелі, валізи, хустки, стрічки, шарфи, краватки, металеві вироби тощо. Останніми роками мережа малих підприємств, що виробляють галантерейні

вироби, значно розширилась.

Поліграфічна промисловість виготовляє різні види друкованої продукції – книги, журнали, газети, зошити, географічні карти, етикетки, квитки, бланки тощо. До неї належать універсальні й спеціалізовані поліграфічні об'єднання та комбінати, газетно-журнальні, газетно-бланкові, книжково-журнальні друкарні, допоміжні підприємства, заводи для виготовлення друкарських фарб тощо, а також підприємства для виготовлення паперових виробів.

Фарфоро-фаянсова промисловість є важливою підгалуззю виробництва товарів народного споживання, що виготовляє фарфорові, фаянсові та інші вироби з тонкої кераміки, а також господарського і художнього фарфору, фаянсу, напівфарфору й майоліки.

59. Державна регіональна економічна політика. Регіональна політика є невід'ємною складовою загальнодер­жавної економічної політики. Вона ґрунтується на пріоритетності національних інтересів, економічній самостійності регіонів та сприяє ефективному використанню внутрішнього потенціалу те­риторій. Здійснення цієї політики повинно забезпечити єдність державних, регіональних та місцевих інтересів. Державна регіональна економічна політика — це цілеспрямо­вана діяльність держави щодо управління соціальним, економі­чним, екологічним розвитком регіонів. Вона містить комплекс дер­жавних рішень та конкретних заходів, які відповідають економіч­ній стратегії держави. Ця політика характеризується певною сукуп­ністю цілей, завдань, механізмів, які визначають її стратегію і так­тику; передбачає врахування широкого спектра національних, політичних, соціальних чинників, що і дозволяє впливати на тенденції регіонального розвитку. Вона охоплює всю систему взає­мовідносин між державою і регіонами, з одного боку, та між регіо­нами — з другого.

Ця політика націлена на подо­лання кризових явищ і дезінтеграційних процесів. Через соціально-економічне піднесення регіонів зміцнюється економічний потен­ціал держави. Головне її спрямування — це забезпечення раціо­нального використання природних ресурсів регіонів, нормаліза­ція життєдіяльності населення, досягнення екологічної безпеки та вдосконалення територіальної структури економіки. Державна регіональна економічна політика України формується таким чи­ном, щоб забезпечити територіальну цілісність держави, створи­ти рівновигідні умови функціонування регіональних господарсь­ких комплексів. Вона ґрунтується на таких основних принципах:

• конституційності та законності, тобто реалізація політики відбувається відповідно до Конституції та законів України, актів Президента України та Кабінету Міністрів України на засадах чіт­кого розподілу завдань, повноважень та відповідальності між орга­нами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування;

• забезпечення унітарності України та цілісності її території, включаючи єдність економічного простору на всій території держа­ви, її грошово-кредитної, податкової, митної, бюджетної систем;

• наближення послуг, що надаються органами державної вла­ди та органами місцевого самоврядування, до безпосередніх спо­живачів;

• диференційованості надання державної підтримки регіонам відповідно до умов, критеріїв та строків, визначених законодав­ством;

• стимулювання співробітництва між органами виконавчої вла­ди та органами місцевого самоврядування у розробленні та реалі­зації заходів щодо регіонального розвитку.

Під час здійснення конкретних заходів державної регіональної економічної політики передбачається: сформувати нову територіаль­ну структуру державного сектору економіки; реформувати систему управління державним сектором економіки; зміцнити економічні основи місцевого самоврядування та розширити його соціально-економічні функції; здійснити поетапний перехід на обґрунтовану систему бюджетного регулювання та розширити права місцевих ор­ганів виконавчої влади в бюджетній політиці України.

Важливе значення в регіональній політиці мають принципи концентрації та адаціоналізму. Вони є взаємодоповнюючими і забезпечують розвиток місцевих ініціатив, пошук додаткових джерел фінансування програм регіонального розвитку. їх реалізація в полі­тиці означає зниження навантаження на національні бюджети і за­лучення для здійснення регіональних проектів місцевих ресурсів. Відповідно до названих принципів встановлено 6 пріоритет­них напрямів регіональної політики: сприяння структурній перебудові та розвитку депресивних регіонів; надання фінансо­вих ресурсів регіонам, в яких спостерігається стагнація промис­ловості; боротьба з тривалим безробіттям та підтримка зайнятос­ті; адаптація підприємців, робітників у промисловості та вироб­ничій сфері до системних змін, що загрожують безробіттям; фінан­сування розвитку сільськогосподарських територій та прискорення структурної перебудови сільського господарства; допомога північ­ним країнам з низькою густотою населення.

60. Напрями державної регіональної економічної політики. Регіональна політика є невід'ємною складовою загальнодер­жавної економічної політики. Вона ґрунтується на пріоритетності національних інтересів, економічній самостійності регіонів та сприяє ефективному використанню внутрішнього потенціалу те­риторій. Здійснення цієї політики повинно забезпечити єдність державних, регіональних та місцевих інтересів. Державна регіональна економічна політика — це цілеспрямо­вана діяльність держави щодо управління соціальним, економі­чним, екологічним розвитком регіонів. Вона містить комплекс дер­жавних рішень та конкретних заходів, які відповідають економіч­ній стратегії держави. Ця політика характеризується певною сукуп­ністю цілей, завдань, механізмів, які визначають її стратегію і так­тику; передбачає врахування широкого спектра національних, політичних, соціальних чинників, що і дозволяє впливати на тен денції регіонального розвитку. Вона охоплює всю систему взає­мовідносин між державою і регіонами, з одного боку, та між регіо­нами — з другого.

Ця політика націлена на подо­лання кризових явищ і дезінтеграційних процесів. Через соціально-економічне піднесення регіонів зміцнюється економічний потен­ціал держави. Головне її спрямування — це забезпечення раціо­нального використання природних ресурсів регіонів, нормаліза­ція життєдіяльності населення, досягнення екологічної безпеки та вдосконалення територіальної структури економіки. Державна регіональна економічна політика України формується таким чи­ном, щоб забезпечити територіальну цілісність держави, створи­ти рівновигідні умови функціонування регіональних господарсь­ких комплексів. Вона ґрунтується на таких основних принципах:

• конституційності та законності, тобто реалізація політики відбувається відповідно до Конституції та законів України, актів Президента України та Кабінету Міністрів України на засадах чіт­кого розподілу завдань, повноважень та відповідальності між орга­нами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування;

• забезпечення унітарності України та цілісності її території, включаючи єдність економічного простору на всій території держа­ви, її грошово-кредитної, податкової, митної, бюджетної систем;

• наближення послуг, що надаються органами державної вла­ди та органами місцевого самоврядування, до безпосередніх спо­живачів;

• диференційованості надання державної підтримки регіонам відповідно до умов, критеріїв та строків, визначених законодав­ством;

• стимулювання співробітництва між органами виконавчої вла­ди та органами місцевого самоврядування у розробленні та реалі­зації заходів щодо регіонального розвитку.

Під час здійснення конкретних заходів державної регіональної економічної політики передбачається: сформувати нову територіаль­ну структуру державного сектору економіки; реформувати систему управління державним сектором економіки; зміцнити економічні основи місцевого самоврядування та розширити його соціально-економічні функції; здійснити поетапний перехід на обґрунтовану систему бюджетного регулювання та розширити права місцевих ор­ганів виконавчої влади в бюджетній політиці України.

Важливе значення в регіональній політиці мають принципи концентрації та адаціоналізму. Вони є взаємодоповнюючими і забезпечують розвиток місцевих ініціатив, пошук додаткових джерел фінансування програм регіонального розвитку. їх реалізація в полі­тиці означає зниження навантаження на національні бюджети і за­лучення для здійснення регіональних проектів місцевих ресурсів. Відповідно до названих принципів встановлено 6 пріоритет­них напрямів регіональної політики: сприяння структурній перебудові та розвитку депресивних регіонів; надання фінансо­вих ресурсів регіонам, в яких спостерігається стагнація промис­ловості; боротьба з тривалим безробіттям та підтримка зайнятос­ті; адаптація підприємців, робітників у промисловості та вироб­ничій сфері до системних змін, що загрожують безробіттям; фінан­сування розвитку сільськогосподарських територій та прискорення структурної перебудови сільського господарства; допомога північ­ним країнам з низькою густотою населення.

61. Характеристика розміщення продуктивних сил Придніпровського економічного району (населення і трудові ресурси). До Придніпровського економічного району територіально входять Дніпропетровська і Запорізька області, розташовані на південному сході України. Район охоплює площу 59,1 тис. км.² , що становить 9,8% території України. Населення регіону становить (згідно даних Державної служби статистики України станом на 01.01.2014 року) 5,06 млн. осіб (11,16% населення України). Межує на півночі з Північно-Східним, на сході — з Донецьким, на півдні — з Причорноморським, на заході — з Центральноукраїнським економічним районами. Південь Запорізької області омивається водами Азовського моря. У Придніпровському економічному районі знаходиться 34 міста, у тому числі 18 міст обласного підпорядкування та 68 містечок, із яких 45 розташовані на Дніпропетровщині. Значний вплив на економічний розвиток має те, що територію району майже посередині перетинають річка Дніпро, важливі залізниці та автомагістралі, а також те, що він близько розміщений до важливої паливно-сировинної бази країни — Донбасу. Район продуктує 13,6% ВВП країни (2013 рік) та належить до центрів промислового виробництва України.

Регіон є одним з найбільш заселених в Україні (5,06 млн. осіб). Щільність населення – 85,8 осіб/км2. Найгустіше заселені прилеглі до Дніпра райони. Там знаходяться і найбільші міста регіону. У містах проживає абсолютна більшість населення регіону (80,33%), оскільки це – один з найбільш урбанізованих регіонів країни.

Проте спостерігається природне скорочення населення (наприклад, в співвідношенні до попереднього року наявне населення по регіону скоротилося на 0,5%).

Відсоток економічно-активного населення (віком від 16 до 59 років) становить 62,6 %. Працездатне населення зайняте, в основному, у промисловості, проте, швидко росте зайнятість у фінансовій діяльності, торгівлі та операціях з нерухомістю. Етнічна структура населення регіону складна, проте переважають українці. Другі за чисельністю – росіяни, існує невеликий відсоток білорусів, євреїв,болгар та ін.

Регіон характеризується високим рівнем доходів і витрат населення, поступаючись за цими показниками тільки Києву. Це дає підстави говорити про порівняно високий рівень життя населення. Проте складна екологічна ситуація, низька доступність до якісної води (особливо в Запорізькій області), значний рівень злочинності нівелюють ці переваги.