1) У господарствах Міністерства аграрної політики України.

Якщо ж узяти до уваги, що трудо-, енерго- і капіталомісткість продукції тваринництва значно вищі, ніж продукції рослинництва (крім таких галузей, як хмелярство, садівництво, виноградарство), то можна з упевненістю сказати, що й можливості досягнення конкурентоспроможності рослинницької продукції в Україні значно вищі, ніж тваринницької.

Звідси можна зробити такі висновки:

зміни в галузевій структурі сільського господарства України за останні роки (збільшення питомої ваги рослинницької продукції за рахунок зменшення тваринницької) є закономірними;

співвідношення валової продукції рослинництва і тваринництва, що склалось в останні роки (відповідно 60 і 40 %), близьке до раціонального. З одного боку, Україна намагатиметься збільшувати питому вагу більш конкурентоспроможної рослинницької продукції. З іншого — відставання порівняно з науково обґрунтованими нормами в рівнях споживання на душу населення за рік тваринницької продукції порівняно з рослинницькою значно більше (табл. 1.9). Тому можна передбачити, що із закінченням економічної кризи перші зароблені гроші люди витрачатимуть на поліпшення рівня і структури харчування, зокрема на збільшення в раціоні питомої ваги білка тваринного походження.

Для прогнозування перспективної галузевої структури рослинництва України слід перш за все проаналізувати зміни, що відбулись у 1990—2002 рр. у структурі виручки від реалізації продукції рослинництва підприємств суспільного сектору (рис. 1.7) і в структурі посівних площ (рис. 1.8). У першу чергу слід відзначити істотне збільшення за ці роки в структурі товарної продукції питомої ваги зернових (з 45,9 до 63,6 %) і соняшнику (з 7,7 до 16,0 %). Відбулося це внаслідок розширення посівних площ під цими культурами відповідно на 6 і 73 %, адже урожайність їх істотно знизилась (табл. 1.7).

Рис. 1.7. Структура виручки від реалізації продукції рослинництва сільськогосподарських підприємств України, %

Рис. 1.8. Структура посівних площ у господарствах усіх категорій України, %

Головні причини зазначених змін:

ці дві галузі були найрентабельнішими 12 років тому і залишились такими і в 2002 р. (рис. 1.3 і табл. 1.5);

у цих галузях досягнуто найбільшого рівня механізації виробничих процесів;

продукція цих галузей має найвищий ступінь ліквідності, попит на неї на зовнішньому ринку стабільний і має тенденцію до зростання.

Усе це дає підстави прогнозувати на перспективу збереження зазначених тенденцій.

При зростанні питомої ваги зернових у структурі посівних площ на 10,1 % (з 45 % у 1990 р. до 56,1 % в 2002 р.) і практично незмінній загальній площі посіву зернових культур в їхній структурі відбулися значні зміни:

зменшились посівні площі озимої пшениці за одночасного збільшення посівів озимого жита, ярих ячменю та пшениці. Це обумовлено вимогами ринку і є закономірним;

у тричі (з 1414 до 445 тис. га) зменшились посівні площі під зернобобовими, що можна пояснити різким зменшенням поголів’я худоби — основного споживача цього зерна. Адже на рин­ку зерна горох явно неконкурентоспроможний: різниця в урожайності порівняно, наприклад, з озимою пшеницею становить 63 %, а в ціні — тільки 26 %. Найближчими роками з ростом виробництва тваринницької продукції посівні площі зернобобових збільшуватимуться. При цьому слід значно розширити в першу чергу посівні площі сої, яка в структурі посівних площ України займає всього 0,4 %. У США виробляють 58 млн т сої щорічно і експортують 20 млн т.

Посівні площі технічних культур зросли за 1990—2002 рр. на 321 тис. га (8 %). Однак у структурі цієї групи культур відбулись істотні зміни:

посівні площі соняшнику на зерно зросли на 1,2 млн га (в 1,7 раза);

різко скоротились площі під цукровими буряками — на 840 тис. га (в 2,1 рази), льоном-довгунцем — на 144 тис. га (у 6,8 раза). У недалекому минулому ці дві галузі були найефективнішими у своїх зонах — Лісостепу і Поліссі: забезпечували найбільший вихід з гектара посіву валової і товарної продукції, валового і чистого доходу. Україна має сприятливі природно-еко­номічні умови та більш ніж сторічні традиції вирощування цих культур, тому втрачати ринки цукру і льону було б нерозумно.

В Україні явно недооцінено таку технічну культуру, як ріпак. За 1975—2002 рр. світове виробництво рапсової олії зросло у 5,4 раза (з 2,6 до 14,2 млн т). Причому за останні 10 років попит на насіння ріпаку на ринках світу зростав швидше за попит на насіння соняшнику. В Україні посівні площі ріпаку становлять усього 150 тис. га, тимчасом як у Німеччині — 1,15 млн га, Франції — 1,1 млн га, Канаді — 2,6 млн га. Ця культура має непогані перспективи в Україні. Вона добре поєднується у сівозміні з озимою пшеницею та ячменем і період її сівозміни коротший, ніж у соняшнику. Сіяти ріпак можна як навесні, так і восени. Урожайність його в країнах ЄС становить 26 ц/га. Особливо доцільним є вирощування цієї культури для виробництва дизельного палива в регіонах, що постраждали від Чорнобильської ката- строфи. У країнах ЄС частка біодизельного пального у загальному споживанні дизельного пального становить більше 5 %.

Площі під картоплею порівняно з 1990 р. зросли на 161 тис. га (на 11 %), а під овочами зросли на 5 %.

До негативних тенденцій у змінах галузевої структури тваринництва сільськогосподарських підприємств України, що відбулися за 1990—1997 рр. (рис. 1.9), слід віднести, у першу чергу, значне зменшення в структурі товарної продукції тваринництва питомої ваги м’яса птиці (з 6,4 до 1,0 %) і м’яса свиней (з 14,1 до 11,7 %). Утім, в наступні роки ситуація дещо поліпшилася і в 2002 р. питома вага зазначених галузей зросла відповідно до 6,4 і 14,6 %. Проте порівняння структури виробництва м’яса в Україні й у світі явно не на користь України (табл. 1.10). По-перше, низька питома вага м’яса птиці, виробництво якого відзначається найвищою окупністю кормів і найвищим рівнем механізації та автоматизації виробничих процесів. Натомість питома вага м’яса птиці, наприклад, у США становить 30 %.

Рис. 1.9. Структура виручки від реалізації продукції тваринництва сільськогосподарських підприємств України суспільного сектору, %

По-друге, низькою є питома вага свинарства (скороспілої і з високою окупністю кормів галуззю) у структурі виробництва м’яса. У Данії, Нідерландах і Німеччині частка свинини сягає, відповідно, 76,4; 74,5 і 59,7 %.

Тому, обґрунтовуючи перспективи виробництва м’яса в Україні, слід уважати за доцільне:

прискореними темпами розвивати птахівництво і свинарство. Це дасть змогу поліпшити структуру м’ясного балансу в інтересах споживачів. Крім того, завдяки скороспілості цих видів тварин є можливість за порівняно короткий строк відновити обсяги виробництва м’яса і закласти основу для його подальшого зростання. Цілком реальним є досягнення у перспективі такої структури м’ясних ресурсів (%): яловичина і телятина — 39, свинина — 39, м’ясо птиці — 20, інші види м’яса — 2;

нарощувати обсяги виробництва яловичини і телятини переважно шляхом збільшення поголів’я м’ясних порід. У світі більшу частину м’яса великої рогатої худоби (54 %) одержують саме від такого поголів’я, оскільки воно забезпечує вищу якість м’яса, окупність кормів і ефективність виробництва. В Україні ж такого поголів’я дуже мало і до того ж воно скорочується: якщо на початок 1996 р. було 68,6 тис. корів спеціалізованих м’ясних порід, то в 2003 р. — лише 52,6 тис. В Україні частка яловичини, одержаної від м’ясної худоби становить всього 1,8 %. Якщо в США, Канаді, Франції на 100 молочних корів припадає 200—300 м’ясних, то в Україні — тільки 1,1.

Катастрофічне становище склалось в Україні з вівчарством. Упродовж десятиріч виробництво вовни і м’яса овець було і залишається збитковим. Але якщо за адміністративної системи господарства були змушені тримати овець, то за останні 12 років їх поголів’я в господарствах суспільного сектору скоротилось у 20 разів (з 7,2 до 0,36 млн голів), а виробництво вовни — у 27 ра­зів (з 26,5 до 1,0 тис. т). В усіх категоріях господарств поголів’я овець і кіз скоротилось у 4,2 раза, виробництво вовни — у 9 разів, натомість у господарствах населення поголів’я овець і кіз зросло в 1,3 раза, у тому числі поголів’я кіз зросло в 2 рази, а овець — зменшилося на 20 %.

Головною причиною занепаду вівчарства, як і льонарства, є орієнтація легкої промисловості України на імпортні давальницькі тканини і, як наслідок, — різке скорочення попиту на вовну і льоноволокно. Саме ці дві галузі сільського господарства України зазнали найбільших втрат за останні десятиріччя (рис. 1.4 і 1.5) і без державної підтримки та регулювання їх розвитку в контексті розвитку легкої промисловості виправити положення неможливо (див. підрозд. 1.7).