Проблема і напрямки дослідження земельно-ресурсного потенціалу

курсовая работа

1.2 Поняття та визначення земельно-ресурсного потенціалу

Земля була й залишається головним джерелом задоволення та першорядних потреб людини, вона є найважливішою ланкою всіх виробничих процесів і тому має велике значення в житті людей. Життя людства немислиме без безупинного використання земельних ресурсів як речовинного фактора й обєкта суспільних відносин. Коли до землі приєднується людська праця (жива й уречевлена), вона не лише є засобом виробництва, залученим у систему сільсько-чи лісогосподарського виробництва, а й виступає і як матеріальна умова, і як активний фактор - головний засіб виробництва. У цьому разі вона є і предметом праці, і безпосереднім засобом праці, оскільки володіє унікальною відмінною рисою - родючістю, тобто здатністю відтворювати рослини, забезпечуючи їх необхідними поживними речовинами.

Рівень ґрунтової родючості непостійний і залежить від ряду соціально-економічних, технологічних та інших факторів. Так, у результаті впливу на землю людської праці на основі природної родючості виникла рукотворна (тобто штучна) родючість. Коли два види родючості злилися в єдине ціле, окультурений людиною ґрунт став класичним прикладом природно-антропогенного фактора. Проте нераціональне використання землі може призвести до зниження цієї унікальної здатності, тому питання про охорону й організацію раціонального використання земель завжди лежить у площині інтересів суспільства. Суспільство зацікавлене в тому, щоб той, кому належить земля, організував її використання найбільш оптимальним способом.

І тереси ж суспільства як сукупності поколінь містять у собі забезпечення збереження земель і відтворення ґрунтової родючості тощо. Досягнення балансу інтересів суспільства й конкретного землекористувача дає змогу говорити про раціональність використання відповідних земель.

Значною мірою досягненню такого балансу сприяє поєднання в одній особі функцій користувача ділянки, що обєктивно прагне інтенсифікувати використання землі і взяти при цьому максимальну вигоду, і його власника, що прагне, у свою чергу, зберегти корисні властивості своєї ділянки. Так, обстеження американських і канадських фермерів, що мають у власності одну частину оброблюваної ними землі, а іншу орендують, показали, що на власній землі фермер дотримується системи сівозмін, вчасно вносить добрива, видаляє каміння тощо, тоді як на орендованій частині земель (навіть якщо вона має більшу потребу в меліоративних роботах) той самий фермер ігнорує ці природозахисні дії.

Таким чином, у процесі використання землі, особливо сільськогосподарського, повинні поєднуватися як інтереси конкретних землекористувачів, так і суспільства в цілому, всіх учасників земельних відносин, зокрема, потенційних. Використання земель повинно [5]:

1) відповідати соціально-економічним інтересам розвитку країни в цілому, окремих галузей, регіонів і конкретних землекористувачів;

2) найбільш повно враховувати природні й економічні умови та властивості конкретних територій і передбачати оптимальне співвідношення спеціалізації й розмірів виробництва з територіальними особливостями;

3) бути найефективніше організоване для конкретних умов простору й часу та забезпечувати досягнення максимального економічного й соціального ефекту при дотриманні екологічних вимог;

4)забезпечувати оптимальну взаємодію з навколишнім середовищем, охорону землі в процесі її використання, підвищення родючості ґрунтів і збереження складу та співвідношення земельних угідь;

5) передбачати дбайливе ставлення до землі, що включає в себе як кількісну (боротьба з негативними процесами, що призводять до скорочення придатних для використання площ), так і якісну (зниження земле-місткості різних виробництв);

6) передбачати постійне вдосконалення технологічних процесів, які безпосередньо повязані як з використанням земель, так і не повязаних, але таких, що впливають на стан земель чи якість вирощуваної продукції.

Проте організувати таке раціональне використання земель непросто, зокрема тому, що родючість не є єдиною відмінністю землі від інших природних ресурсів чи рукотворних обєктів. Так, найважливішою відмінністю землі від будь-яких інших обєктів нерухомості й засобів виробництва є те, що земля - це не результат людської праці, вона унікальний продукт природи. На відміну від таких обєктів, як житлові та виробничі приміщення, транспортні системи, також необхідних для людини, земля не може бути відтворена знову, вона незамінна й неповторна. Хоча ґрунтова родючість і є відносно відновлюваною, але більшість просторових властивостей землі в разі їх утрати відтворити неможливо, тому земельні угіддя можна вважати невідтворюваними ресурсами.

Стосовно землі як обєкта державного управління можна натрапити на недоречне вживання термінів "земельно-ресурсний потенціал" або "земельні ресурси", тоді як у переважній більшости мова іде про земельну ділянку як обєкт земельно-майнових відносин (власності чи володіння) тощо [3].

Для характеристики землі - території як інтегрального ресурсу природи, по суті, відсутнє адекватне визначення. З великою ймовірністю тут можна використати термін "земельно-ресурсний" потенціал або його модифікації ("природно-ресурсний потенціал території", "природноекономічний потенціал території тощо), хоч у ресурсооцінному значенні цілком очевидна їх орієнтовна здатність. Так, зокрема, значення слова "потенціал" однозначно детермінує можливості використання земельної території й допомагає розглядати їх як явище майбутнього (потенціал (лат. "сила") - властивості землі чи притаманні їй якості, засоби, які можуть бути використані з метою досягнення певної мети або вирішення якоїсь проблеми, зокрема, продовольчої або більш широкої економічної).

Як бачимо, навіть короткий аналіз тлумачень понять і термінів у галузі використання земельних ресурсів дає певне уявлення про складність проблеми. Заради уникнення термінологічної плутанини й пояснення позиції далі наведено визначення понять, що вживаються в галузі земельних відносин і сфері використання та охорони земель.

У контексті наведених міркувань є всі підстави розглядати і „територію”, і „землю”, і „земельні ресурси” як складні системні утворення, що є певним чином упорядкованою множиною взаємоповязаних і взаємодіючих елементів, які утворюють певну єдність - “земельно-ресурсний потенціал”.

Зрозуміло, що склад цих елементів (їх кількість і набір) у багатьох випадках застосування названих термінів і понять є ідентичним. Цим, мабуть, і можна пояснити досить

поширене синонімічне вживання "землі", "земельних ресурсів" до "території" як її форми, яку створили природа й людське суспільство.

Разом з тим для ототожнювання цих понять, як і протиставлення їх одне одному, на нашу думку, немає достатніх підстав. Цілком очевидно, що при всій їх схожості, є між ними й принципова відмінність. На нашу думку, важливо вирізняти їх дві автономні (за способом упорядкування елементів) системні функції - внутрішню та зовнішню.

Головна причина необхідності розмежування цих понять полягає в різнопорядковості явищ і процесів, які вони фіксують. Тут ми маємо справу з подвійністю "земельних ресурсів", які належать одночасно до кількох якісно різних систем реального життя: природної й суспільної (соціальної), кожна з яких розвивається за своїми специфічними законами, що можуть бути узагальнені поняттям "земельні відносини".

Спираючись на викладені схематичні міркування, можна подати соціальну значущість землі і земельних ресурсів у вигляді тріадичної схеми: "приватні (окремі) ознаки якості" (земля - земельна ділянка), "суспільні якісні ознаки першого порядку" (інтегральний територіальний ресурс), "суспільні ознаки якості, властиві для земельних ресурсів другого порядку, або над якості" (територіальне поєднання природних ресурсів, територіальний комплекс природних ресурсів, що співвідносяться з людиною, її соціальними потребами, тобто виступають як інтегральний природний ресурс, здатний як задовольняти певні суспільні потреби, так і впливати на суспільні відносини) [4].

З подвійності функції землі та земельних ресурсів випливає подвійний підхід до їх вивчення та управління: як власне базису (аналогічно до поелементних оцінок інших видів природних ресурсів) та інтегрального природного ресурсу (комплексна оцінка).

Отже, у сучасному розумінні земельні ресурси - складне поняття, до якого умовно можна застосувати визначення "природно-соціальне утворення", яке характеризується ознаками просторового та інтегрального ресурсу - протяжністю, рельєфом, надрами, водами, ґрунтовим покривом, рослинністю, іншою біотою, а також є обєктом господарської діяльності й розселення, визначає екологічні умови життя людей [2].

Простіше можна сказати, що земельні ресурси - це сукупні ресурси (запаси) земельної території як просторового базису господарської діяльності та розселення людей, засобу виробництва, її біологічної продуктивності та екологічної сталості середовища життя.

емля (землі) - територія суші або її частина (земельна ділянка) з ґрунтами, іншими природними компонентами ландшафту, що органічно поєднані й функціонують разом з нею, є обєктами власності та господарської діяльності, що здійснюється на основі законодавства України [1].

Ґрунтовий покрив - продукуючий шар поверхні землі, самостійне природно-історичне, органо-мінеральне утворення, здатне до саморозвитку й самовідтворення, а також забезпечення функціонування біогеоекосистем (біосфери). У сільськогосподарському використанні землі ґрунтовий покрив відображають суть і властивості її як засобу виробництва, основи агрофітоценозів, обєкта оцінки, відтворення та охорони [5].

Родючість ґрунтів - здатність задовольняти потреби рослин в елементах живлення та воді, забезпечувати їх кореневі системи повітрям, теплом, іншими умовами росту й розвитку. Отже, родючість - головний показник якості та основа управління землями сільськогосподарського призначення [3].

Виходячи з тлумачення понять "земля" і "земельні ресурси", логічно випливає зміст термінів: охорона земель - система правових, організаційних, технологічних та інших заходів, спрямованих на забезпечення раціонального використання й відновлення земельних ресурсів, забезпечення режиму цільового використання територій; охорона ґрунтів - система організаційно-господарських, технологічних, нормативно-правових і економічних заходів з відновлення цілісності та еколого-ландшафтних функцій ґрунтового покриву, родючості ґрунтів, захисту їх від забруднення й деградації.

У звязку з викладеним розумінням інтегрованого змісту поняття "земельні ресурси" необхідно ще раз звернути увагу на основні моменти їх визначення та державного управління. Зокрема, доцільно виділити такі рівні: природно-історичний (або природний), природно-ресурсний (або геотехнологічний) та еколого-соціально-економічний. На першому рівні розглядаються окремі компоненти землі-території (і/або їх взаємодія) без спеціального визначення їх соціальної функції та значення, тобто тільки якісної оцінки обєктів чи явищ. На другому рівні - оцінка соціальної функції природних елементів (обєктів) землі шляхом запровадження поняття "земельні ресурси", тобто на ресурсному рівні. І, нарешті, на третьому, еколого-соціально-економічному рівні, здійснюється поглиблений аналіз соціальних функцій сукупності елементів земельних ресурсів крізь призму різних територіально-господарських систем або комплексів.

Відповідно до триєдиної функції земельних ресурсів формуються підходи до дослідження і управління: як власне просторового базису, інтегрального природного ресурсу - джерела продовольства й засобу виробництва, носія соціальних інтересів (земельних відносин) та екологічних умов життя населення.

Делись добром ;)