12. Список використаної літератури. Список географічних доповнень до звіту:
а) геолого-морфологічний профіль рельєфу по району (маршруту) комплексної польової фізико-географічної практики (в масштабі 1:1000000 або 1:750000);
б) схеми окремих етапів маршрутів (або орогідрографічні схеми між окремими адміністративними пунктами);
в) спеціальні картосхеми місця проходження практики (геологічну, тектонічну, геоморфологічну, грунтів, рослинності);
г) зведену картосхему маршрутів місця проведення практики;
д) картосхему природних територіальних комплексів (ПТК);
е) план окомірної зйомки території з нанесеннями на нього найважливіших географічних об’єктів, ліній маршрутів і всіх точок спостережень та гіпсометричної лінії;
є) схематичні геолого-геоморфологічні профілі найбільш характерних форм рельєфу: річкових долин, балок, ярів, горбів і т.п.;
ж) схематичні геологічні розрізи найбільш характерних відслонень, зведена колонка геологічної будови території;
з) картосхема краєзнавчих об’єктів; і) схематичні розрізи грунтів;
к) схематичний ландшафтний профіль місця проходження практики
(вертикальний розріз природних комплексів, планова карта, ландшафтна
таблиця).
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Беручашвили Н.Л. Геофизика ландшафта. М.; Высшая школа, 1990. - 287 с.
2. Видина A.A. Методические указания по полевым крупномас-штабным ландшафтным исследованиям. М.: Изд-во МГУ, 1962.
3. Геренчук K.I., Раковська Е.М., Топчієв О.Г. Польові географічні дослідження. Львів: Вища школа, 1975. - 248 с.
4. Дубняк В.А. Комплексна польова практика з фізичної геогра¬фії. / В зб.: Методичні основи польової практики з географічних дисциплін в педагогічному вузі. K.: КДПІ, 1977, с. 74-87.
5. Жучкова В.К. Организация и методы комплексных физико- географических исследований. М.: Изд-во МГУ, 1968.
6. Исаченко А.Г. Методы прикладных ландшафтных исследова¬ний. Л.: Наука, 1980. - 222 с.
7. Комплексная полевая практика по физической географии. Под ред. Пашканга К.В. М.: Высшая шкдла, 1986. - 208 с.
8. Мамай И.И. Динамика ландшафтов. М.: Изд-во МГУ, 1992. - 167 с.
9. Методика полевых физико-географических исследований.
Под.ред. Архангельского А.М. М.: Высшая школа, 1972. - 210 с.
10. Миллер Г.П. Полевая ландшафтная съемка горных террито¬рий. - Львов: Изд-во ЛГУ, 197,2. - 127 с.
11. Природно-территориальные комплексы и их изучение в курсе географии средней школы. М.: Просвещение, 1973. - 160 с.
12. Преображенский B.C. Ландшафтные исследования. М.: Наука, 1966. - 128 с.
Розділ ІІ. ПРИРОДНІ КОМПЛЕКСИ І ЛАНДШАФТНІ РАЙОНИ
Природний територіальний комплекс (географічний комплекс, геокомплекс)— це закономірне поєднання географічних компонентів, що перебувають у складній взаємодії і утворюють єдину нерозривну систему різних рівнів від географічної оболонки до фації. Природний територіальний комплекс (ПТК) зазвичай включає ділянку земної кори з властивим їй рельєфом, приземним шаром атмосфери, поверхневими і підземними водами, ґрунтами, угрупуваннями рослин і тварин та ін. Між окремими ПТК і їхніми компонентами здійснюються обмін речовиною і енергією.
Наукою доведено, що все у навколишньому світі — природі, господарстві та суспільстві — тісно взаємопов’язане. Отже, між собою пов’язані геологічна будова території та її рельєф, клімат і води, рослинність, ґрунти і тваринний світ. Усі вони є складовими частинами природних єдностей, які в сучасній географії називають природними комплексами. Найбільший природний комплекс, який охоплює всю планету Земля, її літосферу, атмосферу, гідросферу та біосферу, називають географічною оболонкою. Це планетарний природний комплекс.
Географічна оболонка складається з багатьох, часто дуже відмінних, але тісно взаємопов’язаних природних комплексів, таких, як океани (природно-акваторіа- льні комплекси) і материки (природно-територіальні комплекси), які в свою чергу складаються з менших природно-територіальних і природно-акваторіаль- них комплексів: гірських хребтів, рівнин з їхніми височинами і низовинами, морів і заток, річок і озер з їхніми особливостями. І кожен із таких природних комплексів вирізняється своїми кліматом і водами, рослинністю і тваринним світом, особливостями господарювання тощо. Проте диференціація географічної оболонки на цьому не закінчується. Такий, приміром, природний комплекс, як Подільська височина, поділяється на ще менші природно-територіальні та природно-акваторіальні комплекси:
Кременецькі гори, Придністров’я і т. д. Порівняно невеликі природні територіальні комплекси, які більш-менш виразно відрізняються від сусідніх природних комплек¬сів особливостями географічної будови та рельєфу, клімату й рослинного покриття, водами і ґрунтами, сучасна географічна наука називає природними або географічними ландшафтами.
Проте й природні ландшафти, при уважному їх вивченні, виявляються дуже неоднорідними, оскільки складаються ще з менших, дрібніших природних ком-плексів: ярів і балок, горбів і невеликих плоских місць, струмків, потічків і озерець, сухих і вологих западинок тощо. Кожен з таких природних комплексів має свої особливості в рельєфі, мікрокліматі, природній рослинності, ґрунті, тваринному світі. Навіть у цих дрібних природних комплексах потрібні свої прийоми господарювання: агротехніки, агрохімії, використання землі, прокладання доріг, будівництва житлових і господарських будівель тощо.
Дрібні природні комплекси, з яких складається кожний природний ландшафт, називають морфологічними частинами, подібно до того, як листя, квіти, стовбур, гілки й коріння називають морфологічними частинами рослин, або окремі генетичні горизонти ґрунту — гумусовий, елювіальний, ілювіальний — називають морфологічними частинами ґрунту. Найдрібніші та найбільш однорідно побудовані морфологічні природні комплекси називають географічними фаціями, з яких складаються більші природні комплекси, так звані географічні урочища. Прикладами географічних урочищ можуть бути яри і балки, карстові лійки, окремі горби та гребені, що чітко відрізняються один від одного, і водночас часто повторюються на території певного природного ландшафту. Ще більші та складніші морфологічні природні комплекси, які складаються зі споріднених однією геолого-геоморфологічною основою урочищ, називають географічними місцевостями. Це схили річкових долин, плоскі, хвилясті чи горбисті межріччя, заплави великих річок (Серету, Стрипи, Збруча тощо).
Нижче ми подаємо характеристику лише основних видів географічних місцевостей, оскільки дрібніші природні комплекси (урочища, фації) ще не вивчені достатньою мірою (за К.І.Геренчуком).
2.1. ГЕОГРАФІЧНІ МІСЦЕВОСТІ
Найбільш поширеними у Тернопільській області географічними місцевостями є хвилясті балочні р ів н и н и, вкриті досить потужними (15—20 м) лесо- видними суглинками з опідзоленими чорноземами та чорноземами звичайними (неглибокими), а подекуди і глибокими малогумусними чорноземами. Вони за-ймають майже весь Зборівський район, більшу частину Збаразького, Тернопільського і Чортківського районів, а також значні частини Заліщицького, Гусятинського і Теребовлянського районів. Хвилясті балочні рівнини найбільш характерні для межиріччя Серету й Стрипи, простягаючись на ньому майже суцільною смугою від Зборова до Заліщиків (рис. 46).
На цих місцевостях збереглося мало лісів, проте в доагрокультурні часи тут були дуже поширені широколистяні ліси, переважно діброви з домішкою граба, бука, липи, ясена тощо. Ліси чергувались зі степовими ділянками, вкритими на південних схилах злаковим різнотрав’ям, і луками — у вологих днищах балок. Балки з пологими схилами і міжбалочні ділянки утворюють систему урочищ, які урізноманітнюють природу цих місцевостей. Наведемо схему фаціальних змін: днища балок були зайняті мокрими луками, під якими утворилися лучні чорноземи, підніжжя балочних схилів — лучними високотравними степами, які зумовили розвиток глибоких чорноземів; південні схили були зайняті переважно різнотравно-ковиловими степами, що сприяло появі неглибоких чорноземів, а на міжбалочних грядах і їхніх північних схилах виростали дібровні ліси, під якими утворились опідзолені чорноземи.
Рис. 1. Схематична карта природних комплексів Тернопільської області за К. Геренчуком):
І — заплави лучні, болотні та суглинисті: 2 — схили річкових долин: а — пологі та исті обезлісені; б — круті, вкриті буково-дубовими лісами; в — круті, урвищні, •іті чагарниковою і степовою рослинністю (стінки); 3 — рівнини з лесовим покри- : а — низькотерасові з теплим кліматом і чорноземними ґрунтами в долині Дніст- 5 — низькотерасові з чорноземно-лучними ґрунтами в долині Горині; в — міждо- і плоскі рівнини з глибокими чорноземами (орні землі); г — пліоценові прадоли- з глибокими оглеєними чорноземами і лучними грунтами; д — міждолинні хвиля- 1 балочні) рівнини з опідзоленими і звичайними чорноземами (орні землі); горбогірні місцевості, вкриті дубово-буковими і дубовими лісами; 5 — денудаційні .ини на крейдяній основі: а — з піщаним покривом, сосновими лісами і дерново- “листими ґрунтами; б — з лесовим покривом і переважанням перегнійно-карбо- іих грунтів; 6 — денудовані вапнякові горби і гряди рифового походження (товт- . 7 — денудаційні уступи з ярами, покриті широколистяними лісами; 8 — кар¬ні форми; 9 — останцеві горби, вкриті широколистяними лісами.
Дібровні ліси були негусті, з великими галявинами, що сприяло їхньому хліборобському освоєнню ще з часів так званої Трипільської культури (чотири- п’ять тисячоліть тому). Поступове знищення лісів і трав’яних степів, постійне розорювання схилів сприяли осушенню цих місцевостей і поступовому розвитку площинної ерозії навіть на пологих схилах, поступовому осушенню вологих днищ балок і замулюванню джерел і дрібних потічків.
Зауважте, що площинна ерозія (дощовий змив дрібних частинок ґрунту) від¬бувається малопомітно. Саме в цьому полягає підступність цього виду ерозії, яка невблаганно і повільно нищить гумусний шар ґрунту, виносячи його в балки і долини річок, поступово замулюючи навіть більші з річок. Отже, на цих місце-востях обов’язкова протиерозійна організація полів у поєднанні з протиерозійною агротехнікою: сівозміни з полями багаторічних трав, посіви просапних культур (цукрових буряків, картоплі тощо) впоперек схилів тут вкрай необхідні. На більш еродованих схилах, де з’являється лінійний розмив (промоїни, верхів’я ярів тощо), доцільно практикувати лісопосадки.
Територіально та генетично близькими до описаних місцевостей є міждолинні місцевості плоских лесових рівнин, вкриті глибокими малогумусовими чорноземами. Гіпсометрично вони розташовані на висотах 340—350 м, тобто на 20—40 м нижче місцевостей хвилястих балочних рівнин, від яких вони часто відокремлюються виразними схилами.
Унаслідок рівнинності поверхонь місцевості плоских рівнин майже не дрену¬ються поверхневим стоком, а лише випаруванням і, мабуть, підземним стоком. Навесні або після тривалих обложних дощів у них збирається значна кількість води, і вони перетворюються в неглибокі, проте грузькі озера та болота, які часом стоять аж до літа. Мабуть, тому на Поділлі такі місцевості називають “поплави”, про що свідчать назви населених пунктів (хуторів) “Поплави” в Теребовлянському, Підволочиському і Бережанському районах, розташованих саме у цих плоскорівнинних місцях. Проте і в наш час вони лише зрідка заселені. Ще навіть на початку двадцятого століття на таких рівнинах були степи, наприклад степ “Панталиха” на межиріччі Стрипи й Серету між селами Струсів і Соколів.
У цих місцевостях часто трапляються урочища, які за своєю формою і будо¬вою є справжніми долинами древніх, дочетвертинних річок — приток Дністра тих геологічних часів, коли він ще не виробив собі глибокої каньйоноподібної долини і, широко меандруючи, простував на південний схід услід за відступаю¬чими неогеновими морями. У четвертинному періоді, коли Дністер почав інтен¬сивно врізуватися і формувати глибоку долину, його ліві притоки перебудовували свої долини, спрямовуючи їх з півночі на південь, відповідно до нахилу Подільської плити, по якій вони текли. Поспішаючи за врізом Дністра, вони рили глибокі каньйоноподібні долини у південній частині області, Придні- в’ї. І тільки широкі плоскі долиноподібні рівнини на межиріччях Коропця й іпи, Стрипи та Серету, Серету й Збруча, Горині та Збруча залишилися розір- іми фрагментами — свідками колишнього, південно-східного, а не меридіа- го, як зараз, плану гідрографічної мережі Поділля.
Внаслідок сезонної перезволоженості міждолинні плоскі рівнини (стародавні ни) довгий час були багнистими, укритими заростями вільхи (про що й досі ать назви (Вільховець) багатьох струмків) і з лучними ґрунтами. Та в міру дного і штучного осушення території, перш за все у зв’язку із врізом річок, лоскі рівнини укривала лучно-степова рослинність, під якою були лучно- оземні ґрунти, а по вищих місцях — глибокі малогумусні чорноземи, най- іший земельний фонд Тернопільщини.
Місцевості такого виду поширені ізольованими масивами на значних площах ребовлянському, Бучацькому, Козівському, Збаразькому, Тернопільському, щицькому, Гусятинському, Підволочиському, Лановецькому і навіть Шумчу, Чортківському, Борщівськомута Бережанському районах, займаючи понад усього земельного фонду Тернопільщини. Раціональне землекористування вимагає вибіркового регулювання водного режиму шляхом двостороннього арного дренажу, а також посадки дерев вологолюбів: тополі, осокора, верби
Територіально близьким до описаного виду місцевостей є придолинні, леновані балками і ярами місцевості, що простягаються із Коропця, Стрипи, Серету, Нічлави, Збруча і багатьох менших річок на, Джурин, Дупла тощо. Це — наступний етап природного перетворення ландшафтів Тернопільського плато, зумовлений постійним поглибленням долин Дністра та його лівобережних приток. Унаслідок цього поглиблення почали рости в глибину і довжину бічні притоки, балки та яри, які інтенсивно нищили плато низу річок, розмиваючи лесовидні суглинки, а згодом — і корінні породи: елі, вапняки та пісковики мезокайнозою й палеозою.
На цих почленованих ярами і балками природних схилах, непридатних для ки, з’явилася деревна і різнотравно-злакова степова рослинність, яка в багатьох місцях збереглася досі і дає нам певне уявлення про доісторичні степи опільщини. Оскільки річкові долини Придністров’я дуже звивисті, то на постійно чергуються схили різних експозицій, вкритих різноманітною рос- істю. Населення Придністров’я називає такі круті схили долин “стінками”, яких одержали назви деякі села (наприклад, с. Стінка Бучацького району), південних, схилах стінок, які добре прогріваються і освітлюються сонцем, е дуже характерна лісова та степова рослинність. Низькорослі ліси з дуба :ьного, граба, черешні та степової вишні, кущів кизилу, степового мигдалю, ички тощо; степові ділянки вкриті багатьма реліктовими видами рослин: ики угорські, герань криваво-червона, молодило руське, ефедра двоколоса ., а також колись звичайні, а тепер рідкісні види ковили волосистої, цибулі льської, ясенця білого, сон-трави тощо.
Рослинність придністровських стінок заслуговує на охорону і збереження, тому прикметно, що на Тернопільщині взято під охорону 22 степові ділянки. Проте таких ділянок зникаючої рослинності є значно більше, особливо по стінках приток Дністра: Коропця, Стрипи, Серету, Нічлави, Збруча тощо. Виявляти і охороняти такі ділянки — дуже потрібна для науки і навчання справа, яку могли б успішно виконувати школи.
Проте раціональне природокористування у цих місцевостях не обмежується турботами про охорону рослинності стінок. Тут відбуваються дуже інтенсивні ерозійні процеси як у ярах, так і на крутосхилах. Придатних для обробітку земель тут мало і найважливішим завданням раціонального господарювання є лісопосадки для зменшення стихійних процесів ерозії.
Крутосхили Дністра і його приток надзвичайно мальовничі, вони щоразу більше привертають до себе увагу туристів. На скелях відслонюються геологічні породи — цікаві як з навчального, так і наукового погляду. Такі відслонення теж необхідно взяти на облік і охороняти.
Низькі тераси Дністра є четвертим видом місцевостей, які не займають великих площ, проте важливі у господарському відношенні. На цих терасах знаходяться численні міста й села: Заліщики, Мельниця-Подільська, Добрівляни, Зелений Гай, Іване-Золоте, Устечко і багато інших.
Найбільша цінність таких місцевостей — 'їхній клімат, що відзначається помірно-холодною зимою і тривалим теплим сезоном, протягом якого визрівають ранні сорти помідорів, абрикосів, волоських горіхів тощо. При належній увазі господарства, розташовані у долині Дністра, зокрема у межах Заліщицького та Борщівського районів, могли б забезпечити ранньою городиною і кращими сортами яблук, горіхів, абрикосів такі міста, як Тернопіль, Львів, Чернівці та ін.
Необхідно також мати на увазі великий рекреаційний потенціал цієї місцевості, яка давно вже використовується для відпочинку населення. Рекреаційні можливості низьких терас Дністра будуть надалі зростати, як у зв’язку з побудовою великого Могилів-Подільського водосховища на Дністрі, що підійде майже впритул до Заліщиків, а також у зв’язку з організацією Дністровського природного парку, проект якого розробляється.
Низькі тераси Горині та Вілії мають майже таку ж геологічну будову і рельєф, як і низькі тераси Дністра, тільки їхній клімат більш прохолодний, а ґрунти — глибокі чорноземні, місцями — лучно-чорноземні. Рівнинний рельєф цих місцевостей сприяє механізації обробки земель, немає загрози роз¬витку ерозії. Широкі заплави Горині, Буглівки, Вілії можна використовувати для ставкового господарства.
Значне місце, майже 30% площі області, займають горбогірні місцевості. Вони розташовані на заході області, поширюються на Бережанський і Монасти- риський райони, а також на значну частину Кременецького району. Характерними ландшафтами, властивими цій території, є високі (100—140 м відносної висоти), видовженої форми горби з плоскими вершинами, спадистими та крутими схила¬ми, вкритими широколистяними дубово-буковими і дубово-грабовими лісами. Горби завдовжки в середньому 5-7 км і завширшки (по вершинах) 1,0—1,5 км утворюють системи гряд, витягнутих з північного заходу на південний схід, івищою серед яких є гряда, що простягається приблизно в напрямку населених пунктів Мечищів—Завалів—Монастириська—-Золотий Потік.
У деяких місцях названої гряди описані молоді (післятортонські) дислокації Гофштейн, 1958), які вказують на її тектонічне походження. Значно раніше Тейсейр, (1894) назвав цю смугу дислокацій “Лінією Бердо—Нароль”, Геренчук (1950) — “Подільським валом”.
На відміну від Подільського валу, гряда, що утворює Кременецькі гори, прогається з південного заходу на північний схід. Це вказує на те, що гряда тежить до іншої тектонічної лінії, так званої Гологоро-Кременецької, похо- ння якої розглядається в роботах багатьох дослідників (А. Ломницький 1884; Ян, 1946; В. Тейсейр, 1894; П. Цись, 1955; К. Геренчук, 1960; Й. Свинко, 1968).Горби, що утворюють Подільську гряду та Кременецькі гори, складені в їй основі мергелями крейдового віку, подекуди — чистою, так званою пишучою, крейдою, а на вершинах вкриті глинисто-піщаними відкладами неогено- морів і оповиті плащем лесовидних суглинків, які утворюють материнські ‘ди сучасних ґрунтів.
Відзначимо деякі відмінності у формах і будові горбогірних місцевостей Поділської гряди і Кременецьких гір. Тоді як горби Подільської гряди мають кі вершини і більш-менш симетричні схили, горби Кременецької гряди різко метричні: їхні північні схили круті й обривисті, а південні — дуже пологі, м того, вершини Кременецької гряди вкриті вапняками, вапнистими ровиками та пісками, внаслідок яких на вершинах Кременецьких горбів рилися у процесі їхньої денудації скелясті обриви з численними нішами та рами, в яких знаходили притулок стародавні люди і численні тварини, •сопки цих захоронень, проведені К. Татариновим (1954, 1970, 1974), дали тющий матеріал для історії формування наземної фауни на Поділлі, яка ково висвітлена у цій книзі.
Другим видом місцевостей Подільського горбогір’я є річкові долини, шість з них проходять між горбами, простягаючись з північного заходу на енний схід. Інші (Золота Липа, Коропець, Нараївка, Бариш) простягаються з очі на південь. Перша група долин — короткі, але глибокі, крутосхилої ми, по яких в протилежних напрямках протікають невеличкі потічки. Тут о прокладені шосейні дороги і навіть залізниці. Друга група долин — меридіальних напрямків — теж має круті та високі схили, а також широкі днища, де .шіовуються міста і села, прокладені дороги тощо.
Морфологічна структура горбогірних місцевостей схематично така: на плос- зершинах горбів, вкритих лесовидними некарбонатними (вилугованими) судками, утворилися під свіжими бучинами сірі і ясно-сірі опідзолені глеюваті -гги; на урочищах схилів, розчленованих, як правило, балками, ростуть букоіубові ліси на сірих опідзолених ґрунтах, а підніжжя схилів виположені від- :ами змитих лесовидних суглинків, які були зайняті в минулому дубововими лісами на темно-сірих опідзолених ґрунтах, а тепер — переважно полями, городами, садибами. Широкі долини річок часто заболочені, іноді за¬йняті ставами та болотною рослинністю.
Для горбогірної місцевості Кременецької гряди характерне те, що їхні північні схили розчленовані глибокими ярами, по яких під час сильних злив і затяж-них дощів можуть проходити і зрідка проходять дощові паводки, що за інтенси¬вністю наближаються до гірських селів.
Вапнякові гряди і горби, так звані товтри,— це частина оригінального неповторного за своєю будовою і ландшафтами пасма колишнього бар’єрного рифу міоценових морів на заході нашої країни. Починаються біля смт. Підкамінь Львівської області кам’яною вершиною Рожаниця. Цей риф простягається через Тернопільську, Хмельницьку області до Дністра, за яким простежується у Чернівецькій області та Молдові, закінчуючись на р. Прут біля м. Штефанешти у Румунії.
Цей древній риф виявлений різноманітними ландшафтними місцевостями, які можна схематично розкласти у такий генетичний ряд:
а) Місцевості похованих рифових споруд, перекритих лесовидними суглинками, з-під яких де-не-де виступають кам’яні вапнякові брили. Ще півтори-дві сотні літ тому ці місцевості були вкриті дубово-грабовими лісами, про що свідчать сучасні назви багатьох сіл: Гаї (Старобродівські у Львівській області; Розтоцькі, за Рудою у Тернопільській). Під лісами утворилися специфічні ґрунти, так звані перегнійно-карбонатні, малопотужні, але родючі завдяки високому вмісту гумусу (5—6%). Постійна оранка земель призвела до змивання поверхневого шару ґрунту і поступового оголення рифового каміння. Це явище появи каменя з-під землі настільки поширене у селах, землі яких лежать у смузі рифів, що породило серед населення думку про те, що “товтри ростуть”. Ґрунти в цих місцевостях щебенисті.
б) Місцевості групових та ізольованих, переважно конусоподібних рифових вершин, що їх називають товтрами. Це групи скелястих урочищ в оточенні полів, з перегнійно-карбонатними ґрунтами, які на нижніх схилах далі вниз змінюються чорноземами звичайними та чорноземами глибокими. Товтрові місцевості часом займають великі площі, поширюючись від Великого Глибочка до Дубівців, Доброводів, утворюючи окремий ландшафт ізольованих товтр та їхніх груп, які чергуються з плоскими рівнинами з глибокими чорноземами на лесах.
в) Місцевості головного рифового кряжа з плоским опуклим гребенем, вкритим переважно малопотужними лесовидними суглинками з перегнійно-карбонатними ґрунтами, окремими виходами вапняків, обезліснені та розорані з пологими схилами.
г) Місцевості високих ділянок головної рифової гряди (понад 390—400 м) з суцільними виходами вапнякових відкладів і карровим рельєфом, вкритих щебенистою корою вивітрювання і багатими буково-грабовими лісами з домішкою лип (серцелистої і широколистої), ясенів, кущів шипшини, кизилу, ліщини тощо. Дуже багата трав’яна рослинність товтрів: зіновать Блоцького та Пачоського, чебрець одягнений, цибуля подільська, волошка тернопільська тощо. Враховуючи географічну своєрідність високих товтрових масивів, багатство флори, для охорони та раціонального використання природних ресурсів ці масиви включено до складу заповідника “Медобори”.
ґ) Місцевості розлогих міжрифових рівнин, які утворилися на відмираючих лагунах, що існували між ізольованими групами рифів. Пізніше лагуни перетво-рилися в озера, слідами яких є дрібношаруваті карбонатні суглинки сизого ко¬льору. Озера скоро відмерли, замулилися, а в четвертинному періоді суглинки у процесі облесування перетворились у лесовидні суглинки, на яких під дією буйної трав’яної рослинності утворились ґрунти, що їх називають глибокими малогумусними чорноземами.
д) Місцевості денудаційних рівнин, хоч і мало поширені, але досить своєрідні. Так називають природні комплекси, що утворилися на площинних виходах крей-дових мергелів, так званих опок, у північній частині Кременецького і Шумського районів. Крейдові мергелі мають на собі малопотужну кору вивітрювання, місцями перекриту пісками або лесовидними суглинками, яка подекуди є ґрун- тоутворюючою породою.
У зв’язку з такими відмінами у покривних породах на описуваних ділянках утворилися різні урочища денудаційних рівнин, серед яких основні такі: а) уро-чища лесових рівнин з опідзоленими чорноземами та орними землями на них; б) урочища безлесових рівнин з перегнійно-карбонатними ґрунтами та орними угід¬дями на них; в) урочища піщаних рівнин з еоловими формами, вкриті сосновими лісами на дерново-слабопідзолистих ґрунтах; г) урочища комишових боліт у долинах річок і потічків, які стікають з Кременецького горбогір’я.
Місцевості річкових долин, хоча займають і не дуже велику площу, проте відіграють важливу роль у природних процесах і є окрасою кожного гео¬графічного ландшафту, а часто його природними границями та характерними ознаками. Основними природними комплексами будь-якої річкової долини є заплава і схили, які визначають можливості їх господарського використання. Саме з погляду відмін цих природних комплексів ми розглянемо річкові долини.
В області є річкові заплави чотирьох основних видів:
Заплави болотні, переважно комишові; поширені у верхів’ях і витоках річок Золотої Липи, Стрипи, Серету та Збруча; постійні води в цих заплавах утворюють снігові та дощові води.
Лучні суглинисті заплави характерні для долин у верхніх течіях згаданих річок: по Золотій Липі — до с. Рудники, по Коропцю — до Підгаєць, по Стрипі — до с. Соколів, по Серету — до с. Буцнів, по Гнізні — до с. Сущин, по Збручу — до с. Тарноруда.
Нижче згаданих сіл починаються дуже вузькі піщано-кам’янисті заплави з розрідженою лучно-чагарниковою рослинністю, які в меандрах дещо розширюються і стають суглинистими. Вони, хоча і часто затоплюються під час повеней, скоро осушуються, і тому рослинність на них ксерофітизованого типу.
Заплави акваторіального типу представлені ставами та водосховищами. Слід мати на увазі, що заплави є не лише на більших ріках Тернопільщини. Значно менші за розмірами, вони поширені по всіх потічках і притоках річок.
Схили річкових долин теж декількох видів: а) пологі та спадисті, невисокі та складені переважно четвертинними суглинками, а також глинисто-піщаними відкладами неогену. Вони характерні для верхів’їв основних річок і більшості їхніх приток; б) круті, розчленовані ярами та балками, вкриті, як правило, дубово-грабовими лісами; долини з такими схилами врізаються у крейдові, а місцями і в палеозойські відклади; в) стрімкі, скелясті, врізані в палеозойські вапняки та пісковики, характерні для Дністра і нижніх відрізків долин його лівобічних приток. Це так звані стінки, описані в одному з попередніх розділів; г) терасовані схили, складені в основному лесовидними суглинками. Вони є головними урочищами, на яких віддавна розміщуються села із садибами, городами, частково полями. Терасовані схили виникають на внутрішніх частинах меандрових дуг; класичним прикладом такого схилу є розташування м. Заліщики.
Коротко охарактеризуємо деякі природно-територіальні комплекси урочищ морфологічного рівня, з точки зору їх високої пізнавальної цінності і значення у ландшафтній структурі. Останцеві горби — це поодинокі горби на поліській рівнині, які виникли внаслідок інтенсивної ерозії стрімкого краю Кремене-цького горбогір’я. Яри шматують край Кременецького горбогір’я і своїми бічними притоками відділяють від міжяружних “півостровів” горбогір’я його окремі частини. Схили таких відшматованих частин плато згладжують дощові та снігові води і поступово надають їм форму, близьку доконічної. Так виникають останцеві гори, або “гори-свідки”. Цією назвою підкреслюють, що ці горби є мовчазними свідками колишнього краю височини, передній фронт якої “відступив” на кілька кілометрів, залишивши як ар’єргард “свідків” свого колишнього положення.
Уздовж фронту Кременецького горбогір’я налічується близько десятка таких останцевих гір: Красна, Божа (Бужа), Гостра, Лиса, Маслятин, Стіжок, Данилова гора, Дубовиця. Усі вони мають майже однакову будову: ядро кожного “свідка” утворене крейдовими мергелями або крейдою, які зверху часто прикриті неогено¬вими пісками, пісковиками та вапняками. Вершини “гір”, як правило, плоскі, а схили вкриті дубово-грабовим лісом багатого флористичного складу. На вершинах гір та їх схилах, особливо південних, трапляються галявини різнотрав’я з численними ендемічними та реліктовими видами. З цими “горами-свідками” пов’язано багато історичних подій (боротьба з татарами), народних легенд. Усе це підвищує пізнавальну, художню і рекреаційну цінність таких урочищ.
Карстові форми на Тернопільщині стали особливо відомими після відкриття знаменитих своєю довжиною печер у гіпсових покладах. Карстові форми (лійки, тріщини, порожнини тощо) поглинають поверхневий стік атмосферних вод, шви¬дко переводять його у підземний, в якому води очищаються, знижують температуру і постачають ріки прозорою холодною джерельною водою. Саме наявність численних карстових форм при глибокому врізі річкових долин створює на Тернопільщині феномен, певною мірою аномальний, найбільшої на Поділлі питомої ваги (до 47%) підземного живлення річок. Навіть у горах рідко трапляється такий високий відсоток підземного живлення річок. Отже, необхідно оберігати чистоту карстових водоприймачів: лійок, проваль тощо.
Звернімо увагу й на те, що поверхневі карстові лійки, провалля часто були пастками, у яких гинули звірі. Тому там, як правило, зберігаються кістки і навіть цілі скелети давніх тварин. Про знахідки таких кісткових решток треба обов’язково повідомляти місцеві краєзнавчі музеї.
Нарешті, декілька слів про ще одне рідкісне явище природи Тернопільщини — так званий денудаційний уступ Подільського плато. Це дуже своєрідний і оригі-нальний природний комплекс. Його будова і походження цікавили не одне покоління геологів і географів. Та досі ця загадка повністю не розгадана. Цей уступ починається на Львівщині (біля с. Романів) і простягається дуже звивистою лінією на північний схід, утворюючи численні “затоки”, “півострови” і “острови-свідки”, у напрямку м. Золочів, смт. Підкамінь, м. Почаїв і м. Кременець. У Тернопільську область цей уступ заходить правим флангом (якщо дивитись з уступу на північ) і виглядає мабуть, найбільш ефектно, піднімаючись над прилеглою рівниною Малого Полісся на 150 м. Уступ є не лише виразною орографічною лінією, а й кліматичним, геоботанічним і ландшафтним кордоном, який розмежовує подільський і поліський ландшафти. Кременецьке горбогір’я, безумовно, заслуговує наспеціальну наукову характеристику, проте, ми лише коротко зупинимося на його ландшафтній структурі. Вона дуже складна як за простяганням, так і за висотою. За простяганням цю структуру формують численні яри, які розрізають уступ і надають йому фестончастого вигляду; міжяркові миси і півострови кулісоподібно виступають на поліську низовину, а по ярах заходять на Поділля урочища поліського типу. За висотою ще складніша картина: підніжжя уступу утворюють поліські болота, які зараз осушують (але для охорони треба було б залишити бодай одне болото незайманим), а на підвищеннях (пісках) — соснові ліси. Вище, на крейдових відкладах, ростуть ліси з дуба звичайного і скельного, граба, липи з багатим чагарниковим підліском, ще вище, на неогенових пісковиках, пісках і вапняках, знову вузькими смугами з’явля¬ється сосна і окремими деревами — береза, проте переважає дуб скельний. На вершинах і схилах південної експозиції — трав’яні галявини з безліччю різнотрав’я, в якому немало ендемічних і реліктових видів: сонцецвіт сизий, молочай волинський, анемона розлога та ін. Словом, на цьому денудаційному уступі можна наочно побачити і показати учням й туристам закономірні зв’язки і поєд-нання компонентів — геології, рельєфу, рослинності та ґрунтів у природні територіальні комплекси.