17. Зміст системного підходу до вивчення політики

Державно-політичні відносини – це специфічна галузь соціального буття із своїми фундаментальними закономірностями, внутрішніми зв’язками, джерелами розвитку і каналами взаємозалежності від зовнішнього середовища. Неперевершений евристичний вплив щодо пізнання процесів обумовленості в політичному житті здійснив т. зв. системний підхід, який склався у західній політичній соціології в середині ХХ ст. Найважливіші принципи цього підходу: Цілісність системи – якісно новий стан сполучених різноманітних явищ та інститутів, що породжує нові властивості та ознаки цього єдиного утворення. Множина і різноманіття внутрішніх і зовнішніх зв’язків системи, які відбивають складність і багатство відносин між елементами в середині цілісності та взаємодії з оточуючим середовищем. Життєздатність системи визначається балансом взаємодії процесів: зміни і стабілізації, оновлення і збереження; впровадження і рутинізації, тощо.

Засновником використання системного підходу в політології вважають американського дослідника Д.Істона, який у працях “Політична система” /1953/, “Системний аналіз політичного життя”/1965/ та ін. запропонував метод вивчення політичної системи будь-якої країни, а також елементів всієї політичної організації: парламенту, уряду, місцевого самоурядування, політичної партії, громадської асоціації. Д.Істон вбачав сенс політичної системи у врахуванні взаємодії з середовищем; зміст системного аналізу політичного життя – у виявленні засобів підтримки рівноваги з середовищем, а призначення політичної системи – у зменшенні соціальних відмінностей, подоланні протиріч і політичних конфліктів. Згідно Д.Істону, політична система – це організм, що саморегулюється і розвивається, та реагує на імпульси, які надходять зовні. Отже, політична система є відкритим утворенням: вона піддається численним впливам, що надходять із зовнішнього середовища. Система має вхід, на який ззовні надходять імпульси у формі вимог, підтримки чи протесту. Вимоги виникають і формулюються як в оточуючому середовищі, так і всередині самої системи; підтримка виявляється у сплаті податків, військовій службі, дотриманні законів, участі в голосуванні,; протест суспільство висловлює у формах політичної незгоди, які за певних умов можуть зруйнувати легітимність всієї політичної системи. Вихід інформації – це результат функціонування політичної системи, він здійснюється у вигляді рішень та політичних дій, які тим чи іншим чином впливають на зовнішнє середовище. Вихідні дії політичної системи, за Істоном, обумовлені її головним призначенням, згідно природи політичної влади. Воно полягає в обов’язковому виданні політичних рішень авторитарному розподілі цінностей та забезпеченні прийняття цього населенням. Таким чином, системний підхід розкриває сутність політики як цілісності; надає засоби аналізу форм її взаємодії з природою, економікою, культурою, соціального структурою; висвітлює канали впливу політичної поведінки на характер політичних інститутів і структур; врешті, доводить найзначніше призначення політики щодо забезпечення єдності, соціальної інтеграції, мобілізації ресурсів суспільства та стабільності.

18. зовнішньоплітичніпріоритетиукраїни

Європейськаінтеграція – ключовий пріоритет зовнішньої політикиУкраїни, який передбачає проведення системних реформ в усіх сферах життя відповідно до норм та стандартів ЄС. Кінцевою метою європейськоїінтеграції є набуттяУкраїною членства в ЄвропейськомуСоюзі. Основнимзавданням на сьогодні є завершенняпереговорівщодоукладення Угоди про асоціацію, невід’ємноюскладовоюякої є зона вільноїторгівлі.Окремимважливимнапрямкомспівпрацінашоїдержави з ЄС є безвізовийдіалог, метою якого на нинішньомуетапі є виконаннязавданьпершогоетапу Плану дій з лібералізаціївізового режиму, реалізаціяякого дозволить Україні в майбутньомудосягтибезвізового режиму поїздокгромадян до країн-членів ЄС, в т.ч. „Шенгенськоїзони".

Важливим пріоритетом є зміцнення економічної складової зовнішньої політикиУкраїни з метою створення сприятливих міжнародних умов для подолання негативних наслідків світової фінансово-економічноїкризи та відновлення економічного зростання нашої держави. Для цьоговживаютьсявсінеобхідні заходи, покликанісприятипросуваннюукраїнськихтоварів і послуг як на традиційні, так і нові ринки, зокрема на БлизькомуСході, в ЛатинськійАмериці, Азії та Африці.

На двосторонньому рівніУкраїна прагне використовувати весь потенціал взаємодії з Росією, США та іншимистратегічними партнерами на основіспільнихцінностей та інтересів, поглиблювативзаємовигіднуспівпрацю з державами-членами ЄС, розбудовуватидружнівідносини з країнами-сусідами, а також з іншими державами світу на принципах взаємноївигоди, повагидосуверенітету і територіальноїцілісності, з дотриманням норм міжнародного права. Особливийнаголос при цьомуробиться на досягненніконкретнихпрактичнихрезультатів, насамперед в економічнійсфері, збільшеннііноземнихінвестицій, створеннісприятливихполітичних умов для реалізаціїважливих для нашоїдержавидво- і багатосторонніхекономічнихпроектівтощо.

Головною метою українсько-російського співробітництва є розвитокконструктивних, дружніхвідносин, виведенняїх на рівеньсправжньогостратегічного партнерства. Взаємовигіднаспівпраця з РФ, в тому числі на регіональному та міжгалузевомурівні, створюватимесприятливіумови для оздоровленняукраїнськоїекономіки та відновленняїїзростання.

У відносинахУкраїни та СполученихШтатів Америки наша держава налаштована на активнувзаємодію та підтриманнядвосторонніхвідносин на рівністратегічного партнерства. Досягненнюцієї мети маєсприятиреалізаціяусьогопотенціалуХартії про стратегічне партнерство міждвомакраїнами.

У сферізовнішньополітичногозабезпечеииннясвоєїнаціональноїбезпекиУкраїна як європейськапозаблокова держава просуваєсвоїінтереси, спираючись на норми та принципиміжнародного права, розвиваєдобросусідськівідносини з усімакраїнами, насамперед, сусідніми, проводить політику, спрямовану на утвердженнястабільності і безпеки в Європі та у світі в цілому, береактивну участь у розв’язанніт.зв. „заморожених” конфліктів та в іншихміжнароднихзусиллях, спрямованих на подоланняіснуючихвикликів і загроз.

Українаробитьвнесок у вдосконалення і розвитокєвропейськоїсистемиколективноїбезпеки, продовжуєконструктивнеспівробітництво з НАТО та іншимивійськово-політичними структурами з усіхпитань, щостановлятьвзаємнийінтерес, в тому числіщодозалученняекспертної і ресурсноїдопомоги держав Альянсу для проведеннянеобхідних реформ, передусім у рамках виконаннярічнихнаціональнихпрограмспівробітництваУкраїна-НАТО.

Постійнимпріоритетомзовнішньоїполітики та сферою особливоїуваги МЗС є захист і заохочення прав людини та співпраця у ційгалузі з іншимикраїнамисвіту та в рамках міжнароднихорганізацій, захист прав та інтересівгромадян і юридичнихосібУкраїни за кордоном, створеннясприятливихзовнішньополітичних умов для розвиткуукраїнськоїнації, їїісторичноїсвідомості, національноїгідностіукраїнців, а такожетнічної, культурної, мовної, релігійноїсамобутностігромадянУкраїниусіхнаціональностей.

З метою забезпеченнясвоїхнаціональнихінтересівУкраїна проводить активнубагатостороннюполітику в універсальних та регіональнихміжнароднихорганізаціях. Її участь в ООН спрямована на відстоювання і просуванняінтересівдержави у процесіприйняттясвітовоюспільнотою тих рішень, якімаютьабоможутьмативплив на безпекунашоїкраїни, їїуспішнийполітичний, економічний та соціально-культурнийрозвиток. Діяльність у рамках ОБСЄ є важливим фактором зміцненнярегіональноїбезпеки і стабільності в Європі. Участь у роботі Ради Європи є вагомимчинникомінтеграціїУкраїни у єдинийєвропейськийправовийпростір.

У рамках розвиткуміжнародного культурно–гуманітарногоспівробітництвапріоритетнимзавданням МЗС є створеннямережі культурно-інформаційнихцентрів у складізакордоннихдипломатичнихустановУкраїни, якісприятимутьпромоції культурного, освітнього та туристичногопотенціалу, забезпеченнюкультурних, мовних та інформаційних потреб українців, якіпроживають за кордоном.

19. Информационное общество — теоретическая концепция постиндустриального общества; историческая фаза возможного эволюционного развития цивилизации, в которой информация и знания умножаются в едином информационном пространстве. Главными продуктами производства информационного общества становятся информация и знания. Отличительные черты:

1. увеличение роли информации, знаний и информационных технологий в жизни общества;

2.возрастание числа людей, занятых информационными технологиями, коммуникациями и производством информационных продуктов и услуг, рост их доли в валовом внутреннем продукте;

3.нарастающая информатизация общества с использованием телефонии, радио, телевидения, сети Интернет, а также традиционных и электронных СМИ;

4.создание глобального информационного пространства, обеспечивающего: (а) эффективное информационное взаимодействие людей, (б) их доступ к мировым информационным ресурсам и (в) удовлетворение их потребностей в информационных продуктах и услугах;

5.развитие электронной демократии, информационной экономики, электронного государства, электронного правительства, цифровых рынков, электронных социальных и хозяйствующих сетей;

У. Мартин предпринял попытку выделить и сформулировать основные характеристики информационного общества по следующим критериям.

1.Технологический: ключевой фактор — информационные технологии, которые широко применяются в производстве, учреждениях, системе образования и в быту.

2Социальный: информация выступает в качестве важного стимулятора изменения качества жизни, формируется и утверждается «информационное сознание» при широком доступе к информации.

3.Экономический: информация составляет ключевой фактор в экономике в качестве ресурса, услуг, товара, источника добавленной стоимости и занятости.

4.Политический: свобода информации, ведущая к политическому процессу, который характеризуется растущим участием и консенсусом между различными классами и социальными слоями населения.

5.Культурный: признание культурной ценности информации посредством содействия утверждению информационных ценностей в интересах развития отдельного индивида и общества в целом.

20.

критерії загального виборчого права : історія і сутність. Голосування: пряме і непряме. Цензи Історичні віхи демократизації виборчого процесу. Рівне виборче право є явищем XX століття. У середині XIX століття (1848 р.) вперше у Франції та Швейцарії був скасований майновий виборчий ценз і визнано принцип рівного і загального виборчого права, але тільки для чоловіків (87). Тільки наприкінці XIX століття, спочатку в далекій Новій Зеландії (1893 p.), а на початку XX століття в Австралії (1902 р.) та Фінляндії (1906 р.) виборче право отримали жінки. У країнах — піонерах загального виборчого права — Франції та Швейцарії, — жінки отримали право голосу лише після Другої світової війни (у Швейцарії аж у 1971 році). Таємне голосування, що якнайкраще відповідає критеріям вільних та чесних виборів, вперше було запроваджене в Південній Австралії у 1858 р., у Великій Британії в 1872 р., у США — після 1884 року. У сучасних умовах в усіх електоральних демократіях відбувається таємне голосування, будь-які виборчі цензи (окрім вікових обмежень (18 років), цензу громадянства та обмеження виборчих прав недієздатних) не допускаються. Основні принципи проведення виборів: Вільні вибори. Це означає, що ніхто не може бути примушений до здійснення волевиявлення. Загальне виборче право. Принцип загальності виборчого права дозволяє всім громадянам держави брати участь у виборах, окрім тих, яким це не дозволяється законом. Виборче право може бути активним (право обирати) і пасивним (право бути обраним). В більшості країн для участі у голосуванні (активне виборче право) встановлюється вік — 18 років, але може бути і менше (16 років, Бразилія), або більше (20 років, Марокко). Для пасивного виборчого права вік має бути дещо вищим; 21 рік, 26 років, 35 років. Існують і такі обмеження пасивного виборчого права, як невиборність (певні посадові особи не мають права брати участь у виборах) та несумісність (заборона обіймати виборчу та державну посаду). Крім вікового цензу існує і ряд інших виборчих цензів: осілості, статі, майновий, моральний. Ценз осілості — це вимога, за якої виборче право надається тільки тим громадянам, які проживають у виборчому окрузі: США — 1 міс, Німеччини — 3 міс, Франції — 6 міс, Канади — 12 міс. і т.д. Ценз статі забороняв брати участь у виборах жінкам. Спочатку ценз статі було скасовано у Новій Зеландії (1893), Австралії (1902), Фінляндії (1906). У країнах-піонерах загального виборчого права жінки дістали право голосу лише після Другої світової війни (Франція — 1944 p., Швейцарія — 1971 p., а в деяких країнах іще пізніше: Іспанія — 1977 p., Португалія — 1975 р.). Рівність виборчих прав. Це означає, що: а) кожний виборець має рівне число голосів; б) в країні існує єдиний виборчий корпус, тобто виборці не розділені на соціальні чи якісь інші групи; в) закон встановлює однакові вимоги для висунення кандидатів і проведення агітації. Принцип рівності може бути порушений внаслідок куріальних виборів, коли певна соціальна група має у парламенті фіксоване представництво (наприклад, національні меншини). Але, з іншого боку, куріальні вибори дозволяють репрезентувати інтереси малих соціальних спільнот у парламенті. Інколи принцип рівності порушується внаслідок утворення виборчих округів — виборча географія чи геометрія. В США її називають "джерімендерінг" — від власного імені одного американського губернатора, котрий використав нарізку виборчих округів в інтересах своєї партії (округ, який він штучно створив, на карті нагадував саламандру), та англійського слова, що перекладається як "майструвати". Пряме виборче право. Воно означає, що громадянин голосує безпосередньо за партію чи кандидата. Але інколи вибори бувають і непрямими. Непрямі вибори бувають 2 видів: а) виборці обирають виборчу колегію, яка потім робить вибір (наприклад" президента США); б) багатоступеневі вибори. В даному разі низові представницькі органи обираються громадянами, а потім вони обирають депутатів вищих рівнів (СРСР, Куба, Ангола). Таємне голосування полягає у неможливості контролю за волевиявленням виборця. Обов'язковість і періодичність виборів означає, що у країні вибори відбуваються через певний термін, визначений Конституцією і законами про вибори. Головні процедури виборчої кампанії: Політичні вибори не обмежуються самим тільки голосуванням. Це масова кампанія, широкий комплекс заходів та процедур для формування керівних органів у державі. До загальних принципів виборчого права належать насамперед принципи вільного, загального, рівного, прямого виборчого права, а також таємного голосування під час здійснення виборчого права. Ці принципи є фундаментальними як для виборів, так і для більшості інших форм безпосередньої демократії, наприклад референдумів. Принципи вільного, загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні визнані універсальними принципами виборчого права.

Ценз (лат. census від лат. censeo - роблю опис, перепис) має кілька значень і походить з Стародавнього Риму. Це був періодичний перепис громадян з оцінкою їх майна з метою розділення цих громадян на соціально-політичні, військові та податкові розряди. Сучасне значення терміну може позначати будь-які обмежувальні умови, а саме: Виборчий ценз - законодавче обмеження виборчого права (активного чи пасивного) за оцінкою їх майна, за ознакою статі, номінальністю, віком;Віковий ценз - вікове обмеження на зайняття певної посади, вид діяльності або ж статистична перепис;Майновий ценз (англ. property qualification) - обмеження в правах людей, майно (або доход) яких менше деякої певної величини;Освітній ценз - обмеження активного або пасивного виборчого права або можливості зайняття посади з вимогою певного рівня освіти.

21. легальність та легітимність політичної влади В легітимності відображається ставлення громади до влади. Її можна визначити як стан влади, коли вона визнається більшістю народу законною та справедливою, народ погоджується з владою, добровільно визнає її право приймати рішення, які повинні виконуватися.  Від легітимності потрібно відрізняти поняття легальності влади.  Легальність влади — це юридичне поняття, яке означає відповідність дій влади (спосіб завоювання та здійснення влади) діючому на той час законодавству.  Між легітимністю і легальністю можуть бути суперечності. Не всі закони, прийняті відповідно до встановленої процедури, можуть оцінюватись населенням як справедливі, нарешті, законно обрана влада у випадку невиконання своїх зобов’язань, невдалого екномічного курсу, який призвів до різкого падіння рівня життя, може втратити довіру з боку населення. У цьому випадку спостерігається процес делегітимації влади. У той же час нелегальна за своїм походженням влада може у свою чергу бути виправдана і підтримана народом.  Легітимація — це спосіб або процес, методом якого влада отримує виправдання. Ідеальної легітимності (100% підтримки населення) не буває . у будь-якому суспільстві є люди, що порушують закони або ставляться до влади апатично. Нарешті, в демократичному суспільстві існує опозиція офіційній владі. Відповідно будь-яка влада повинна підтверджувати свій авторитет, доказувати населенню, що саме вона найбільшою мірою відповідає його інтересам.  Типи легітимності за Вебером:  1. традиційне панування, яке спирається на силу традицій. Накази керівників є правомочними, оскільки відповідають звичаям та історичним прецедентам. 2. харизматичне панування базується на особистій відданості людей, їх переконанні у надзвичайному дарі правителя. Зразки харизми Вебер бачив у Христі, Будді, Магометі. Сучасні дослідники зразки харизми поширюють на Лєніна, Сталіна, Ганді, Наполеона. Особливий випадок харизма Папи Римського. Він володіє нею завдяки воєму становищу (функціональна харизма).  3. легальне (раціональне) панування ґрунтується на підпорядкуванні усіх системі законів, які встановлюються у відповідності з конкретними постійними принципами. Легітимність влади є її невід'ємною ознакою. Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право і закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення. Основними джерелами легітимності є три основні суб'єкти: населення, уряд і зовнішньополітичні структури.

22. методи вирішення політичних конфліктів Типологія політичних конфліктів, як відомо, неоднозначна — конфлікти різні, не подібні. Отож важко вказати на єдині способи і шляхи їх вирішення — немає якихось універсальних способів. Однак при всій складності проблеми вченими зроблено певні висновки завдяки накопиченому теоретичному і практичному досвіду. Слід наголосити, що політологія вказує на проблеми регулювання та розв'язання конфлікту. Регулювання конфлікту являє собою засіб впливу на конфліктуючі сторони з метою усунути окремі чинники конфлікту на основі відносин, що склалися, в рамках існуючої політики (включаючи норми, традиції тощо). Типовими шляхами є: 1) компроміс на підставі збереження позицій: згода, побудована на взаємних поступках; зменшення ресурсів однієї із сторін; розуміння прав та інтересів супротивника. Частіше це шлях примирення, пов'язаний не з однобічним нав'язуванням волі, а з активністю обох конфліктуючих сторін; 2) примиренність на підставі примусовості (спосіб насилля), що дозволяє ігнорувати аргументи супротивника. В основі цього засобу нав'язування одній із сторін (або третьою силою всім сторонам) характерних взаємовідносин може бути: — явне переважання сил і ресурсів у однієї із сторін та їх дефіцит у іншої; — ізоляція однієї сторони конфлікту, зниження її статусу, а також інший стан" що свідчить про послаблення її позицій, поразку, завдану їй згідно з правилами гри; — знищення, "тотальне винищування супротивника" (X. Шпейер). Розв'язання конфлікту — це не просто послаблення його насильницького і руйнівного потенціалу, але й усунення онтологічного змісту самого конфлікту, його предмета, його підгрунтя. Конфлікт є вирішеним, якщо всі учасники беззастережно визнають досягнуті домовленості, а проблеми, які породили політичне протиборство, не стають предметом конфлікту. Завершення конфлікту — більш широке поняття, ніж вирішення. Конфлікт може завершитися, наприклад, загибеллю обох сторін, але це не означає, що він був вирішеним. Під завершенням конфлікту розуміється його закінчення, припинення з будь-яких причин, а під вирішенням розуміють становище, коли припиняється протиборство. Досвід практичної дії свідчить, що для вирішення конфлікту, як правило, доводиться прикладати більш чи менш значні дії. Було б безнадійною справою сподіватися на "самовирі-шеність" конфлікту. Можна намагатися його не помічати, ігнорувати, у кращому випадку пояснювати. Але якщо він буде розв'язуватись стихійно, то буде загострюватися, проявлятися більш агресивно і може розвалити політичну систему. Для врегулювання і завершення конфлікту необхідно: — встановити точну діагностику протиборства, включаючи з'ясування його мотивів, причин; — прогнозувати хід і наслідки конфлікту. Головне — змусити сторони усвідомити необхідність виробити спільне рішення виходу із ситуації. Чим чіткіше визначено предмет непорозумінь і наслідків, тим більше шансів на ефективність вирішення. Можливі два варіанти вирішення конфлікту: — вирішення самими учасниками конфліктуючих сторін. Переговори дозволяють дійти згоди, коли відкривають шлях до співробітництва між протилежними сторонами. Цей метод використовувався з часу виникнення конфліктів взагалі, тобто з виникненням людського суспільства. Однією з найважливіших вимог під час проведення переговорів є відмова від позиційних торгів. Коли стоять твердо на позиціях, не вникаючи в інтереси один одного, згоди, звичайно, не досягають. В сучасних умовах це саме бачимо навколо подій на Близькому Сході, в колишній Югославії тощо. Щоб дійти розумного вирішення, необхідно примирити інтереси, а не позиції. Основна проблема переговорів полягає не в конфліктних позиціях, а в конфліктах між потребами, бажаннями, турботами і побоюваннями кожної із сторін. А такі потреби, бажання і е інтересами; — зближення позицій та інтересів протилежних сторін через посередника — медіатора (лат. "mediatio" — посередництво, посередництво у суперечці третьої сторони, третьої держави, що не бере участі у суперечці). Завдання медіатора — дати сторонам готове рішення, яке сторони готові і повинні виконувати, домовитись, дійти згоди. Медіація не є чимось відмінним від переговорів, а лише особливий вид переговорного процесу. Головне, щоб при переговорах двох сторін чи із залученням третьої сторони була терпимість до іншої точки зору, відверта розмова, спілкування, але без образ. Однією з форм вирішення політичних конфліктів є референдуми із правовими наслідками — наприклад, прийняття конституції, визначення статусу території та ін. Другою формою є вибори. В ролі арбітра як у першому, так і в другому випадках виступають самі громадяни. Важливим арбітром в політичних конфліктах виступає Конституційний Суд. Звичайно, не всякий політичний конфлікт у рамках державного апарату підпадає у перелік його справ, але в його компетенції, окрім інших, розв'язання проблем з тлумачення статей законодавства, визнання нелегітимності результатів голосування, як це мало місце в Україні під час "помаранчевої" революції.

22.

Модернізація: поняття та теорії

Політична модернізація – це соціальні та інституціональні перетворення, пов’язані з переходом від одного типу політичної системи до іншого (від традиційного суспільства до раціонально-легального). В основу покладається методологічний принцип, розроблений М.Вебером, сутність якого полягає в дихотомічному розподілі існуючих країн на «традиційні» (які зберігають персоналізовані відносини залежності і бар’єри соціальної мобільності) та «сучасні» (засновані на раціональній організації та функціональній диференціації інститутів, що долає відносини особистої залежності та бар’єри на шляху групової мобільності).

ТЕОРІЇ ПОЛІТИЧНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ.

Первые однолинейные теории модернизации увязывали достижение демократии с экономическим ростом и развитием рыночной экономики, модернизация рассматривалась как "вестернизация"

В конце 70-х гг Типичной стала фрагментарная модернизация, проявляющаяся в рассогласовании развития экономической и политической сфер.

Позже в теорию модернизации были внесены определенные коррективы.

В частности, было признано, что:

-на развитие стран существенное влияние оказывает культурный фактор, фон исторических традиций, что приводит к неодинаковому восприятию ценностей модернизации;

-страны отличаются разным объемом ресурсов, необходимых для модернизации, что делает возможным многовариантность переходов к демократии.

Процедурный подход трактует переход к демократии в большей степени зависимым от выбора тактики применения конкретных процедур и технологий в начатых преобразованиях, нежели от социально-экономических и культурных факторов. Например, есть мнение, что расширение политического пространства демократии определяется желанием и волей правящих элит3. В рамках этого направления можно выделить теорию рационального выбора, согласно которой все политические процессы детерминированы деятельностью людей, принимающих решения для получения ожидаемой выгоды. Соответственно переходный период рассматривается как борьба между сторонниками и противниками изменений, исход которой зависит от того, сумеют ли эти группы договориться между собой и заключить "пакт" (соглашение) о наборе новых демократических правил и процедур.

Структурный подход анализирует целый набор экономических, социальных, политических и культурных предпосылок. В отличие от ранних теорий модернизации значение этих факторов не абсолютизируется. Как утверждает С. Хантингтон, демократизация в разных странах содержит в своем основании разную комбинацию факторов, что ведет к установлению демократических устройств, отличающихся от страны к стране4. Существуют схемы, сочетающие процедурный и структурный подходы, в частности предложенные российским политологом Ю.А. Мельвилем5.

24. психологическая теорія нации

Главное-национальный дух

Не достаток-другие обьявляютсся врагами, т.е. рождаются теории рассового превосходства

-государственные теории нации(вениченко,грабовский) нация имеющая собственное государство-нация обеспечивает процветание гос-ва и наоборот

-исторические теории нации:нация состоится сама по себе, к этому не нужно прикладывать усилия

Нация на сегоднешний день-один из основных субьектов политики