2.1 Теоретико-методологічні засади впровадження лісової сертифікації в Україні

У контексті сучасних економічних теорій природокористування розкрито теоретико-методологічні засади лісової сертифікації як ринкового інструменту екологічної політики. Сформульовано основоположні принципи та запропоновано концептуальний підхід до побудови національної системи лісової сертифікації в Україні.

Теоретичним підґрунтям формування та розвитку лісової сертифікації як ринкового інструменту екологічної політики є концепція сталого розвитку та інші наукові теорії, що тісно повязані з нею.

Сьогодні ні у кого не викликає сумнів в її необхідності, існують тільки розбіжності у підходах та шляхах розбудови лісової сертифікації з урахуванням тривалого періоду соціально-економічних перетворень у країні та законодавчо-правових норм, які обумовлюють інституційні, організаційні, управлінські та методичні основи формування системи лісової сертифікації.

Провали ринку спричинили виникнення в економіці природокористування зовнішніх ефектів [25, 26]. Стурбованість хижацьким винищенням тропічних лісів на планеті обумовлюються не стільки скороченням кількості деревних ресурсів, скільки появою низки інших негативних екологічних та соціальних ефектів (вітрова і водна ерозія, руйнування природних ландшафтів, скорочення біорізноманіття, зміна традиційного укладу життя корінного населення, локальні та глобальні кліматичні зміни, тощо), які у переважній більшості не могли бути трансформовані у внутрішні економічні витрати лісокористувача.

Опрацювання прийнятних рішень щодо системи ведення лісового господарства, яка б мінімізувала негативний вплив на навколишнє природне середовище, врахування інших інтересів широкого кола суспільних груп супроводжується виникненням додаткових екологічних витрат, що є нічим іншим, як проявом інтерналізації зовнішніх ефектів, тобто трансформації зовнішніх негативних ефектів у внутрішні витрати підприємства.

У цьому контексті визначення змісту інструментів екологічної політики стає зрозумілим, що лісова сертифікація займає пограничне значення між декількома групами інструментів завдяки поєднанню таких ключових складових: екомаркування і добровільність як ознака ринкового інструменту; стандартизація системи управління лісами як ознака посилення механізмів адміністративного контролю; залучення зацікавлених сторін до формування та прийняття управлінських рішень як ознака зміцнення інституційної структури громадянського суспільства.

Залежно від результативності та ефективності наявного інструментарію екологічної політики, стану та тенденцій розвитку екологічного стану навколишнього природного середовища, готовності органів державної влади та суспільства приймати, підтримувати та розвивати додаткові інструменти охорони навколишнього природного середовища, окремим характеристикам поліфункціональних інструментів можуть приписувати надмірну "вагу", що у кінцевому підсумку може призвести до їхнього функціонування у вузьких межах традиційного набору інструментів. Наприклад, позиціювання лісової сертифікації обовязковим інструментом екологічної політики з метою підтвердження оцінки, що відповідає вимогам ведення лісового господарства, насамперед щодо національного законодавства [27, 28], може призвести до формування додаткових інституцій, які дублюватимуть функції системи державного контролю за дотриманням вимог лісового і природоохоронного законодавства.